Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Ще одне слово, — аастеріг господь, — і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.

— Та мої ж заслуги перед престолом всевишнього відомі всім!

— Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки — найбільші заслуги перед престолом всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…

— Ще одне слово, вседержителю, — спокійно застеріг апостол, — і доведеться переписувати весь виклад Нового завіту.

— Мовчу, мовчу… — гірко зітхнувши, сказав преблагий.

— Мовчання пориває до мислення, боже.

— Ти певен? А я став балакучий… еге?

— Еге.

I вони — там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч господь-бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:

— Ти таки, Петрику, опустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… — і він іще довго, пан-бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: — I взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?

I святий Петро, в которий раз, скорився.

— Та ще дізнайся: хто це там пір'я підсипав у ладан? I запиши… і запиши!

— Добре, господи, — сумно сказав він. — Служба є служба…

— А служба божа — найпаче.

— Нехай, — сказав Петро і низенько вклонився: — Піду. Спущусь туди. Все взнаю. Й запишу.

I осінив себе хрестом. А вседержитель сказав:

— Боже помагай.

29

— Боже помагай! — глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний: — Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!

— Можу, — знизав плечима Михайлик.

— Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.

— Параско, одійди! — гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім'ям, як це завжди бувало, коли він сердився.

Роксолана відійшла.

— Але на чім же ти поїдеш? — кепкуючи, спитав Михайлика обозний.

— Верхи, — відповів за нього Мамай.

— А твоя неня?

— I паніматка — також верхи, — посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати — з усіма її достойностями й вадами. — Чи не так, ненько?

— Нема ж на чім верхи, — повела плечем Явдоха.

— Нема — так буде!

— Може, коли й буде, а поки що… — і вона вклонилась панові Пампушці: — г Служила я тобі аж двадцять і п'ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! — і кивнула синові: — Ходім!

— Ходімо, — блиснув зубами парубок.

— Рушили, — сказав Козак Мамай. I раптом свиснув.

Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.

Аж Песик Ложка гавкнув.

Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.

Спустивши з повода свого коня, Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.

За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.

Але спинився.

I сказав Демидові Пампушці:

— Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку — не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?

Песик Ложка гавкнув.

— Лякай, лякай! — огризнувся Пампушка.

— Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.

— Від якої ж? — торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.

— Не знаю — від якої саме. Може, від того ж таки сокола…

I Песик Ложка схвально кивнув головою.

— А то й від горобця?

I Песик знову потвердив Козакові слова.

— А чи й від курки навіть? I Ложка знову гавкнув.

— Невже ж ти думаєш, що я злякався? — спитав ошелешений Купа. — Невже ж ти думаєш, що я…

Але скінчити не встиг.

Підкравшися до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька, розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом:

— Каяк! каяк!

I пан Купа, мало не гигнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба — здоровенна синя-пресиня гуля.

Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.

Роксолана, склавши добру ціну дотепові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:

— Лобуряка!

А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:

— Прощавайте, люди добрі.

— Щасти тобі боже, Мамаю! — щиро прогули голоси. Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.

Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.

I наш молодець на цей раз не одвернувся.

Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:

— Параско, одійди!

— Кохайлику?

— Прощавай, Парасю! — своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.

— I все, Кохайлику? — хистким, непевним голосом спитала Роксолана.

— Для тебе — все, — сказав він сумно і просто.

— Ти про мене погано не думай, Михайлику, — зашепотіла пані. — Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?

— Я ще тобі наснюся, задерикувато сказав хлопець. — Тричі!

— Як?

— Як тільки схочеш… Прощавай! — і поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.

I враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патиме.

На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.

— Ми з вами, постривайте! — раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.

I скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.

За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.

I миттю позникали всі вони в буйних травах.

I все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі — майже без ніякої оружної охорони.

30

В степу все цвіло, як і годиться в травні місяці (хоч треба сказати, що тоді май, як і належить, звався квітнем чи цвітнем, бо все ж тоді цвіте, а травнем називали місяць трав, теперішній апріль).

Та не до трав і не до квітів було тоді обозному Пампушці.

В травах було повнісінько гадюк.

I вовки там водились.

I дикі коти.

I, що найстрашніше, люди.

В кожнім яру могла чигати засідка: жовтожупанники Гордія Однокрила, гетьмана… поляки … чи й татари… грабіж, полон чи й смерть. На господа надії вже не було сьогодні — після того пір'я.

Та й Роксолана, на свого мужа глянувши не без презирства, одвернулась.

Копнувши чоботом дотліваюче жертовне вогнище з пір'ям і ладаном, де з димом спливали биті таляри й червінчики, заплачені чумацькому отаманові, Демид Пампушка, від страху, від злості, від досади згадавши, що й він колись був козаком і людиною, скочив на свого важенного коня, щоб наздогнати, спинити й завернути козаків-охоронців, котрі покинули пана з його челядниками посеред страшного й непевного степу, він уже вихопив шаблю й торкнув коня, але… ступак його, заіржавши, рушити з місця не міг.

Він стриг вухами, рвався вперед, але не мав сили одірватися від інших коней, що їх там невбачай хтось (чи не Козак Мамай, бува) посплітав докупи гривами.

Блискавкою бистрої шаблі Пампушка відтяв коня від інших, перерубавши сплетені гриви, і знову хотів був рушити навздогін за втікачами, але не встиг конище, рвонувши під несамовитими вдарами вершника, не встиг проскочити й десятка кроків, як раптом трісла зарані кимось підрізана підпруга, і цяцьковане перлами сідло зразу з'їхало набік.