Повнолiтнi дiти

Хвиля веселощів зросла, коли молоді, прийнявши з рук гостя подарунок, підняли птахів угору, щоб показати їх і тим з найтемніших кутків, а гуси зрозуміли це як сигнал до волі і загелготали.

Позбувшися клопітного вантажу, Лупул з жінкою пробивалися до того єдиного вільного місця, що його було Дарка тримала для Улянича.

— А може б, скоренько попросити сюди пана Поповича? — відповів хтось, аби таким чином не допустити сигуранщика до товариства.

Та ба! Пан Попович у сусідній кімнатці ще з трьома учителями (правда, двері були відчинені навстіж у зал) лупилися в карти, аж дим ішов. Відірвати татка від карт, особливо коли мами не було поблизу, Дарка знала, не в людській силі. Не було іншого виходу, як погодитися з примхою долі й прийняти сигуранщика у своє товариство.

З усього було видно, що Лупул перебував у досить близьких стосунках з місцевими людьми, і це, либонь, здивувало не одну тільки Дарку.

Сидячи візаві, Дарка могла спокійно придивитися ближче до таємного співробітника сигуранци. Був типовим представником півдня своєї країни: невисокий, опецькуватий, з оливкового кольору шкірою, з раннім нахилом до ожиріння. Його жінка з незвичайно правильними (аж, може, трохи надто) рисами обличчя мала характерне для своєї раси смагляве лице і дорідну, у жирових обручах шию. Не розуміючи як слід української мови, вона добрала способу й на все, з чим до неї хто не звертався б, відповідала сміхом. Сміялася щиро, по-дитячому якось, широко розкриваючи рота.

Лупул тицьнув кожному по черзі свою здоровенну руку, жінку представив тим, що обняв її на людях і висловив надію, що всім нам буде весело, а щоб було ще веселіше, то в нього, — він кумедно приклав долоню до рота, — ще є запасна пляшка цуйки, але він не дурень відразу виставити її на стіл.

Дещо освоївшись з товариством, Лупул поналивав (почавши від себе і своєї жінки) усім сусідам, як тільки далеко могла сягнути його рука. Дальших він заохотив самим це зробити і попросив слова для тосту.

В залі притихло, не відразу, правда. Ті, що не знали про існування Траяна Лупула, допитувались у сусідів, хто він, а дізнавшись, з ким доводиться мати справу, на місці німіли, цікаві, що він скаже.

Лупул широко — долонею — обтер рота (має рацію Єлінський, ото простюх!), хихикнув для відваги і ламаною начетверо українською мовою побажав молодій парі, щоб добре справувалися, тобто щоб до року всі тут присутні зійшлися в цьому домі з нагоди хрестин.

— Мой, Петріка, бери собі приклад з мене. Я такий цікавий був до тієї роботи, що вже через три місяці після весілля мусив справляти хрестини.

— Ах ти, гоцуле, ах ти, голане, ах ти, пройдисвіте! — глушманила його жінка кулаками по плечах, а він удавано йойкав і корчився з болю на втіху публіки.

І чоловік, і жінка, і гості насміялися досхочу.

Виступ Лупула по асоціації нагадав Дарці, як у Лялі на весіллі варнякав п'яний представник сигуранци, а перелякані гості тислися по кутках.

Що не кажіть, а Єлінським (ну, і Костикові теж!) таки поталанило з гостем із сигуранци.

Годі визначити, хто перший подав голос. У всякому разі, пісня не вирвалася з-за стола, за яким сидів ще молодий, але вже досить відомий у музичних колах диригент Богдан Данилюк. Не сталося цього хоч би тому, що навпроти молодого диригента сидів неофіційний представник сигуранци.

Не виключено, а власне, найбільш правдоподібно, що пісню почав сам молодий, а за його прикладом потягли вже інші. Не минуло й кількох хвилин, як молодий (але вже відомий у музичних колах) диригент скочив на табурет, щоб йому було зручніше диригувати масовим хором.

Навіть татко, мій татко, який так розумно у Веренчанці пояснював мамі, що він може не співати і не танцювати, але його першого звинуватять у підбурюванні бунтарськими піснями до антидержавних дій, не випускаючи карт з рук, тягнув голосно і фальшиво:

Він зміг би пізніше доводити, посилаючися на свідків, що не співав ніяких бунтарських пісень, але де знайти серед працівників сигуранци такого дурника, який би йому повірив? Хіба ті пани не розуміють, що в цьому разі йдеться не про буквальний текст пісні чи динаміку мелодії, а про настрій та ремінісценції, які дана пісня викликає? Хіба для звинувачення в антидержавній позиції не вистачить того єдиного факту, що та згуртована маса дозволила собі співати пісню рідною мовою, на яку формально не було дозволу? Тим паче, що та мова, як доводять учені, є зрутенізована стара румунська мова, якій інтелігенція повинна якнайскоріше допомогти очиститися від будь-яких іноземних впливів і домішок, а не активно підтримувати це антинаукове і антидержавне філологічне явище.

О, воістину велика притягальна сила забороненого овочу!

Співаки ще перебувають у засвітах, коли батько молодої вилазить на табурет, з якого щойно диригував Данко, і просить гречних, дорогих і ще якихось там гостей послухати одну хвилечку, що хоче сказати пан Лупул.

— Буде, буде, вже говорив!

— Ми хочемо співати, а не слухати чиїхось теревенів!

— Люди, дайте спокій, подумайте, з ким маєте справу!

— Та дайте йому вже раз сказати слово…

— Агі, і тут нема спокою від нього!

Лупул, добре вже напідпитку, спираючися на плече дружини, підвівся з-за стола, розкуйовджений, з висмиканою поверх ременя штанів сорочкою, з асиметричними, ніби після припадку, очима, з кислим виразом обличчя, і почав жебоніти тією ж начетверо ламаною румунсько-українською мовою:

— Атенчюня!.. [90] Я думав, що ви люди, а ви порц єштешті [91]. Єште, аша параграфул [92], що треба насамперед по-румунськи співати, а ви гоці че ац мі фекут? [93] Вай де мені!.. Що буде тепер моя голова?! Вай де мені… че ац мі фекут, га? Вай де мені, вай де мені!

Він чухав усіма десятьма пальцями голову і, не знаючи, либонь, що йому далі робити з руками і людьми, які не хотіли його послухати, з розпачу налив собі склянку вина і випив його, наче цуйку, одним духом.

Якийсь панок, що його за інших обставин я б прийняла за представника похоронного закладу, зграбно, як півень, вискочив на ту ж табуретку і промовив високим дискантом:

— Прошу панства, прошу заспокоїтися. Закон є закон. Пан Лупул має рацію. Ми повелися, хоч, гм… я вже довгі роки не співаю… І поки ще не пізно, нам треба виправити свою помилку! Проше, пане Лупул, як ваша ласка, — звернувся до економа добірною румунською лайкою, — а ми всі — чи не так, прошу панства? — підтягаємо. Ми любимо українські, о, пардон, я хотів сказати румунські пісні, прошу, починайте, а ми підтягнемо.

— То тягніть, аж лусніть! — кинув хтось весело, для сміху, але не всім було смішно від цього дотепу. Серед тих, хто зберіг серйозне лице, був і мій бідний татусь.

Лупулиха, яка врешті зрозуміла, чого вимагають від її чоловіка, засміялася голосно, по-дитячому, широко відкриваючи рота (якби була не зрозуміла, теж так засміялася б!). Сказала рідною мовою, не перестаючи сміятися:

— Та чого ви хочете від нього? Він п'яний, як свиня. Я буду співати, а ви всі, — зробила заохочувальний жест рукою, ніби збиралася всіх підняти на ноги, — підтягуйте за мною.

Вона встала, обсмикнула на животі сукню, взялася за вуха (був це один з тих механічних рухів, якими жінки автоматично перевіряють стан своєї зачіски), — і сталося друге чудо того вечора. Звичайно, не у масштабі століття, як перше, але, в усякому разі, на веренчанську міру — неабияке.