Учитель

Учитель

Я чув цю історію вночі, під тихий шелест літнього дощу.

Ми сиділи на критій веранді станції Зелений Гай, що стоїть на 1088 кілометрі автостради Москва — Сімферополь, і розмовляли про найнезначніші речі, про які звичайно говорять подорожні, малознайомі люди.

За нашим столиком було четверо: літній агроном, який чекав машину з колгоспу, молодий чорнявий чоловік з блідим обличчям, дебелий брюнет, що відстав від харківського автобуса й ночував у Зеленім Гаю, і я.

Троє з нас уже повечеряли тим, що знайшлося в місцевому ресторані, і тепер поволі курили, а дебелий брюнет, плямкаючи, їв кавун. Він їв його чомусь з допомогою виделки, щохвилини давився кісточками і плювався, навіть не затуляючись.

Раптом погасло світло. Офіціантки принесли стеаринові свічки, поставлені в склянки з перловою крупою, але від них не посвітлішало. Ніч була темна, без єдиної зірки. Дощ спроквола шарудів по даху, в басейні, розташованому в центрі двору, на асфальтових доріжках, і хоч він йшов уже тривалий час, повітря не свіжішало, було душно і якось ніби тісно.

— Немов ватяною ковдрою тебе накрили, — пробурмотів брюнет і почав вимагати книгу скарг, щоб записати в неї про непорядки з освітленням.

Ми мовчали. Молодий чоловік задумливо постукував по столу пальцями правої руки, агроном всівся зручніше і зітхнув. В цьому зітханні чулася і втома людини, якій набридли нескінченні роз'їзди по степу, і невдоволення тим, що доводиться сидіти отак без діла й чекати, доки по тебе пришлють машину з фанерною будкою на кузові, а то й просто самоскид, і можливо, досада на те, що так багато часу витрачається марно на розглядання отаких випадкових автобусних станцій, на слухання нудного нашіптування й щебету дрібних дощових крапель чи розбійницького посвисту гарячих степових вітрів.

З другого поверху долинули звуки рояля: хтось грав "Баркаролу" Чайковського.

— Прекрасна музика, — послухавши деякий час, розчулено сказав агроном, — прекрасна і ніжна, мов весняні квіти. Але я нічого в ній не розумію. Такий жаль. В квітах розумію, а от в музиці — ні.

— Для того, щоб розбиратися в музиці, треба їсти лише редиску і чорний хліб, — сказав брюнет і, засміявшись власному дотепові, знову подавився кісточкою і знову плюнув ледве не в обличчя молодому чоловікові.

Той захистився рукою й несподівано сердито сказав:

— До чого тут редиска і всі ваші дотепи? Якщо хочете, то я вам розповім одну історію, і ви самі переконаєтесь, що не слід говорити так зневажливо про музику і про людей, які їй служать...

Шурхотів дощ, в напівтемряві поблискували білки великих очей юнака, і зовсім незрозуміле було, про що він хоче розповісти і яке відношення має його історія до цієї м'якої пітьми, з якою відчайдушне боролися хисткі вогники свічок, до прекрасної музики, що долинала з другого поверху, і до дебелого брюнета, який все ще мучився з шестикілограмовим херсонським кавуном, наштрикуючи скибки почорнілою ресторанною виделкою.

— Щоб вам все було цілком зрозуміло, — сказав юнак, — я почну з самого початку.

Він зупинився, немов хотів запитати, чи слід йому продовжувати.

— Це було на півдні, в маленькому місті, де море зазирає у вікна будиночків, де в повітрі завжди стоїть запах солі, йоду од водоростей і риб'ячої луски. Ніхто не знав, звідки прийшов у рибальське місто Григорій Матвійович Соболенко, але достеменно відомо, що він був немісцевий. Всі пам'ятали його вже викладачем тільки що створеного в місті музичного училища, а що він робив до того, де був раніше — ніхто не знав. Та, власне, хіба це не доля кожного з нас: тебе зовсім не помічають до того часу, поки ти не відзначишся чимось, не зробиш чогось визначного.

Отже Григорієм Матвійовичем зацікавились в місті як учителем музики. Ще більше розмов було, коли стало відомо, що він одружується з Мариною, дочкою старого боцмана Драбини, найвродливішою в місті дівчиною. Ніхто не міг зрозуміти, за що Марина могла покохати цього чудія, який тільки й вмів, що грати на скрипці, ходив у окулярах з товстими скельцями, був надто довгий, незграбний.

Коли молоді оселилися в своїй першій квартирі, все їх майно складалося з фібрового чемоданчика, утюга старовинного литва, продавленого плетеного крісла, оберемка нот і скрипки. Безтурботне, вільне життя для Марини закінчилося. В неї тепер з'явилася безліч нових обов'язків. Треба було ходити на базар, готувати обід, прибирати в кімнаті, допомагати чоловікові переписувати ноти і статті, які він час од часу надсилав до столичного журналу "Музика і революція".

В училищі Григорію Матвійовичу доводилось працювати дуже багато, бо сини рибалок, більш звичні до вільної музики моря, аніж до звуків, що виривалися з дерев'яних тіснин тендітних інструментів, поки що не виявляли особливих успіхів. А у Григорія Матвійовича була потаємна мрія про те, щоб хоч один з його учнів у майбутньому став відомим музикантом і прославив своє маленьке місто. "Бо кожне маленьке місто, — любив повторювати Соболенко, — має право на свою велику людину".

Він влаштовував додаткові заняття, довгі години просиджував у маленькій міській бібліотеці, перечитуючи старі книги про мистецтво, і часто повертався додому дуже пізно. Марина здебільшого була в квартирі сама. Коли ставало сумно від самотності, вона підсувала крісло до вікна і починала дивитись на море. Море шуміло монотонно, ласкаво, заспокійливо, і Марині ставало якось легше на душі. Так вона й засинала в кріслі біля вікна під шум хвиль. Вночі приходив Григорій, гучно тупотів ногами, гримів каструлями, відшукуючи захололу вечерю, і невдоволено говорив напівсонній дружині:

— Мене дивує, як ти можеш стільки спати! .Пам'ятаєш, що сказав Наполеон: "Чоловік мусить спати чотири години на добу, жінка — п'ять, дитина — шість, а більше сплять одні лиш йолопи!"

Марині не було ніякісінької справи до того, що сказав Наполеон. За день вона втомилася, займаючись домашніми справами, і тепер через те, що Григорій перебив їй перший сон, у неї страшенно боліла голова, але, щоб не образити чоловіка, вона сиділа в кріслі, всміхалася припухлими від сну губами і пальцями притримувала повіки, щоб не злипалися.

Подруги дивувалися Марині:

— Як ти могла покохати його? З ним же скучно!

— Ах, ви нічого не розумієте, — відповідала вона, — це ж незвичайна людина!

Потім у них появився хлопчик, такий же ясноокий, такий же сміхотливий, як і Марина. Молода мати зовсім розгубилася: вона сподівалась, що з часом у них з Григорієм почнеться нове життя, веселе, безтурботне, легке, мов літній вітер, а виходило зовсім навпаки. Григорій працював все більше й більше, він не спав ночами, не зважав навіть на вихідні дні й свята.

— Не розумію, — з подивом говорив він, — не розумію, як люди не бачать, що пропадає така сила-силенна часу! П'ятдесят дві неділі на рік, десяток свят, півсотні ювілеїв і знаменних дат! — скільки можна б прочитати книжок, зробити корисного...

Коли доводилось бувати на вечорах у знайомих і родичів, Григорій не танцював, не жартував, не сміявся, а стояв десь збоку, насупившись, стиснувши рот, і дивився на всіх з таким виглядом, ніби хотів сказати:

— Знаємо ми вас, нероб!

Спочатку Марина намагалася якось розворушити чоловіка, хоч на деякий час відвернути його увагу від дієзів і бемолів, але він вперто не хотів підкорятися дружині і незадоволено говорив:

— Дай мені, будь ласка, спокій. Ти сама бачиш, що я день і ніч працюю. Для чого ж вимагати від мене ще якоїсь жвавості, ніби я не вчитель музики, а молодий цапок?

— Але хіба життя людини — це тільки робота й робота? — шептала Марина.

— Нічого цікавого я більше не бачу, — здвигував плечима Григорій Матвійович.

Подруги мали рацію: Соболенко дійсно виявився людиною нудною й нецікавою для такої жінки, як Марина.

Куди більше підходив їй Стьопа Живодьор, гостроязикий, хвацький штурман, що час од часу з'являвся в їхньому містечку і кричав Марині: