Любий бо-пер!..

— Встигнемо. Але — про що?

— Вам краще знати, — провадила юна жінка. — Киньте мені сюди подушку, бо мені занизько. Оту, темно-червону, вона гарно пасуватиме до мого тіла, хі-хі.

Я кинув їй подушку і пересів у крісло.

— Як я зможу вам віддячити за любовні послуги? — спитав я, поки мій ніс лоскотав невимовний запах її тіла.

— Ви самі знаєте, — відказала вона.

Хай би що трапилось, вирішив я, розшнуровуючи черевики, рукопис я швидше проковтну, аніж передам далі. Навіть говорити про нього не бажаю. Упродовж життя я багато випендрювався, головно в часи своєї непередбачуваної юності, однак у професійних справах ніколи не виявляв ані своєї природної боязкості, ані хабарництва, ні насильства. І ця послідовна затятість, така кумедна в цю хвилину, мовби я зі своєю сивою головою й досі не проти годуватися з материних грудей, цілком неактуальна в нашу мінливу епоху! І зараз, сидячи в кріслі з однією шкарпеткою на нозі, з іншою в руках, я несподівано так роздратувався, що залюбки показав би сам собі язика: бе-е-е! Повторюю: я й досі не знаю, наскільки мізерна моя вага на терезах світу? Аби лиш вони не гойднулися, коли танцюватиму на них свій танок смерті? Невже й досі не набув необхідного досвіду цей сімдесяти-, вже й не знаю скільки там літній, добродій, аби навчитись не сприймати себе серйозно? Разом зі своєю трухлявою системою цінностей, яка протхнула всю квартиру кислим тліном старості?

— Перепрошую, моя люба панночко Сільвіє, — мовив я спроквола, — я знаю, я чванькуватий…

— Ой, та ніякий ви не чванькуватий! — вигукнула вона. — Ви радше зі своїм довгим білим волоссям нагадуєте пророка. Та зніміть же, нарешті, другу шкарпетку!

Пророка? Я зняв другу шкарпетку і шпурнув її в куток. Першу, разом з черевиками, кинув туди ж.

— Ой, який ви сердитий! — зойкнула молода жінка.

— Я не сердитий, а гарячий, пані, — проказав я, вішаючи за звичкою свій піджак на спинку стільця і стежачи, щоб він акуратно сів. — Мені шкода, пані, та ви маєте встати з канапи.

Жінка, як видно, здивувалася, однак встала.

— Що це ви все «пані та пані», — мовила вона, — чому не хочете перейти на «ти»? Я б могла бути вашою доцею, чи не так? Навіщо мені вставати з дивана?

— Я не волію кохатися на канапі, моя єдина любове, це суперечить моїм поглядам на велич кохання. Вже не кажучи про те, що це незручно, навіть негігієнічно. У правому кутку стоїть шафа, а в ній білизна. Прошу вас взяти білизну й послатися.

Далі настали кілька неприємних годин. Поясню образно: це нагадувало моменти, коли під час письменницької праці мені траплялися фрази, які я крутив, мостив, не маючи змоги дати їм раду, вдихнути в них душу, розставити всі слова на свої місця і закінчити. Звідки беруться ці неприємні години? Кат його знає. Чоловіча радість і смуток упереміш приготували в мені страву, додаючи в горщик сорому й гіркоти, крихту марнославства і ополоник егоїзму. Ні, я не наївся досхочу, та й іншим не дав наїстися. Дві нестачі дивилися одна одній у вічі. Не підлягає сумніву, що я відповідав за обидві, і коли, нарешті, вони з великими труднощами уклали такий-сякий мир, ніхто з нас не вдовольнився. Це була не перша любовна поразка в моєму довгому чоловічому житті, однак найболючіша, бо, либонь, остання. Бувають радості, за які треба платити надміру ганебним стражданням, і вони того не варті. Людина здебільшого відмовляється від них.

Відмовляється? Атож, тільки не від вершини. Довкола неї остаточно обвалюється вся гориста місцевість людського життя.

Однак тоді в ліжку з Сільвією я переймався не майбутнім, а лише сумнівними поточними хвилинними радощами.

Аби краще зрозуміти мої кумедні борсання: я не міг впоратися з фразою (див. вище). Хоча й не квапився. Внутрішньо я вже достатньо визрів завдяки настирливості прекрасної молодої жінки, однак лише після того, як минув певний час, я здобувся на слово, відчувши, що фраза наповнилася тою силою й здатністю переконання, яку їй забезпечує перо гарного письменника. Що ж сталося, чому воно все ж пробуксувало? Чи вже сам початок був, у принципі, помилкою? Чи, може, перо моє вибрало таку тему, точніше, його було вибрано для того, до чого в мене не лежала душа? Я вже давно проминув той крутий підйом своєї життєрадісної юності, коли брався за кожну пропозицію, і так-сяк, краще чи гірше, завжди її виконував, однак нині я вже проминув і свій зрілий період, коли, засвоївши увесь попередній досвід — з самої тільки погорди! — міг писати майже все, що заманеться. Адже відомо, що в творчості, і не лише з жінками, рутина може замінити натхнення, навіть стати ним. Але повторюю: я вже пройшов такий період і на той час уже захопився підрахунком своїх забаганок. Ба навіть більше — відмовою від них. Я тричі продумував, чого мені кортить. Старість черпає свою енергію з негативу.

Можливо, у випадку з Сільвією, я помилився. Свою кавалерійську навалу, за якою, певна річ, приховувались тривалий досвід і практика, вона спрямувала на мою найгрішнішу сутність — чоловіче марнолюбство старечого віку. Переді мною стояла сліпучо красива оголена жінка, а я що? — мав на знак вітання припідняти капелюха і вийти зі своєї кімнати? Негативний приклад біблійних старців: старий, що, ойкаючи, тікає від Сусанни? Оцього вже не буде: в мені озвався найниціший з людських гріхів — марнославство. Тільки не це! Тож кохаймося з нею!

Відомо: коли фраза, за якою стоїть якась надміру складна думка, не дається з розгону, то потім її важко сформулювати. Людина переписує, шліфує її — адже має для цього душевну вправність, — однак фраза чинить спротив. Ми вдаємося до примусу, але марно. Заходимо з іншого боку, та не можемо дійти кінця. У вирі неймовірних зусиль не помічаємо, що вибрали хибний шлях, якусь непотрібну мету. Те, що тут висловлено, є не тим, що ми намагалися сказати.

Я раз за разом робив спроби, однак, певна річ, марно. І, певна річ, дедалі розпачливіше й безнадійніше, і щодалі невправніше. Моє самолюбство отримувало ляпаси по черзі з обох рук. Я відчував сором не перед Сільвією, а радше перед собою. Чому я зі своєю сивою головою вплутався в щось таке, чого, можливо, й не зможу завершити?

— Лягайте знову на спину, потихеньку, — мовила молода жінка. — І не думайте ні про що!

Багата палітра жіночої інтуїції підказувала їй поради, хоча, цілком можливо, допомагав і її досвід. Вона усміхнулася до мене, майже по-материнськи, і це заспокоїло. І найогидніші сучки, буває, відроджують чоловіків, що лежать поруч. Тож я підкорився.

— Лежіть спокійно! — продовжувала вона. — Не рухайтесь, не думайте ні про що! Порозмовляймо!

Тільки не це, — подумав я. — Краще полювання на левів у Замбії!

Зненацька в моїй голові блиснула думка: рукопис авторки — от з якого лиха я опинився тут у ліжку. Величезний тягар на моїй так званій совісті. Адже те, що я тут валяюсь біля неї, вже почасти означає зобов'язання. І одразу в мені мовби розлилося світло, запанувала ясність, яка запалила мою чоловічу хитрість та самообман. Фраза тому вислизає з мого пера, здогадався я, що спочатку треба виконати певне завдання. Я пишу не з доброго гумору й вільного вибору — тобто писав би, якби писалося, — а з примусу. Тому й нема успіху, бо я не бажаю — на знак винагороди — підтримати її рукопис. Я все ще дотримуюся старомодного, сміховинного кодексу честі. А десь насподі, у підсвідомості, мов глибоководне чудовисько, бовваніє рукопис.

— Лежіть собі спокійно! — порадила молода жінка. — Почекайте, поки само собою захочеться.

Я спалахнув гнівом. Захочеться?

— Помовч уже врешті! — відповів я. — Ти стільки базікаєш, що я не можу спостерігати за собою.

Вона всміхнулася.

— А цього й не потрібно. Спостерігайте не за собою, а за мною! Не треба займатися собою! Дозвольте собі все! Ви зараз не за письмовим столом.

На жаль, подумав я знічено. — Якби ж я там сидів!

Тиждень потому я написав листа Тамашеві у Швейцарію, мовляв, хай приїжджає. Бодай один мужчина буде в домі.