Повнолiтнi дiти
Повнолiтнi дiти читать книгу онлайн
До 4-го тому входить автобіографічний роман «Повнолітні діти», дія якого відбувається у 20-х роках нинішнього століття на окупованій боярською Румунією Буковині. Головна героїня твору — дочка сільського вчителя гімназистка Дарка Попович, яка, зблизившись із прогресивно настроєною молоддю, стала на шлях революційної боротьби. Життя дівчини сповнене радістю першого кохання.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Цікаво, хто попросить мене тепер до танцю?
Попросив її академік Соловій. Той самий, з яким багато років була знайома з вигляду.
— А я спеціально чекав, щоб потанцювати з вами, як з молодою. А ви знаєте, яку з цим ворожбу зв'язують?
Знаю і тому саме хотіла, щоб Данко взяв мене до танцю. Ти гарний хлопець, а ще краще називаєшся, але ти не Богдан Данилюк, і тому в мене очі сумні, як ти щойно сказав мені.
Моя згуба знайшлася. Нічого особливого не сталося. Данко ще з одним кавалером, який, мабуть, теж того вечора забагато випив, вийшов трохи подивитися на зорі.
Побачивши Дарку без вельону, з задоволенням (а може, з холоду?) потер долоні:
— Зараз, Дарцю, зараз затанцюємо. Ти пригадуєш, як ми танцювали на Лялинім весіллі?
— А я вже протанцювала своє коло.
Дан чудово вдав щиро обуреного:
— Вже протанцювала? Та як ти сміла? Де мій суперник? Давайте його сюди, хай викличу його на поєдинок!
Данко був у такому піднесеному настрої, що в мене закралося підозріння, чи, пробираючися до зали, хлопці не заскочили ще до якоїсь спіжарні [97] і не вихилили по чарці.
— Ти ж сам прогавив мене, — сказала я з докором, який був зовсім не до речі. Ще подумала, наче про сторонню людину: «Уважай, щоб насправді не фарнув її з-під носа якийсь Соловій…»
— Ні-ні… Дарцю, я тебе так не пущу. Те, що ти там з кимсь танцювала, те мене не обходить. Ти мусиш зі мною.
З розв'язністю підхмеленого попросив у незнайомої дівчини тоненької і прозорої, як павутиння, шовкової шалі, що прикрашала її плечі, і будь-як закинув її мені на голову, запевняючи всіх навколо, що я вже у вельоні.
Було так глітно, що ми не вальсували, а, притулені до себе, поколихувалися в ритм музики.
Танець, — спало таке дурне Дарці на думку, — єдина ще безпосередність, що її не видерла людині цивілізація.
Я вдихаю запах його одягу, що видає з себе рештки запахів не знаних мені приміщень і людей.
Колишемося в ритм, як два кущі очерету. Він і вона. Ти і я замикаємо собою цілий світ. Ще ніколи так довго (провінціальні музики не зважають ні на час, ні на втому) і близько не були ми з тобою. Моя рука обіймає твою шию. Твоя міцно, певно, для того, щоб я не збилася з ритму, пригортає мене до твоїх грудей.
О, як хочеться, щоб ця хвилина тривала якнайдовше, бо не знаю, коли вона ще повториться (якщо настрої взагалі можуть повторюватись).
Терпець урвався не тим, що грали, і не тим, що танцювали, а тим, що через брак місця не могли й собі піти в танець.
Вони-то й перервали танець та розпочали товариські забави.
Дарка брала вже участь в того роду забавах, остаточна мета яких зводилася до того, щоб дівчина і хлопець залишилися сам на сам в темній кімнаті, де вони, за правилами гри, повинні поцілуватися. Ще було півбіди, коли траплявся інтелігентний партнер, в якого можна було відпроситись, або симпатія, перед поцілунком якого боронилися тільки задля пристойності. Проте були випадки, коли до «монастиря» чи в «куми» запрошували підстаркуваті ловеласи, які, користуючись з права, що дає їм оця варварська забава цивілізованих дикунів, просто-таки садистично знущалися з молоденьких дівчат. Панночки виривалися з їх рук розпатлані, у пом'ятих платтях, а часом і заплакані. І все те діялося і тут діється під опікою мам-добродійок в сусідній кімнаті.
Дарці пощастило тим, що Ориська попросила до «монастиря» Данка, а він уже Дарку.
Встала з місця і пішла назустріч, відразу вирішивши, що після Данка не буде нікого більше кликати до «монастиря», щоб чужі губи не профанували слідів його поцілунків. Прагла, — так, не ховається з цим, — його безпосередньої, без свідків, лице при лиці, близькості, а коли вже бути щирою до кінця, то з трепетом чекала і його поцілунків. Коли відчинила двері «монастиря», то побачила, що кімната не була зовсім темна. Високо на печі блимав каганець. Усміхнений Данко простягнув їй руки. Довірливо відповіла тим самим жестом. Коли б мала свідчити на суді, то так би і зізналася: пішла назустріч його усміхові. Як же могла не вірити йому? Та наступної миті він уже без усмішки кинувся до неї і без слова, без звичайного жесту повівся так, як досі в їх відносинах ще не бувало: боляче почав цілувати її губи, шию, груди. Ось коли згадала Дарка мамину пересторогу, що молодій дівчині небезпечно ходити без станика!
Коли нарешті Данко відкинув (так, відкинув!) її від себе, то обоє заточувалися, ніби від величезного фізичного зусилля. Розчухраний, з заплилими кров'ю очима, Данко здався Дарці неприємним і чужим.
— На, зачешись! — подав їй гребінець, змахуючи носовою хусточкою піт з чола.
На світло вийшли разом, що й викликало бурю незадоволення у чоловіків, які мали надію і собі побувати у «монастирі». Данко знайшов у собі ще стільки притомності, щоб заявити, що панна Дарка воліє світське життя і тому не захотіла залишитися в «монастирі». У відповідь мафія заспівала:
«Файна мані мамалига», — подумала з гіркою іронією Дарка. Втягнула шию у плаття, не певна, чи не залишилися на ній сліди його шалених губ. Почувала себе, ніби у неї щойно пограбували щось дуже дороге. Брутально, егоїстично, без її згоди повелися з нею, як з першою-ліпшою. Взяла себе в руки, щоб не зрадитися. Головно перед Ориською, яка вже щось запідозріла:
— Ти чого така схвильована? Чей же не перший раз поцілував він тебе?
Данко й собі запитав над вухом:
— Чого маленька дівчинка сумна?
— Мене болить.
— Губи? — спитав простодушно, не зрозумівши, що діялося в ній.
«Не губи, а душа», — була б відповіла, якби знала, що він збагне це.
— А все ж таки що сталося? Чого ти якась така?
— Мені дуже сумно.
— Бо ти забагато випила, серце. Я ж тобі казав, що панночки нібито не п'ють, а потім виявляються п'яненькими.
— Мені сумно ще тому, що ти мене зовсім, зовсім не розумієш, — і мало не злетіло їй з язика: як же ми житимемо колись, якщо так не розуміємося?
— А чого ж то я тебе не розумію? — він хотів узяти її руку і затягти під скатерть, але Дарка спротивилася. — Як я тебе не розумію? В чім, ну в чім, можеш мені сказати, мені, — наголосив на цьому слові, — можеш звіритися?
Відповіла після деякої паузи:
— Мені прикро, що між нами до такого дійшло.
Був невдавано спантеличений її відповіддю. Ніби не знав, про що їй ідеться.
— А до чого між нами дійшло. Ти знаєш, що говориш?
— Про це могла б я тебе спитати. Чого ж ти вдаєш, ніби не знаєш, що я маю на думці? — відчула, що внутрішньо ридає. Буде сором, якщо не стримається і те ридання виллється назовні.
Данко начеб дещо передчував. Підсунув їй склянку узвару:
— Випий трохи компоту.
Послухалася.
— То ти мені таки не скажеш, чим я так завинив перед тобою?
— Що я буду тобі казати, коли ти й сам відчуваєш, що вже не зможеш любити мене таку… таку… вицілувану… таку… таку нечисту!..
Данко на мить застиг. Мені здавалося, що він хоче розсміятися на весь голос, але, видно, я не так витлумачила собі гримасу його губ, бо ось він торкнувся рукою мого підборіддя і сказав з ніжністю, від якої мене знову закололо в очах:
— Дарцю, подивися мені у вічі… ти, наївна-наївна дівчинко.
— Чому я наївна? То ти так думаєш і тому забагато дозволяєш собі. Я більше знаю, ніж тобі здається, а все ж таки ти неможливий.
— Ні-ні, ти солодка наївна дитина, — стояв на своєму, — бо ти не знаєш, що таку дівчину хочеться пізніше ще більше цілувати і любити. Ти нічого не розумієш у цих справах.
Нічого не відповіла, тільки заперечливо похитала головою. Не вірила йому, а його самовпевнені слова наводили на неї ще більшу меланхолію.
Непотрібно, собі не на користь, додав ще: