Старим Днiпром в останнiй раз

А вже минуло 10 років революції — 10 років тяжких злиднів для цих людей минулого та їхніх нащадків.

Від тяжкого вражіння машкараду голодного виродження ми тікали до «своїх», до редакції «Зорі» й «Зірки». Вже за пару годин свого перебування в Дніпропетровську, ми відчули, що це могутній центр праці. Сторожа струнких димарів сторожила неоцінні скарби щирого, чистопробного багатотисячного пролетаріату, що складає переважну більшість конгломерату міста та передмість навколо заводів Дніпропетровську, Амура та горішнього Дніпропетровська.

Отже, ми мали цілковиту рацію сподіватися, що в редакціях української місцевої преси знайдемо, що-правда, невеличкий (ми ж бо знаємо нашу культурну «незаможність»), але міцний гурт хороших, енергійних хлопців, що високо тримають прапор української пролетарської культури в цьому могутньому пролетарському центрі...

Глибочезне розчарування...

Десь на задвірках, протухлих стилем міщанського передмістя (хоча редакція в центрі), серед вікон із традиційною геранью та канарками, ми побачили напис «редакція» та вказівець-стрілку, куди саме йти. Тільки в цій указівці й виявилась діловитість місця праці.

Увійшли в малесеньку задушну кімнату, і враз нас придавило якесь чудне вражіння цілковитої порожнечі.

Чудне тому, що кімната була малесенька, вся заставлена столами й шафами, і люди в ній були — все як слід, і все-таки — мертвотна пустка та й годі.

Ми спитали редактора — Івана Ткачука. Ми чули, що він енергійний, здібний хлопець. Саме такий, яким ми уявляли собі увесь сподіваний гурт носіїв пролетарської культури в Дніпропетровську.

Нам сказали, що Іван Ткачук — редактор «Зорі», редактор «Зірки», зав. відділом преси, зам. зав. агітпропу і ще щось, і ще щось — зараз у відпустці (ще б пак! дивно, що ще не на цвинтарі...).

Тоді ми попросили показати нам того, чи тих, хто його в редакції заступає.

Нам показали на другу кімнату.

Увійшли. Кімната була ще менша, але порожнеча враз відчулася ще більша. Коло столів, у глибокій моральній дрімоті безпорадної нудьги сиділо двоє молодесеньких хлопців типу плужан* першого ступня навчання, та ще й не з Кобеляк. а так — з оспіваної Остапом Вишнею сільської політосвіти — хати-читальні.

Один із них протер очі (він їх не протирав фактично, але нам це здалося до галюцінації виразно) й запитав, чого нам, власне, треба.

Ми досить бадьоро назвали себе, сподіваючись, що малолітній редактор усе ж за літературою стежить.

Не знаю, чи ми помилилися, чи редактор вважав недбало-величаву байдужність за найкращий спосіб зустрічі товаришів-літераторів, але жодна іскорка свідомості не промайнула на його дрімотному обличчі. Його товариш і теж редактор, той собі правив далі рукописа, не звертаючи на нас жодної уваги, не бажаючи, очевидно, розпитати про культурне життя Києва, про літературні новини, — все речі, здавалося б, для редактора дуже цікаві...

Тоді почали розпитувати ми. З пожадливістю «столичників», ми витягали слово по слові з уст малолітнього редактора, скутих дрімотою безпорадної нудьги.

І ці слова, повільні й ліниві, як воли, схематично й нудотно розповідали про речі, що про них треба кричати, битися головою об мур або бити кого головою об мур — залежить од характеру...

Воли-слова промугикали нам про те, що в неоцінній скарбниці УСРР щирого, як добра сталь, пролетаріату, на фронті української культ-роботи є Іван Ткачук, і знов Іван Ткачук, і знов Іван Ткачук, що досі якимсь чудом щасливо уникає вічного відпочинку під могильним каменем...

І це тоді, як і в Києві, цьому міщанському центрі, і в Харкові, цьому напів-міщанському центрі, є чимало безробітних зголоднілих молодих революційних літераторів, навіть літераторів-комсомольців, навіть партійців, що одірвані від робочої маси, справді розкладаються, занепадають у міщанський песимізм, б'ють щиро зайців, та качок і таке инше, і таке инше...

Воли-слова розповіли про те, що в заводському Дніпропетровську український щомісячник «Зоря» та селянська газета «Зірка» видаються на крихточки. що перепадають із прибутків «Звезди» — газети справді гарно поставленої. Ні Держвидав, ні просто Відділ Преси ЦК з відповідних джерел нічогісінько не дають для української преси Дніпропетровська, де значна частина робітництва, де більшість робітництва розуміють українську мову, щиро й прихильно до неї ставляться (не випадково ж нам усі радо й охоче відповідали укр. мовою, коли ми розмовляли з робітництвом коло заводів).

Для преси Дніпропетровська, де тільки й можна здійснити мрію про звязок літераторів із робітничою масою, бо нею, бо її духом, її настоями, складом життя просякло все місто. Нема в ньому отруєних минулим бур шовінізму, як у Києві. Нема й неминучого дурману столиці, її нервозної метушні, неврастенії, що, натурально, враз підхоплюється з природи нервовою вдачею молодого письменника.

А є повна сталевої сили атмосфера заводів, прекрасних велетнів-заводів, що так чудесно вбивають найдрібніші, найтриваліші баціли розкладу, зневір'я. Є могутній пролетаріят з такими руками й плечами, що широчезні сорочки Дніпропетровського швейпрому, спеціяльно для робітництва пристосованого, ледве їх у собі витримують.

Під кінець коротенької розмови ми вже не сердилися на малолітніх зам. редакторів за їхній крижано-холодний, зовсім не товариський прийом. Ми їх жаліли. Ми розуміли, що ці нещасні істоти, придушені зовсім, задавлені, не існують уже, як живі істоти, під тягарем тих велетенських завдань, що на них з лихою іронією долі покладено вимогами нашої політики в справі культурного виховання робітничих мас.

Вони їх розуміють, нещасні, розуміють ці драконові вимоги. І їм нічого не лишається, як, схиливши покірно голови, скам'яніти в безпорадній нудоті...

Невже ж їм ніхто не допоможе?

ДЕ ТРЕБА ЧЕРПАТИ БАДЬОРІСТЬ І ВІРУ В ЖИТТЯ

В редакції ми, звичайно, не могли добитися, ні як пройти Дніпровські пороги, ні як підійти, щоб найкраще побачити Дніпровські заводи.

І по те й по друге нам порадили піти в Крайовий Музей, до археолога проф. Еварницького.* Ми так і зробили.

Після його лекції ми з чисто дамською поверховністю перебігли залі, наповнені вщерть реліквіями славної козаччини, поспішаючи скоріше до трамваю № 2, що мав повезти нас через багато більш славетну для нас Чечелівку (перша масова переможна першотравнева демонстрація в 1901 році, перші пропагандистські гуртки в 1897 р., т.т. Петровський. Адамович, Скрипник, Лебідь* —імена, так щільно з Чечелівкою звязані), до заводів Леніна та Петровського з їхніми 20 тисячами робітників.

Як тільки виїхали за центр міста, враз змінився колір облич перехожих на вулиці.

Могутні плечі, сильні обличчя, горді тою особливою прихованою гордістю пролетаря, щирі жіночі очі, глибокі від повсякденної боротьби з лихом життя, боротьби енергійної, сміливої, не те що хоробливе, безпорадне самообмеження, як у дрібного нещасного торговця чи ремесника.

Ми зідхнули з полегшенням.

Що далі, то більш робітничого колориту на вулицях Чечелівки, повитої спогадами славетного революційного минулого.

Аж ось світлим промінем майбутнього забовванів новий білесенький, ніби мармуровий весь, нещодавно збудований, за революцію звичайно, робітничий виселок імени Петровського.

Ще кілька кварталів серед гарних будинків, схованих у садках (колись житла вищого техперсоналу заводів, а тепер — доми відпочинку та робітничі помешкання), і ось — заводи...

Як передати вражіння від них, що написати?..

Кожне клекотання руди в домнах, кожний брязкіт заліза під молотами, кожний зойк паровозів (вночі він нам усе снився), — то все таке свіже, бадьоре й сильне, що хочеться кожному нашому молодому письменникові порадити:

Хоч раз на тиждень поїдь, сядь і години дивись на такий-о завод. Дихай його димом, хоч і шкребе від нього в горлі. Слухай його пісню, хоч і закладає від неї вуха. Хоч, може, й робив на ньому, але прийди, прийди знов і знов до нього й черпай в його димі, в його гаморі силу й радість життя...