Любий бо-пер!..

Я ще раз глянув в обличчя юнакові: мені не варто було його остерігатись. Здається, я добре знаюся на письменницьких типажах: цей видавався абсолютним нездарою. Нічого, — подумав я, — не будемо дріб'язковими, я ще маю що марнотратити. Адже суворість — це різновид скнарості.

— Любий друже, — звернувся я до хлопця, — я з величезною насолодою прочитав ваш роман. Дозвольте мені детальніше викласти свою думку…

Молодик не зводив з мене очей.

— …знаю, — провадив я далі, — що молоді не люблять, коли їх хвалять у вічі…

— Ви були так ласкаві прочитати увесь роман? — молодий письменник був приголомшений.

— Що означає увесь?

— Усі вісімсот аркушів… до останньої сторінки?

— Не міг відірватися, любий друже, — запевнив я хлопця. — Однак я не хотів би зараз ділитися своїми враженнями…

— Лиш одне запитання, пане метре…

— Жодного запитання, — перебив я. — Свою думку я викладу в рекомендаційному листі, який маю намір надіслати своєму другові Л.Ф., головному редакторові.

На його обличчі читалася тягуча тупість трясовини, мене ж охоплювало натхнення.

— Як відомо, мій молодий друже, старші письменники мого віку загалом ощадливо ущедрюють інших визнанням… так-так, це гарний вираз, ощадливо ущедрюють… З плином часу, самі з себе дивуючись, вони стають обережнішими в оцінках. Не надто хвалять, та ще й егоїзм заважає. У своїй пожадливості вони кожен успіх хочуть привласнити собі, й ніколи не докладатимуть зусиль для того, щоб подібний до вас, незрілий, примітивний телепень… — природно, я називаю вас так лише для прикладу — наскубав собі листя з їхніх лаврових вінків. Талант!.. молодий талант!.. Але ж у цьому немає ніякої заслуги, мій друже, це як полюція в підлітка. Ні, ви зумійте написати в шістдесят хоч одну гарну сторінку, і цим будете хизуватися. Та до шістдесяти нехай ніхто не сміє вважати себе талановитим.

На підвіконня сів горобець, зазирнув до кімнати, потім звично постукав у шибку, мовби попереджуючи. Я засміявся: уже й у моїх горобців завелися звички.

— Я так маю розуміти це, метре… — хлопець був явно спантеличений.

— Можете ніяк не розуміти — мовив я. — Усе це не стосується ні вас, ні мене. Я узагальнюю. Своїми молодими орлиними очима ви вже, либонь, зауважили, що старші люди мають звички, від яких їм нелегко відмовитись. Одним з таких нав'язливих уподобань є заперечення, тому їхнє улюблене слівце — «ні». Якщо, приміром, така свіжа здобич, як ви, потрапить до лап такого заскостенілого стариґаня, вам не вдасться надрукувати навіть рядка. Тож я не писатиму рекомендаційного листа своєму приятелеві редакторові…

З посірілого обличчя молодика було видно, що з усього мого виступу він зрозумів лише останню незакінчену фразу.

Несподівано я пожалів його. Бо звідкіля ж йому знати, що він народився жертвою. У його тупості була якась невловима привабливість, навіть у цих його рухах, коли він тріпнув головою й, стиснувши зуби, з ненавистю глипнув на мене.

— … я не писатиму рекомендаційного листа, — вів далі я, — а підготую статтю про роман і відішлю до редакції разом з ним. Стаття про роман, який ще в рукописі… еге ж?.. Ну, що на це скажете?

Отож у віці шістдесяти з чимось років я знову вступив до школи, щоб слухати власні лекції. Мені було нелегко, я виявився суворим учителем. Похід проти старості, так можна було назвати цей навчальний курс, який своїм обсягом міг би сміливо змагатися з усім доробком з цієї тематики, накопиченим від Ціцерона до сучасних вчених-геронтологів. Різниця лише в тому, що ці записи, — які у випадку моєї смерті будуть знищені, еге ж? — я писав не з метою подратувати людство, а цілковито для власного задоволення.

У цей період я переглянув навіть свої найдрібніші домашні звички і з садистською насолодою поскручував в'язи їм усім, чи майже всім. Таке неземне задоволення міг відчувати лише кат, по черзі рубаючи голови своїх жертв закривавленою сокирою. Не перераховуватиму усі свої подібні замахи, аби не набриднути моєму читачеві, тобто собі самому. Звички окремої людини не аж так цікаві; їхнє значення зростає тоді, коли їх засвоюють інші, коли примхи однієї людини поширюються, як заразна хвороба, і стають всенародними чи національними, як, приміром, у нас на батьківщині заняття літературою. Писання-читання: пишемо ми всі, а дехто навіть читає написане, перед тим як віддати до типографії.

Мої особисті навички скромніші, тому не думаю, що вони можуть стати загальнонаціональним надбанням. Лише задля прикладу й, либонь, документальної цінності я згадаю про свою звичку вранці, після душу — який також був моїм суворим ритуалом — щодня вживати для гоління інше мило чи крем, щоранку, беручи з полички над умивальником, за суворо встановленим розпорядком, відповідний тюбик чи спрей, а далі так само поденно чергувати західнонімецький, французький чи вітчизняний лосьйони. Я улягав не своїм космополітичним схильностям — слово честі! — я лише прагнув урізноманітнити щоденну нудьгу гігієнічних процедур, намагаючись навести певний лад у мініатюрній історії повсякдення, тобто приборкати свої анархічні пориви, що таяться за несподіванками. З часом я так у цьому наловчився, що вже на шляху до ванни знав, що цього дня на черзі австрійський крем «Еліда», другий справа на поличці, а після гоління французький лосьйон «Екіпаж», що стоїть поряд. І якщо іноді все ж траплялося, що пам'ять мене підводила, мене охоплювала така божевільна тривога, мов якогось дипломата, що загубив шифрувальний код держави.

Ну що ж, годі грати в ці ігрища, сказав я собі через тиждень чи два після тієї фатальної для мене зустрічі з тестем, коли, оговтавшись після першого потрясіння, я вирішив влаштувати генеральне прибирання й зміну режиму. Набувати старечих звичок ще не час. Я ще встигну побути старим шкарбуном. Добре, нехай будуть звички, але за умови, що людина завжди матиме змогу їх змінити. Право на звички і їхній сенс визначаються їхньою корисністю; якщо ж вони обмежують нашу свободу, від них треба відмовлятися. І тому не пощастило поличці у ванній: за мить я розкидав, розштовхав у різні боки тюбики, флакони, сухі й пінисті креми, помазок, бритву, мовби хотів помститися світовому порядку за якусь одвічну кривду. І навіть заспівав на весь голос, як у ті далекі дні моєї юності, в героїчну епоху обливання крижаною водою.

До речі, ще й тепер після теплої води я приймаю холодний душ.

Охоплений жагою неофіта, ще того ж таки дня, вийшовши з ванни і сівши до столу снідати, я вирішив поквитатися з моєю економкою Жофі. Поки вона подавала сніданок, я уважно оглянув, навіть крадькома понюхав її, думаючи: коли ж я нарешті відвикну від цієї старушенції з її кислим запахом. А може, існують звички, які годі відсікти, адже тоді кровоточитиме щось тонше і глибше. Бо так одразу й не скажеш: це вона стала моєю звичкою, чи я її?.. А втім, поки що я залишив це питання без відповіді. Вона потрапила до нас, коли я був підлітком, і якщо ми — переживши і матір мою, і батька — не повбивали одне одного впродовж минулих, вже й не знаю скількох там, літ, якщо я не прибив її ніжкою від стільця, а вона не підсипала отрути в мою каву чи підливу зі шпинату, то ми подаємо такий блискучий приклад людського довготерпіння й смиренності, що його варто міфологізувати: нехай він стане взірцем для всього людства. Отож поки що я не проганятиму мою стареньку. Цією тезою я завершив сьогоднішню ранкову медитацію, спостерігаючи не без відрази, а насправді зі щирим полегшенням за її уповільненим човганням довкола столу, асиметричними рухами старечих метушливих рук, доки вона накривала сніданок. Однак її теж обпекло тим очищувальним вогнем, який запалив я того ранку під собою. А може, дісталося лише мені?

— Ви знову принесли мені це старе горнятко?

Стара промовчала, гадаючи, що їй почулося.

Блакитне пузате горнятко в блакитний горошок лишилося мені від матері. З часу її смерті я пив з нього вранішню каву з молоком, точніше, мене напувала Жофі, очевидно, на знак особливої люб'язності.

— Ви не чуєте, що я кажу?