Останнiй свiт

Поет назавжди уник будь-якого нагляду. Тепер уже не можна було ні схопити його, ні завдати йому шкоди. Але пам’яттю про нього міг скористатися будь-хто і будь-як, не боячись викриття, коли раптом з’явиться таємний лист із заслання, повернеться сам поет або коли його помилують. А ще гірше буде, якщо в поетовій спадщині трапляться рядки чи строфи, які можна виспівувати замість гімнів чи бойових пісень або писати гаслами на знаменах у катакомбах...

У головах багатьох особливо пильних людей у державних установах помалу визрівали всілякі припущення, здогадки й висновки і нарешті народилося побоювання, що тепер кожне речення, кожне слово вигнанця, після його смерті на краю світу, може обернутися закликом до бунту. Одна сепаратистська організація на Сіцілії вже зробила Овідія Назона своїм речником і закликала до мовчазного маршу вулицями Палермо, який марно намагалися заборонити і який зрештою скінчився кривавою сутичкою з поліцією та військами. Три дні на палермських вулицях палали барикади, автомобілі й крамниці; понад двісті сепаратистів було заарештовано, і четверо з них загинули за глухими вікнами однієї з казарм. Біля національних пам’ятників на Сіцілії маяли схилені в жалобі прапори. У Римі влада вживала запобіжних заходів.

Через три дні після того, як торговець бурштином привіз Назонів заповіт, незадовго перед світанком до бездоглядного будинку на п’яцца дель Моро з’явився загін переодягнених у цивільне поліцаїв; вони штовханули заспаного, переляканого садівника-ефіопа до комірчини для реманенту й замкнули там, а тоді, так ніби це була операція проти партизанів, поспішили на горішній поверх, зірвали свинцеві пломби на дверях до Назонової кімнати з балконом і заходилися коло попелу від рукописів, що пролежав тут дев’ять років.

Обгорілі стоси паперу, за цей довгий час відлигнувши, розсипалися в руках; поліцаї позапихали їх до заздалегідь пронумерованих пластикових мішків, а попіл від рукописів — чи, власне, брудні чорні жмути — підмели віниками й зібрали совками; і навіть зішкребли ножами з полиць та обвугленого письмового столу запечену, вкриту грубим шаром пилу кірку від спалених книжок. Погляду поліцаїв не уникло нічого, жоден найнепримітніший клаптик паперу, на якому можна було прочитати слово чи бодай одну-однісіньку літеру. Коли через годину ця команда покинула віллу, садівник-ефіоп залишився живий-здоровий, зате колишнє пожарище було геть сплюндроване.

Та минуло всього лише кілька днів після цього нападу — Про нього наляканий ефіоп, побувавши на віа Анастасіо, не сказав навіть Кіані,— і ті самі голови, які недавно ще наказали очистити Назонову кімнату й конфіскувати все, що там зосталося, нарешті, схоже, збагнули: правди про Назона приховувати далі вже не пощастить. Отож певні інстанції отямились і подумали: коли вже будь-хто, навіть оті терористи з катакомб чи якісь сіцілійські селюки, запеклі палії, можуть скористатися поетовим ім’ям собі на вигоду, то чом би не зробити цього насамперед і законослухняному Римові, його справжнім громадянам і патріотам?

Або припустити на хвилинку таке: якщо за наказом імператора й від його імені спорудити цьому Назонові пам’ятник, то чи не передумають потім катакомби вшановувати поета як великого мученика? Атож, пам’ятник! Вигнанець, якому вже, на превеликий жаль, не судилося прийняти помилування від великодушного й богорівного Юлія Цезаря Августа, все ж таки був великим сином Риму про це власне, сказано і в офіційній заяві палацу — сином, звісно, важким, нещасним, його, звісно, довго не розуміли, але ж кінець кінцем все-таки засяг імператорової ласки й повернувся додому...

Отож одного спекотного дня на початку літа представники влади знов з’явилися на п’яцца дель Моро; тепер вони вже не звернули уваги на вкрай нажаханого садівника, що в паніці намагався сховатись в очереті на ставку. Ба більше, цього разу вони не тільки не поставили ефіопові жодного запитання, а навіть не ввійшли до будинку, із забитих і потрісканих вікон якого вже витикалися бузина та бур’ян. Ні, ці люди тільки приставили драбину до кам’яного, оздобленого віночками з мушлів порталу при вході, попросвердлювали в мурі дірки й прикріпили до Назонового будинку плиту з червоного мармуру — меморіальну дошку. На ній позолоченими літерами було викарбувано його ім’я, рік народження і рік смерті, а внизу під цими датами стояло великими літерами одне речення з його забороненого твору:

В КОЖНОГО МІСЦЯ СВОЯ ДОЛЯ.

VII

Котта був один з багатьох. Разом із двомастами тисячами римлян він захоплено слухав Овідія Назона на стадіоні «Сім притулків» — далеку постать серед ночі, ніби вкарбовану прожекторами в орнамент із смолоскипів, недосяжну в тому збуреному, всіяному вогнями величезному овалі.

Разом із рештою людей Котта захоплено плескав у долоні після поетової промови про чуму на Егіні. І згодом Назонове вислання вразило його так само глибоко, як і всіх тих, хто не любив імператора. Таких було теж багато. І Котті довго здавалося, що з цими багатьма його об’єднує принаймні відчуття тріумфу, коли, приміром, котрийсь із політутікачів переходив весь прикордонний пост і діставався туди, де його вже не можна було схопити, виставляючи на сторожових вежах снайперів з біноклями та зграями хортів. Проти відваги непокірних сміливців імператорова всемогутність виявлялася безсилою.

І коли один із тих опальних, що переховувалися в катакомбах, убивав чи бодай калічив когось із високих представників влади, армії або сенату, це сіяло паніку серед прихильників та прихвоснів диктатури. Котта також поділяв німу, невимовну радість багатьох таємних ворогів держави, але ніколи — ні в роки навчання в Сан-Лоренцо, ні в університеті, відомому тоді як «Академія Данте»,— жодного разу не спускався до лабіринту катакомб, де стояв дух мирри, холодного воску й гнилятини. Бо входи до цього світу були сховані в підвалах убогих кварталів,, у каналізаційних тунелях, захаращених задніх дворах та на відкритих вугільних складах передмість. Коли такий лаз виявляли, то, перше ніж влаштувати облаву, венеційські гвардійці пускали під землю повзучий вогонь фосфорного напалму, і цей непогасний сліпий жар починав уперто вгризатися в пітьму.

З-поміж численної і неоднорідної армії безіменних шанувальників поета Публія Овідія Назона Котта вирізнявся, мабуть лише почуттям страху, бо в поетовому падінні вбачав не просто трагедію уславленої людини, а й ознаки минущості, що все знищує, все перетворює. Та в міру того, як Котта мирився з усвідомленням, що нічого в світі не залишається таким, як було, він почав знову прилучатися до кола тих багатьох людей, які вважали себе прихильниками, навіть знайомими Назона, хоча ступити до його дому на п’яцца дель Моро вперше дістали змогу аж у ті дні, коли поет прощався з Римом.

Потім дехто з цього кола час від часу навідувався на віа Анастасіо і в роки Назонового вигнання — підписати петицію про помилування поета чи просто послухати, як Кіана зачитує гостям кілька рядків з його листа, адресованого Римові; ці листи надходили чимдалі рідше. На одному з таких зібрань, які влада тримала під наглядом, однак терпіла, Котта й почув про того торговця бурштином та про останню звістку від Назона. Але по-справжньому близькими Котті не були ні сам поет, ні його дружина, що так страждала від Рима й від туги за Сіцілією.

Бентежні розмови, що їх викликала в місті чутка про поетову смерть зрештою дали поштовх до вирішальної переміни в житті Котти, і з непримітного, вірнопідданого громадянина римського суспільства, ладного зносити нагляд навіть у власній спальні, він став невгамовним політутікачем, глибоко, як ніколи доти, перейнявшись долею вигнанця. Річ у тому, що після численних обурених виступів з приводу загибелі Назона, після багатьох марних спроб, спростувати чи підтвердити звістку про його смерть, після втішних і захоплених слів, а також перших, сказати б, мармурових ознак реабілітації, у столичних салонах заговорили про те, що органи влади мають намір відрядити на Чорне море експедицію й перевезти поетові останки до Рима. Спеціальна комісія нібито мала знайти прах Назона чи що там від нього зосталося й перевезти до столиці, помістити в саркофаг і задля прийдешніх поколінь поставити його в мавзолеї.