Цiною крови

ЦІНОЮ КРОВИ

Сьогодні Хмара був хмурий. Мало сказати — хмурий. Йому аж нудило від цього паскудного життя.

Он Химко вже голову на руки поклав. Зараз як хропне! Бо вже носом тихесенько й ніжно свистить. Ще б пак, — з ранку до півдня на вокзалі вагони вантажив.

— Д'ех, життя наше пролетстудентське!

Хмарі аж слина покотилася, так схотілося з прикрости плюнути.

Він не обідав сьогодні. Вчора теж. Ну, і позавчора. Та й взагалі, пальців не вистачить порахувати дні, що минули від його останнього обіду.

Але було б помилкою поставити його песимізм на рахунок порожнього шлунку. Де там! Він уже п'ятий рік замість звичайної людської їжі гризе граніт науки. А це гартує дух, визволяє його від ганебного шлункового рабства.

Чи ж не був він ще позавчора веселий і жвавий? Правда, вже тоді тривога підкрадалась до нього. І раптом спиняла сміх, стискала люттю шелепи...

Але ж він ще змагався. І знов реготав з вивертів Хпмка, що передражнював обурення професора, коли в авдиторії раптом залунало його, Химкове, всепереможне храпіння.

А сьогодні — годі! Хмара не хоче з себе істерика удавати. Йому що? Покотилася, — туди їй і дорога. Хіба перша? Наталка — теж. Давно вже. Та ще й не підкопаєшся під неї...

Так одверто:

— Що ж, — каже: — економічна спілка, не більше. Поки обидві сторони вигоду з неї мають — триває. А ні — розірветься, та й годі...

Навіть сам Хмара її боронив. Міщанська романтика. Попівство, лицемірство ... Хіба в 999 на 1000 шлюбів не те саме? Кохання, скажете? Хе...

«Кохання є фізіологічний потяг плюс свідомий чи несвідомий обрахунок матеріальної чи духовної вигоди, що може дати в життю об'єкт кохання».

От і все. Фізіологічний потяг — це випадкове й нетривке. Місяць, два та й годі. Нехай не брешуть, що він лишається на все життя. Коли б так, не зраджували б при першій нагоді одне одному.

Отже, не великий огріх його зовсім з формули викреслити.

Досить, коли нема фізіологічної огиди, тоб-то є гарантія з часом тої самої взаємної звички, яка ставить основу шлюбного життя з боку фізіології.

З «несвідомого чи свідомого» обрахунку можна обрати «свідомий». Бо ж усвідомлення своїх вчинків є перший крок до того, щоб бути організованою людиною.

Де кінчається матеріальна й де починається духовна вигода —біс його розбере. Наприклад — мати змогу купити собі всі підручники для навчання, щоб не витрачати 50% порції своєї щоденної енергії на шукання їх, — це як, матеріальна чи духовна вигода?

От і все.

Наталка каже, що її «приятель» — свій хлопець.

Що-правда — підстаркуватий. Ну, і геморой безсумнівний. Так що? Фах його гемороїдальний — бухгальтерія.

Проте — як він Наталку шанує! Живуть вони затишно. Наталка має рішуче все для своєї мрії — добитися в майбутньому професури.

Марійці теж охота вчитися. От і все...

Хмара глянув в її бік і аж рипнув пюпітр перед ним — так він стиснув його з люти руками: бліде Марійчине обличчя й синці під очима виразно говорили про надто велике захоплення першими шлюбними днями.

Вчора зовсім не приходила до Медіна. Позавчора як пішла з тим непманом до його господи, то тільки сьогодні о півдні вийшла.

В Медіно зараз же побігла до канцелярії й сплатила плату за навчання. А їй чимало довелося платити. Якраз підчас реєстрації приїхав до неї з села батько — мати вмирала. Ну, а як реєстрацію проґавиш, тоді, відома річ — хоч до наркома звертайся, не допоможе: деруть. без усяких комнезамовських привілей...

Хмарі це, звичайно, байдужісінько. Що йому Марійка! Ну, хороша була дівчина. Головне — зуби у неї, зуби! Найкращий зуботехник у світі не виготує такого рівненького рада... перлин, хотів би сказати Хмара. Але ж це дрібнобуржуазне порівнянна.

Ну, і очі — теж. Такі вже ясні та жваві, ніби в них гормони веснянку справляють.

Взагалі, у дівчини внутрішні секреції, видно, на ять. Та й зовні видно — прекрасний прибуток мало б з неї населення пролетарської держави. Мало б, коли б не...

Д' ех, і за віщо ж боролися!

Може, Хмара не боровся? Де ж там. Хоч і був він тоді хлопчаком — підпаском громадської череди. Але ж справно тримав звязок із червоними партизанами. Інформатор був хоч куди.

І от на тобі, — псу під хвіст!

Коли скінчилася лекція, Хмара бачив, що Марійка на нього немов чекає. Хмара обурився: невже вона гадає, що він її до її «хахеля» проводитиме так само, як раніше він її додому проводив.

І він замішався в юрмі студентів. Йому, властиво, байдуже. Він може навіть з нею балакати. Він нічогісінько проти неї не має. Але йому просто не охота з нею зустрічатися. Краще він із Химком поговорить.

Вони йшли вулицею, діловито розмовляючи про те, де взавтра зраня стати на роботу: на залізниці, чи на пристані. Раптом Хмара почув, що Марійка кличе їх. Вони обернулися. Вона їх навздоганяла. Від хуткої ходи вона зблідла ще більше. Удавалося, ось-ось упаде.

«І чого їй треба?» — подумав люто Хмара, буркнувши щось невиразне у відповідь на її привітання.

— Ну, що з твоєю матір'ю — справді померла? — питав тим часом Химко.

— Та ні, — сердито відповіла Марійка. — Приїхала, — бачу, справді вмирає. Стогне, кричить. Аж посиніла. А виявилося — п'ять день до вітру не ходила. Поставила їй клізму та в усе. А тимчасом через цю дурницю...

Хмарі рішуче нецікаво було слухати далі й він спинився коло вітрини лікарських приладів подивитися, що є нового. Однак Марійка не пішла далі й теж спинилася: її, очевидно, теж цікавили медичні новини...

Раптом вона тихенько застогнала і, майже непритомнюючи, схопилася за Химка, щоб не впасти. Обидва хлопці на мить розгубилися: що за історія ?

Марійка тимчасом перемогла себе.

—Химко, підвези мене додому, — навмисне звернулась вона до нього, а не до Хмари.

Химко поліз уже до кишені перевіряти свої капітали, коли Марійка додала:

— Гроші в мене є, не турбуйся...

І вони поїхали на візнику.

— Дивися, ще за причина? — почув Хмара за своєю спиною здивовані вигуки кількох студентів, що реагували на таку надзвичайну картину: візник везе пролетстудів...

Хмару це не здивувало, бо він причину знав.

Він уважно розглядав собі медичні приладдя. Навіть зацікавився одним апаратом.

«Щось нове. Певне з-за кордону привезли... Треба було б спитати, для чого, — подумав він, однак до магазину не пішов, не питав...

Йому, біс його візьми, все байдуже. Однак це ж паскудство...

Так «догоджати», так нищити своє здоров'я, — кому, для кого?

Черево в нього труситься, як напівпорожній лантух на возі. Морда огидно червона, аж синява. Ноги криві... Тьху!..

Ні. Фармакологію зараз читати він не може. Певне, надто втомився сьогодні на вокзалі. Треба трохи пройтися...

І якого чорта принесли його ноги перед цей гарний зеленкуватий будинок? Еге ж, це сюди завів позавчора Марійку той мопс. Страшенно хочеться його бачити. Навіщо?

Хмара задумався. Що за бажання таке? Цілком незрозуміле!..

Тимчасом долоня його правої руки чухалась, наливалась ніби оливом і сама собою згорталася в кулак.

Коли палець лівої Хмариної руки натиснув кнопку дзвоника, він уже напевне знав, що за скільки секунд права так джвякне в мопсячу морду, що з неї неодмінно струменем юшка потече. Черево-лантух підскоче й криві ніжки будуть дриґати в повітрі, в той час як їхній власник вершитиме подорож у світи потойбічні...

— Хазяїна вдома нема, — казала служниця, здивовано позираючи на чудну, грізно-похмуру Хмарину постать.

— Хто там? Зайдіть, — почув Хмара рипучий жіночий голос із кімнати.

— Це хазяйка, заходьте, — додала служниця.

Хмара на мить остовпів. Потім нерішуче глянув на свої брудні чоботи (надворі вранці злива була), на блискучий паркет. Однак зайшов.