Повнолiтнi дiти

Коли до весілля лишилися вже не дні, а години, а з Суховерхова до Веренчанки долітав (звичайно, символічно!) запах димлених домашніх ковбас та різних мазурок, перекладанців, бабок (яких по містах виперли новомодні торти!), молодий знову відчубучив штуку.

Добре моя мама каже: бідна з ним буде його жінка!

Коли остаточно обмірковували список гостей, запрошених на весілля, Єлінський запропонував втягнути туди і свого наступника, теперішнього економа суховерхівського пана, Траяна Лупула. Костик гостро запротестував: «Е, ні, пане тестю, доки йшов на поступки, то йшов, а тут уже — гов, пр-р, годі!» Що він, Петро Костик, має спільного з тим голаном? [86] То тесть таки заповзявся погірчити йому день шлюбу? А може, цей шлюб йому, Костикові (Дарка думає, що тут Кажуть трохи забрехався), і так не солодкий? Ну нащо, він хотів би знати, нащо на весілля йому колоніста, просто ворога?

Єлінський спочатку м'явся, терся, хрускав пальцями, знизував плечима, робив якісь значні, але не зрозумілі Костику жести руками, багатозначно підморгував до зятя, одне слово, докладав усіх зусиль, щоб його зрозуміли без слів, але все даремно.

Мужицька дитина Костик хотів мати просту відповідь на своє просте запитання: навіщо йому колоніст на весіллі?

Нарешті, переконавшись, що всі його зусилля марні, Єлінський почав навпростець: зять повинен зрозуміти, що вступає не тільки у подружжя з Артемізією, але й у нову родину, яка має свої звички, свої стосунки з людьми, свої погляди на життя. А життя, Петре, це передусім злагода з людьми, серед яких живеш. Як же зять уявляє собі життя серед суховерхівських людей, коли він ладний пересварити свого тестя з усіма? Чому, чому має бути економ на весіллі? Та тому, Петре, що цього вимагає… політика.

Вчувши це слово, Костик гикнув, ніби з великого переляку. Політика? То він від неї (тут Костик вилаявся) втік аж до Суховерхова, а ота його і тут знайшла? Єлінський мусив аж пояснювати своєму холеричному зятеві, що він мав на думці не політичну політику, а господарську.

— Яку?

— Так, яку чуєш. Господарську. А тепер слухай уважно, зятю, і, як то кажуть, мотай собі на вус. Як не може, приміром, швець-ремісник не те що витримати конкуренцію, а й загалом утриматись у сусідстві з фабрикою взуття, так сьогодні не може без підпори двору [87] зв'язати кінці з кінцями середній господар на селі.

— Як? — мав спитати Костик. — То двір підпирає всі середні господарства на селі? Він щось такої політики не чував.

— Всіх двір не підпирає, бо тоді мусив би й сам розвалитися, отже, тому й господарства, що не знаходять опори у дворі, не живуть, а животіють, а нам з тобою, дорогий зятю, і твоїм дітям, а моїм онукам, треба не животіти, а жити.

То якої підпори, хай уже нарешті тесть скаже, потребує, наприклад, господарство Єлінських?

Гаразд. Тесть зараз викладає все чисто перед зятем. Ось для прикладу: дотепер має Єлінський з двора (звичайно, за відповідну оплату) і дорідну пшеницю на насіння, і теличок від расових бугаїв, і лошат від маток з метриками, не говорячи вже про розсаду з теплиць чи щепи з фруктової шкілки. Але це ще не все. Одержує пан, припустімо, вагон штучного добрива, відступить кілька центнерів і Єлінському. Чи експортує двір велику партію свиней за кордон. За одним заходом, як то кажуть, приплюсує туди і Єлінський своїх десять чи дванадцять штук. Відсилає пан полуниці для чернівецьких ресторанів. При п'ятнадцяти чи скількох там кошах притулить і Єлінський один свій. А хто всім тим господарським рухом керує? Пан? Та де там! Економ, зятю, запам'ятай собі на все життя. І тому Єлінським навіть вигідно запросити на весілля Лупула.

— Чекайте, чекайте, не торохтіть так багато, — сказав Костик до свого тестя. — Виходить, що я тікав від політичної неволі та й потрапив у залежність іншу — господарську?

— А ти як думав, сину? На світі нема ніде волі людині… та й у небі будеш залежний від праведнішого, заслуженішого перед богом, ніж ти…

— Як то таке життя має бути, то знаєте, тату, — вперше так звернувся до Єлінського Костик, — тоді знаєте, що я…

Непристойне слово, яке сказав при цьому Костик, пропустимо. Все, що йому виклав тесть, Костик зрозумів, одне тільки все ж таки неясне: чому на його весіллі має бути донощик сигуранци, той підлий Лупул?

— А, Траян Лупул! Між нами кажучи, як людина він не поганий. Тільки простюх страшенний. Може, за перепрошенням, при дамах пальцем длубати в носі, але як людина — нічого собі.

— Та як нічого, коли він співпрацює з сигуранцою?

— І що з того? — розсміявся добродушно Єлінський. — Хай собі працює на здоров'я. Що це кому шкодить, коли всі про це знають і кожний на свій лад остерігається його.

— А я не хочу сидіти за одним столом зі сигуранщиком!

Тоді тато Єлінський виклав свій останній аргумент: хочеш чи не хочеш, а Траян Лупул на весіллі мусить бути! Треба знати, що саму присутність Лупула серед гостей сигуранца буде розцінювати як живий дозвіл на сходини з забавами і танцями.

Цим останнім аргументом тесть переконав, а заразом і вбив морально Костика. Той погодився на такого гостя з одним застереженням:

— Але я особисто не буду його просити. І не хочу, щоб і Артемізія…

— А цього й не треба! Він і непрошений прийде. Мені йшлося тільки про те, щоб ти не зчинив бучі на весіллі. А прийти, то він прийде і сам. Він — негордий.

Аж ось настав день і година, коли треба було їхати на весілля до Суховерхова. Татко, я, Орися і Улянич мали їхати одними саньми. Проте коли на дзенькіт дзвіночків на шорах Дарка з татком вийшли з хати, на санях сиділа сама, загорнута вище носа, Ориська. А де ж Улянич?

Швагер, пояснила Орися, щоб нам було вигідніше, по дорозі пересів на одні з саней, що повезли до Суховерхова родину молодого.

Як уже всі вмостилися у санях (татко і фірман сиділи лицем до коней, а Дарка з Орисею — плечима, спираючися на чоловічі плечі, що мали їх захищати не тільки від вітру, але й від снігу з-під кінських копит), Ориська заговорила півголосом, щоб не чув фірман попереду:

— Ти думаєш, що Дмитро дійсно пересів тільки тому, щоб нам було вигідніше?

— Думаю, що так. А що?

— Він пересів у тамті сани тому, що йому приємніше, ти чуєш, приємніше їхати з своєю мужичією, ніж з нами. Кажу тобі, що головно тому. Як його не муштрує Софійка, вовка однаково у ліс тягне. Масти Федя медом, а Федь Федем. Софійка аж тепер бачить, яку дурницю зробила, але що ж? Вже запізно. Та бодай я матиму науку. Ніколи, — вимовила з не зрозумілим для Дарки вогнем, — ніколи не вийду заміж за мужицького сина!

Дарка, навпаки, вважала, що перебування в регаті, власне, не в регаті як такому, а у відносно великому місті, якими з опису Орисі мали бути Гіци, контакт (хоч би в гімназії, де викладав математику) з інтелігентними людьми змінив Улянича на краще, коли йшлося про товариську огладу [88].

На другий день різдва Поповичі були запрошені до Підгірських. Дарка, аби якось розвіяти свою тугу за Данком, якого сподівалася там зустріти, а який взагалі ще не приїхав до Веренчанки, стежила весь вечір за поведінкою зятя господарів. Була бездоганна. Невимушеність, з якою вітав ще в передпокої запрошених гостей, допомагаючи дамам позбуватися верхнього одягу, галантність, з якою цілував старшим дамам руку, легкість, з якою вводив мужчин у курильну кімнату, де вже чекав на них зелений столик, елегантна дискреція, з якою запихав манжети сорочки в рукав, вправність з якою наливав вино, стиль його анекдотів, зосереджена увага, з якою вмів слухати нудного сусіда, добір слів у його мові — все це свідчило про те, що Дмитро Улянич з селянського хлопця став інтелігентом. Правда, в одному Орися має стопроцентну рацію: Улянич не зміг і, мабуть, ніколи не зможе духовно порвати з своєю мужицькою стихією. Та коли в Костика потяг до своїх має романтичний, може, навіть трохи хворобливий характер, то в Улянича ця прив'язаність до свого мала глибоке і трагічне коріння.