Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Чому ж? Чому?

25

— Тому, тому! — весело передражнив її Мамай і, нарешті, пояснив Пампушці: — Не пустять до раю — тому що ти — лисий.

— Та й що? — спитав обозний. — Лисих же в рай не пускають.

— Хто це тобі сказав?

— Це зна й останній дурень!

— Але чому ж то лисих не пускають?

— А тому!.. — і Мамай почав пояснювати: — Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся — такий собі очіпок чи, як його французи називають — «перрюк», — та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в царство небесне, там дірка така, вузенька, замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою — святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це, як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подума, що ти — задки, голим афедроном наперед…

— Чим-чим?

— Афедроном… тобто голим гузном наперед, — коли ти по-грецькому не тямиш! — то святий Петро й подума, що ти — задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, скаже, за гевал такий!?» та й прожене… — і Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампушчині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.

Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:

— Це блюзнірство!

— Блюзнірство, — погодився Мамай. — Неповага до старшого чином.

— Богозневага навіть, — підказав обозний.

— Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: бога я в серці маю, як і всякий козак.

— То невже ж ти гадаєш, що вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого — ні? Невже, ж ти думаєш, що пан-господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?

— Усердя аж до усердя? — кепкуючи, спитав Козак Мамай, маючи на увазі, що перше «усердя» різниться від другого не лише коренем своїм, а й змістом, — і тут же нахилився до Песика Ложки: — Бачив я задолизів, бачив я лизоблюдів, бачив я всяких інших приклонників, підніжків, кадильників і полизачів, але такого, як цей… — і він спитав у свого собачки: — Що ж нам робити з ним, з оцим… — і наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут навести й не зумієм, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко да їдко…

А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.

— А-а, — закивав головою Козак. — Сьогодні, ти кажеш, п’ятниця?

— П'ятниця, — кивнув і Михайлик.

— П'ятінка свята, — потвердила й неня.

— А в день пісний каляти руки об душу панську не годиться? Так, Ложечко?

Ложка схвально кивнув головою.

— Твоє, бач, щастя, пане! — посміхнувся Мамай і знов нахилився до Ложки. — Нехай ще трохи поживе?.. Та кому ж він потрібен, такий пановитий! Що-що?.. Він оце каже, мій собачка, же панові обозному тепер на все життя боятись треба сокола… Еге ж, отого самого, — і Мамай кивнув у тихе небо, де й досі з розпачливим криком ширяв осиротілий птах.

Аж тут розумний Песик Ложка гавкнув знову. I вп'ять нахилився до нього наш Мамай.

— Не тільки сокола боятись? А й усякої іншої птиці? Навіть курей? I горобців?! — і Козак швиденько випростався. I спитав: — Ти чуєш, пане Купо? Га?

— Чую… тільки одчепись! — і він, у котрий уже раз, намагався душею й поглядом знову полинути до неба за димним запашним стовпом.

— То бійся горобців. Пан Купа відмахнувся.

— I не поможе тобі ані ладан, ані молебні, ані лизання, ані хитрощі.

— Ну, то забери звідси хоч соколицю свою, голубчику.

— Пір'ям смердить? Кепсько?

— Та не лепсько ж!

— А по-моєму — славно. Коби я міг серед степу роздобути возів зо два гусячого або курячого пір'я, то я б іще трохи й підсипав до твоєї хвали.

— Добре, що дурні словеса не йдуть на небеса!

— А коли йдуть? — сама в себе заклопотано спитала Явдоха та й підштовхнула сина: — Ану, Михайлику! — та й кивнула нишком на ридван.

Михайлик аж підскочив.

Михайлик аж крякнув.

Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.

А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.

Вони йшли, озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа — чого вони туди майнули.

26

А поспішили вони до тої крислатої груші, бо ж там, у холодку, притрушені пелюстками припізнілого весняного цвіту, лежали винесені з ридвана подушки: вишивані та гаптовані, і з плахти полтавської зшиті, і з килимів гуцульських, і саєтові, і єдвабні, напхані тонко надраним пір'ям, пухом і вовною.

Та Явдоха зразу метнулась не до них, а до ридвана, де так і лишилась важка перина, якої не здужали б, мабуть, підняти й четверо добрих козаків.

— Я сам, мамо, я сам! — кинувся за нею й Михайлик, підважив собі на плечі тую прездорову озію, а матінка, скільки могла захопити, набрала попід грушею жужмом кілька подушок та й поспішила за сином, котрий нітрішки й не захекався, в забавку дотягши панську перину до кадильного вогнища.

Захоплений кількахвилинною можливістю звернутись без перешкод із тим кадінням до господа-бога, — бо ж Мамай, нарешті, дав йому спокій, — пан Купа й не помітив нічого, а побачивши, зразу й не зрозумів, навіщо це мама з синочком прицупили сюди перину та подушки, але наступна ж мить усе йому відкрила.

Михайлик своєю шаблюкою, котра в руках у велетня здавалась іграшкою, швиденько пропоров перину, а паніматка те ж саме з подушками вчинила кривим турецьким ятаганом, який вона завжди носила при поясі, — та й полетіло на горющу купу ладану тонко дране пір'я, понаскубане руками кріпачок та полонянок — і з курячих крил, і з когутячих косиць, і з качиних плавців, і з качурових кучериків, і з гусячих маховиків, і з усякої іншої птиці, крім хіба дикої качки, бо її пір'ям подушок не набивають зроду-звіку, щоб ночами не боліла голова.

Вивернувши все те на купу ладану, мати й син зухвало поглянули на Пампушку з Роксоланою, котрі аж отетеріли, вражені таким зухвальством, аж ні пари з уст н* могли пустити, — запитально зиркали і на Мамая, на дивні та прекрасні очі його, що в них раз по раз мерехтіли якісь чортячі вогники вдоволення, і Михайликові з матінкою приємно було бачити, як сміявся в нього кінчик правого вуса, що, видно, означало похвалу — людям, богові й природі, як розкошлана брова його звелася крутіше навіть, ніж те було завжди, і він зареготав:

— Бодай вас бог любив, а мене молодиці! Стиха пирснула й полонена татарка. Боязко засміялися й наймити.

I тільки пан Купа з дружиною ще й досі мовчали.

Та бридкий сморід паленого пір'я змусив усіх одступитися від купи ладану, що його пахноти вже не могли занюшити — ні наймити, ні джури, ні козацтво, ні обозний з дружиною, ні сам пан-бог.

Демид Купа, розлючений, згадавши нарешті, що в нього е язик, лаючись і лементуючи, наскочив на Михайлика, котрий уже дотрушував над жертовним вогнем перину:

— Схаменись, дрантогузе чортів!

— Не лайтесь, пане.

— Не нюхав мого канчука?

— А ти, пане, мого кулака, — і хлопець спокійно простяг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. I стиха додав: — Він смертю пахне.

— Закатую!

— Я не кріпак тобі, пане.

— Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! — і заверещав зненацька: — Ге-еть!

— Ой? Грім рака вбив! — удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.

— Геть з мого дому!

— А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.

— Невірний слуга — гірший ворога, — граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Роксолана. — Але ж ти досі був слугою вірним.