Старим Днiпром в останнiй раз

Це якийсь молодий бандуриста, аматор старовини та етнографії.

Грошей він не бере, а во славу Шевченка та України що-дня недосипає, бо їде пароплавом од Канева до першої зупинки, виконуючи доброхітно обов'язки пропагатора та співця, боючись, щоб слава цих круч не вмерла.

Пароплав знову починає ритмічно заколисувати, і несамохіть співаєш старовинних пісень.

МІРКУВАННЯ ПРО КАКТУСИ ТА ВЕРБУ

Пароплав іде по стовпах. Ось він кар'єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось він раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбець

Правий берег — стовбець червоний, лівий берег — стовбець білий.

Сьогодні неділя, і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат.

Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у кількох теплих спідницях та кохтах. Це зі здивуванням ще раніш помітив Бузько й розповідає, про це.

— Уявіть собі, вони одягають по три спідниці у таку спеку! А рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються!

Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі — хворі, шевці — без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються.

Шкурупій заявляє, що українські прерії (рівнини) відрізняються од мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а у нас верба.

Індійці відрізняються од наших селян — рибалок тим, що плавають у «пірогах», а наші рибалки — в човнах, що нічим не відрізняються од «пірог».

І справді, коли поглянеш па рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здасться чимось майнрідовським.

Рибалка в старовинному човні і поруч — Дніпрельстан, культура соціалізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге.

Дивишся на Дніпро і думаєш, який він широкий і який він вузький. Що він бачив, цей старенький козарлюга!?

Татари, греки, козаки, шведи, москвини! Барвиста історія!

І раптом згадуєш, то цей старуган «вижимає» 1.500.000 кінських сил. От тобі й старуган! От тобі і дідок!..

Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650.000 сил, він віддасть цьому вогнищеві.

Дніпрельстан — це електрична мрія, що вже набуває реальних форм...

Вдалині міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників.

Відважні пловці пливуть під самі колеса пароплава. Пароплав зустрічається дружнім криком.

По пляжу можна догадатися, що підпливаєш до міста.

— Це Кремінчук.

Таким же криком вже за мостом пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.

ФОРПОСТ

Уночі рахувати просторінь на верстви важко, і рахуєш її на години. От на кілька годин простору спереду пароплава бачиш блискучу полаковану воду. У воді плещеться вогнений стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку.

Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію. А там, на обрії, на години простору величезна лінія огнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й у воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться, і навіть очам радісно дивитися на них. Таке вражіння, ніби хтось зібрав усі зорі з неба у жменю й розсипав їх у блискучу воду Дніпра.

Аж ось пароплав присунувся до Каменського ближче, і феєрія зір, зібраних у жменю й кинутих на озеро, обернулася в лінії електро-ліхтарів.

Велетень — металургійний завод — із своїми домнами півнеба завісив сірчаною хмарою. Аж місяць примружив око: їдкий дим не давав йому роздивитися, що там таке гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає гнівливо в сіро-синє небо червоні вибухи...

Що то за чари, переповнені вщерть чародійським напоєм, що їх хтось високо здійняв у гору на струнких підставках, розпліскуючи в повітрі жагучо-блакитні бризки... А чародійські чари стереже струнка сторожа сумирних димарів.

А ось і самі чародії.

Сьогодні неділя, і по чорно-жовтій від димової фіранки воді сковзаються білі тригери. В них спортивно вбрана робітнича молодь, що бадьоро перекликається на тому особливому радянсько-робітничому жаргоні, який мимоволі народжує в нас радісний відгомін. Гурток молоди виходить на дах пароплава: їдуть до Дніпропетровська...

— Гіп-гіп-ура!.. — вітають вони тих. що лишилися.

ДИМ ЗАВОДІВ І ПЛЯЖ У СТЕПУ

Хто ж тепер не знає, що то є пляж?..

Біс його знає, коли й звідки ця мода пішла. Було колись, що люди купалися ввечері, холодком, старанно ховаючи своє мізерне тіло не тільки від сонця, а й від чужого ока.

А тепер спитайте малого хлопця — і то він вам скаже:

— Пляж — це таке місце, де сотні й тисячі дядь і тьоть виставляють на показ сонцеві (а ще більш чужому окові) всі принади свого, може й негарного, тіла. Деякі дяді, що цілу осінь, зиму та весну напружено шукали нагоди побачити хоч шматочок жіночого тіла (власна жінка «на облік» не береться), звичайно тепер мають цієї «насолоди» досхочу. І тому в них масні очі, а на устах солодкувата посмішка. Очевидно, ця посмішка до вподоби тьотям. Бо вони крутяться, як ті свіжі карасі на сковородці...

Певне, то їх сонечко дошкуляє...

Ще пляж можна назвати біржею праці. Бо ж усі тьоті та дяді напевне що «безробітні». Де ж ви бачили, щоб робоча чи службова людина, або «хатня господиня», як це в анкетах зазначається, та мала спромогу отак з ранку до вечора день по дню ясне сонечко та чуже око чарами свого тіла ублажати?

Звичайно, що «безробітні». Не маючи «шматка хліба», вони годуються сонцем, повітрям та водою. І думаєте — це погана дієта?.. Еге-ж... Ви б подивилися на «пляжних хлопців», — це цілком окрема порода людей. Так от-такий пляж у Києві, в Одесі, в Криму, мабуть, та по инших місцях відпочинку трудящих. Але зовсім инакший він у Дніпропетровську.

В Дніпропетровську «безробіття», очевидно, рідкосне явище, бо прекрасний його пляж (величезна коса з зернистого чистого піску) вдень майже порожній. Тільки ввечері, переїжджаючи з Амура (заводське місто) в Дніпропетровськ човном, ми побачили на косі родини робітників та службовців, що освіжалися купанням після трудового дня. Трохи більше пляжників ми бачили на острові, другого дня. Але з уривків розмов та їхнього поводження ясно було, що це — «відпускники» або — населення будинків відпочинку, в цьому місці розташованих, а не «безробітні».

Не знаємо, як кому, але нам оті «безробітні» такі милі, що ми, не бачучи їх, відчули себе так гарно й вільно, як то буває, коли видерешся зі смердючого льоху та в широкий степ.

І, справді — широкий вільний степ виразно відчувався навколо. Він відбивався у безкрайній, здавалося, плескуватій бані ясносинього неба. Він притаївся за розлогою горою, що її вкрило гарне велике місто, покалічене на диво поганими, незугарними дзвінницями церков. Таких поганих із боку архітектури, як у Дніпропетровську, церков, певне, в цілому не знайти.

Він — широкий, вільний степ — зачаровано задивився на різнобарвні чорні, попелясті, сині, жовті, зеленкуваті стовпи диму велетнів-заводів, що ним геній людської праці викурював з неба старого пришелепуватого бога.

НЕВЖЕ Ж ЇМ НІХТО НЕ ДОПОМОЖЕ?

На центральній вулиці — Ленінському проспекті, що кучерявою стрілою скверів прорізує осередок міста, нас тяжко вразила, так би мовити, красота негарних, понівечених виродженням облич. Річ у тому, що центр Дніпропетровська залюднений майже виключно колишнім торговим населенням.