Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі. й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха.

Пампушка тимчасом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним.

Одягнений у небагатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці — свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев'ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних — з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, — цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, — а що штани в нього були на який десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний — од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаюки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами — до всього доброго щирими й до всього злого — лихими.

Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, — все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків.

Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання з милою його серцю соколицею…

Тільки очі.

22

А вони в зухвалого козака вродилися й справді прегарні, аж моторошно ставало від його погляду.

Вони були великі в нього, наче у вола, й поставлені на диво широко, оті очища.

Вони мерехтіли ще трохи й різно та й не на одному рівні стояли, як те й водиться в більшості мужніх чоловіків, — ледь та ледь, але невідповідність правого боку до лівого була-таки помітна.

Були вони й кольору невловимого та несталого, бо мінилися щогодини, щохвилини — від освітлення, від настрою, від обставин: то зелені, то сиві, то сині, то аж карі — з голубими цяточками, аж ніби чорні; і від гніву темнішали вони, синім, чортівським, а чи янгольським світлом мінячись, чорнішали й від радості чи од презирства, од любові чи од ненавиді, від будь-якого захватного почуття, — вони бували всякими, ці чортячі баньки, тільки байдужими вони не бували ніколи, — вони були терпкі та ярі, а не врічливі, і матері охоче до таких людей пускають дітвору, бо ж до них тварини й діти ставляться з довір'ям і любов'ю.

Це були очі, що в їхню глибінь, випадково людину зустрівши на вулиці, як у таємничу криницю, зазирають жінки.

Це були очі, що їх, колись побачивши, не міг та й не вмів, та й не хтів ніхто забути, бо пропікав той погляд до найпотаємнішого лона душі.

Діомид Пампушка дивився на прийшлого козака, і здавалось йому, же десь би він мусив був стрічати цього чоловічка, таким знаним виглядало його обличчя, його ліва брова, помітно вища за праву, від чого вираз подиву ніколи не облишав цих рис, його праве око, трохи прискалене від їдкого диму коротенької люлечки-зіньківки, яка раз по раз стріляла іскрами, тріскотіла й прискала міцним лубенським тютюном, його спокійні, але заразом і такі поривчасті рухи, що аж вітер вихорився круг нього, — все це здавалось аж надто знайомим, хоч пан обозний і кріпко певен був, що не здибував цього запорожця ніколи раніш.

А він, козак той, уже переносив збиту соколицю на жертовний вогонь, на купу ладану, що мерехтіла жовто-синіми язиками, і птиця в його руках, тягарем смерті наливаючись, ставала важча та важча, немовби тільки тепер вона втрачала останній порив стрімкого льоту життя. I козак поклав її бережно в огонь, який запалив йому очі й сяйнув на золотій серзі.

Пан Пампушка-Купа-Стародупський рвонувся був, щоб витягти птицю з багаття, але невиразне почуття страху перед чужим козарлюгою збудило властиву обозному обачність, і він не прорік ні словечка та й лишився на місці.

Чорно-сіра хмара степового птаства, сполоханого пострілом кременівки, і той самий лебедин, і білі степові чайки — кружляли та й кружляли над могилою, і крики гайвороння покривали всі інші голоси надвечірнього степу.

Та ніхто з тих людей, хто був біля могили, ніхто не чув того птаства, бо пан обозний не стримався. Коли синє полум'я, лизнувши соколине крило, обпалило його і всім у носа шпигонув поганий дух присмаленого пір'я, пан Купа скривився й залементував, мов на живіт:

— Забери свою смердючу курку!

— А то чому? — стиха спитав козак, і з його люльки сипонуло приском тютюну, і вуса стали сторч, і оселедець розпушився по всій маківці, а око, від тютюнового диму прискалене, трохи розплющилось, ніби на мить відкривши обозному приховану чортячу посмішку, яка сяйнула по обличчю, і він хотів був цьому панові сказати ще щось, але промовчав, лиховісно тамуючи кипіння гніву, бо вже розпирало воно козакові груди.

— Ти панові-богові мого доброго духу пір'ям не псуй.

— А то чого? — смикнувши себе за золоту сережку, глузливо й тихо спитав козак.

— Таж господь-вседержитель може й не додивитись, що то не я пустив до них таке гидке смердіння.

— Бог — не теля, баче й відтіля, — посміхнувся незнайомий, сяйнувши разками перлових зубів і ще вище звівши вгору ліву кудлату брову.

— Ти чуєш, господи? — задравши голову, святенно поспитав Пампушка.

— Навіщо ти так бога влещаєш, вельможний пане?

А коли Пампушка промовчав, козак, зненацька продух задля гніву свого знайшовши в кепкуванні, в глумі, знову спитав:

— Аж копиця ладану? Навіщо стільки?

— Чортів од бога відганяємо, — відповіла за мужа пані Роксолана.

— Тепер уже чорти пішли такі, що не бояться й ладану, — сколошкавши собі вуса, відмовив козак, і щось таке забриніло в голосі його, що всю грайливість наче рукою зняло з гарненького обличчя чимось прикро враженої пані Роксолани.

А пан обозний, підбадьорившись трішки, обачно і гречно спитав:

— Чорти вже не бояться ладану? А я ж того не знав.

— А що ти знав? — заярившись, люто блимнув прискаленим оком сторонський козак. — Намислив, гицлю, яку-небудь капость і тепер благаєш у бога потуги на тую бридь? Схопити хочеш місяця зубами? Чи живцем на небо пнешся? Ну? Ну? Збреши що-небудь! — і козак, пресердитий, закрутивши за вухо чуприну, схожу на незаплетену дівочу косу, схилився до свого коротконогого й клишавого песика, котрого поштиво звали по всій Україні з великої літери — Песик Ложка, — бо той саме чогось загавкав.

— Чого тобі? — спитав козак.

I нахилився до свого собачки, немовби слухаючи, що той каже йому пошепки.

— Я це вже знаю, Ложко, — вислухавши Песика, мовив козак. — Цей лисий пан — із Брехунівки родом! — і звернувся до наймитів і джур обозного: — Коли хтось робить із губи халяву, тобто розминається з правдою, собачка мій завше гавкає… — і обернувся до Пампушки: — То як же тебе, пане, звуть?

— Я — полковий обозний міста Мирослава — Демид Пампушка-Стародупський! О!

— Щось я не чув такого, — добре знаючи, з ким справу має, щоб подратувати пана, відмовив козак. — А як дражнили в Січі?

— Купа.

— Чого купа? — зареготав козак. Та й люди пирснули.

— Полови купа? — наполягав козак. — Снігу? Сіна? Піску? А чи, може…

— Мене купа! — розсердився пан обозний, аж його коротка шия враз почервоніла й стала ще коротша, і в пані Роксолани серце тьохнуло, бо їй здалося, буцім чоловіка грець візьме, бо той, сказавши двійко тих слів, не міг спинитися й повторив іще раз: — Мене купа! — а потім ще: — Мене купа! Мене купа! Мене купа…