Щедрий вечiр

― Про що й казати, ― аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. ― І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?

Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:

― Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.

― Не знаєте ви ціни своїм рукам.

― Найшовся такий, що склав їм ціну, ― зажурився гончар.

― Що ж воно трапилось?

― Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.

― Що?! Юхрим вас обклав?! ― одразу ж розгнівався дядько Себастіян.

― А хто інший? Своячок!

― Не своячок, а книшохап! ― нахмурився дядько Себастіян.

― Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?

― Ви йому про це казали?

― І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.

― І ніхто не рятував вас?

― Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.

― Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. ― Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.

Гості й батько насипались на нього:

― Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!

― Нащо він тобі на святий вечір здався!

― Я комусь зроблю його грішним!

― Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? ― знову розгнівався батько.

― На вас, тату. Розважте їх чимсь смішним.

― Трясця твоїй матері і тобі, задирі! Чи ти ось тепер обаранів, чи таким на світ пожалував?

― Тату, частуйте гостей! Я скоро буду! ― Дядько Себастіян, як вітер, вискочив із хати, а я вищулився за ним і прикипів біля сінешніх дверей. Дядько це помітив, але нічого не сказав, ― йому тепер було не до мене. Ось він підбіг до стайні, розчинив двері й вивів коня, якого колись відбив у бандитів. Кінь тихенько заіржав, вигнув голову, і проти місяця росою заіскрилася його грива. Дядько Себастіян вискочив на нього, пригнувся, щось сказав, і кінь з копита пішов галопом, аж біла курява затуманилась за ним.

З хати повиходили гості, і, не змовляючись, попрямували на вулицю. Над селом небесні мірошники просівали зорі і зоряну пергу, а селом і досі з кутка на куток, розхлюпуючи щастя, переходили колядники.

― І що ви скажете про нього? ― питається сам у себе кобзар.

― Що я скажу? ― обізвався дядько Стратон. ― Один чоловік має душу, як птицю, що під хмарами ширяє, а другий ― мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить, висиджує не курчат, а покручів якихось.

― А що мій Себастіян має за свою душу? Одну шинелину, одну піаніну і купу напасті. Кажу ж йому: пожив ти для революції, то поживи й для себе.

― А він живе для лінії! ― засміявся Федоренко.

― Лінії! ― перекривив Себастіянів батько. ― Яка ж це лінія, коли хтось за революцію одержує порцію свинцю, а інший трясе й обтрушує цю революцію, як золоту яблуню, ще й прикидається хранителем її?

Від ставу, почувся тупіт копит. А ось на вулиці з'явився і дядько Себастіян. Передним, поперек коня, лежав вдвоє перегнутий Юхрим Бабенко. Він щось жалібно белькотав, зойкав, оправдувався, а його довжелезні ноги раз од разу розпорювали сніг.

Коли обурений такою поклажею воронець влетів у двір, дядько Себастіян скочив на землю і, не церемонячись, потягнув за собою Юхрима. Той, наче куль, упав на сніг, застогнав, підвівся, п'янкуватими очима поскляніло глянув на нас, здивувався і одразу ожив: напевне, спочатку думав, що йому треба чекати чогось страшнішого.

― І вас отак сюди привезли в гості, як мене? ― звернувся до людей і почав правицею розтирати поперек, а лівою ― живіт.

Це несподіване запитання розвеселило усіх, а на мінливе Юхримове обличчя лягає вираз догідливості:

― От гарного коня має Себастіян! Прямо не кінь, а золотогривець! От везе чоловіку в селі!

― А тобі в місті? ― запитав дядько Стратон.

― Теж ніяк не зобиджаюсь на своє офіційне державне становище, ― говорить до дядька Стратона, а сковзким оком пасе голову комнезаму і непомітно робить крок і другий назад.

― Ти наче втікати збираєшся? ― питає дядько Себастіян, змірявши поглядом ноги Юхрима.

― Тікати? ― дивуються і очі, і уста, і квасолисті ніздрі Юхрима. ― Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанією усі святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? ― красномовно поторгав рукою кишеню.

― Повертай до хати! Поговорим про святешне, ― похмуро каже голова комнезаму.

― Коли просять, то повернемо. І чого ти хмаришся, коли в гості привіз?

― Лиха година возила б тебе!

― Е, це вже випад! ― підіймає голос Юхрим, а на його очі наповзають сірі плівки. ― Привіз мене у гості, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: мені їхати поперек коня було не дуже зручно. І чи не думаєш, Себастіяне, що ми пунктуально розберемо це діло в повіті під девізом: "Геть партизанщину і махновську анархію!"?

― Яку анархію?! ― скипів дядько Себастіян.

― Ну, оту, не зовсім культурну.

В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і єхидно запитав:

― Виходить, дорвався до влади?

На це Юхрим, як по писаному, відповів:

― Маю повагу від інстанцій, представників і газетної хроніки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органі: "Оратор подробно остановился..."? Жаль тільки, що прізвище переплутали: замість Бабенко, чогось написали Бабій. Воно корінь один, та звучання зменшили, а збільшили причетність до бабодурства. Як ти на це дивишся?

― Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.

― Чекай, коли маєш час, ― знизав плечима і позлішав Юхрим. ― Але не завжди отак висловлюй своє мнєніє при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.

― Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?

― Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають! ― безжурно відповів Юхрим. ― А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.

― З м'ясом?

― Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м'ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.

― Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! ― придушив гнів дядько Себастіян.

Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:

― Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене.

― Побачимо!

Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:

― Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.

― І таки може, ― погодився Себастіянів батько. ― Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.

― Ти впізнаєш цього чоловіка? ― насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря.

Юхрим споважнів:

― Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.

― І ти, бевзь, посмів обкладати красу?! ― В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.

― Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса? ― обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: ― За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?

― Тобі дай волю ― усе красиве вичавиш! ― обізвався сивий кобзар.

― І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментіві ― понахабнішав увесь вид Юхрима. ― Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. І треба дивитися на життя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпити з глини, ― горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар ― масам!