Останнiй свiт

І ось одного ранку залізне місто збудила портова сирена й перелякані крики рибалок: море змінило свій колір! Вода в бухті була жовта — сірчисто-жовта, тьмава і стояла нерухомо, наче мертва. На молу зібралася юрба розгублених людей, і ніхто не важився стромити руку в ту сірку, аж поки заявилась Арахна. З розпущеними косами, махаючи розпростертими руками, вона спускалася вуличкою на берег і раз у раз широко розтуляла рота, намагаючись щось закричати. Зрештою Ехо прочитала з її вуст, що таке море стара колись уже бачила — на авзонському узбережжі. Оця сірчиста жовтизна, мовляв,— усього лиш занесений вітром пилок — величезні маси пилку пінієвих борів.

— Пінієвих? — перепитували в глухонімої. — А що таке пінії?

Розгублені люди з полегкістю зітхнули, навіть повеселішали аж тоді, коли повільна течія підхопила квітковий пилок — оті золотаві латки на морській поверхні,— й очам рибалок знов одкрилися знайомі глибини.

У ці дні Котта часто замислювався над загадкою трахілської шовковиці й високої, на людський зріст, папороті в Назоновому садку. А потім на розкривних відвалах біля штолень над залізним містом йому трапився блакитний сафлор, глуха кропива, резеда й лаванда. А в тріщинах та притрушених землею розколинах на майдані перед портовою управою цвіла приморська бузина й зірчастий трилисник. Жодна з цих рослин у Томах доти ніколи не росла, навіть у садках та на грядках. Декотрі рослини здалися ливарям такими дивними й цінними, що вони заходились їсти їхній цвіт з цукром та медом.

Коли риб’ячий мор минув і сморід на узбережжі розвіявся, після бурі, яка не вщухала два дні й дві ночі, вітер знов подув з моря, а з ним повернувся й прибій. Це був один із тих суховіїв, що налітають звичайно в розпалі літа; у полуденній спеці він ніс над руїнами та узгір’ями запахи невідомих прянощів, а стрімкі гірські потічки від його гарячого подиху вужчали й затихали.

Люди в Томах помалу призвичаювалися до цієї незбагненної зміни клімату, до тепла, як колись призвичаювались до морозів та крижаних ураганів. І зрештою залізне місто почало сприймати свою нову, буйну зелень так само байдуже, як колись оті дивні пориви холодних вітрів на узбережжі та снігові замети,— адже в штольнях та горизонтах копалень ясного неба не видно було так само, як і захмареного. І хоч на осипах десь біля штолень, на скелях і відвалах тепер росли бур’яни й безсмертники, глибоко в утробі гори, на закіптюжених стінках проходок було, як завжди, холодно й похмуро. Цього квітучого року коло ливарних печей і далі дощем сипались іскри, а жарота біля відчинених топок так само не спадала. На полях досі лежало каміння, а отари не більшали. І коли й останній, дев’ятий, дохлий табун риби, викинутий на берег, опинився в коптильнях та в землі, то й море знову здалося таким самим бідним на рибу й безплідним, як і за холодних часів.

У крамниці Феме та винаревому погрібку балачки й пересуди помалу знов поверталися до сірих буднів, до тих самих, уже сотні разів перемелених на зубах клопотів, нарікань і злиднів, і кінець кінцем залишилася тільки одна новина, яка давала цим розмовам поживу,— закохана пара, що зійшлася того дня, коли з міста поїхав кіношник Кипарис: Котта й Ехо. І хоч би де ці двоє з’являлися, серед людей щоразу починалися ті злі, часом навіть сповнені ненависті балачки, якими громада Томів, скріплена вигідними шлюбами та тісними родинними зв’язками, карала підозрілих за кожну гадану чи справжню любовну пригоду, коли вона, як здавалося місту, уникала його недремного ока.

Хтось уздрів, як римлянин ішов поруч із Ехо гірською стежкою. Хтось підгледів, як він серед білого дня чекав на неї перед її притулком. А головне, бачили, що вона в ним розмовляє! І єднало тих двох, звісно, щось більше, куди більше, ніж те, що робив з отою шолудивою молодичкою під покровом ночі котрийсь із селян чи ливарів. То хто ж усе-таки цей римлянин — родич, товариш того вигнанця чи всього лише представник якоїсь далекої інстанції, що здійснює нагляд за становищем на узбережжі і з цією метою вдається до послуг легковірної Ехо?

Тут, на узбережжі, у цій глушині римські закони, влада й могутність утрачали силу. «Отут,— горлав хтось у винаревому погрібку,— жоден шпиг навіть під спідницею в сільської повійниці не знайде того, що хочуть сховати Томи!..» Але ж Ехо, як не кажи, розмовляє з тим приблудою. Досі ж бо вона не розмовляла взагалі. Цікаво, про що ото вона розказувала йому, коли вони спускалися на пристань або йшли повз відчинену браму кузні? Про те, як до неї навідується вночі Терей? Чи про те, який щедрий винар Фіней, адже він так старається власкавити Ехо дарунками — кораловим намистом, суліями горілки,— щоб вона потрималася за його трухлявий прутень. Чи про те, що навіть Феме бігала до печери Ехо з пшеничною крупою та кишмишем і просила молодичку поніжити годинку її Батта, аби хоч на одну ніч позбавити хлопця отого безперервного хтивого посмикування. Атож, та сама Феме, про яку й Ехо знала, що вона багато років тому пробувала труїти свого рідного падучого сина відваром із цикламена та вовчих ягід, щоб те нещасне створіння пішло з цього світу так само в гарячці й безтямно, як мати колись понесла його під одним облитим потом, несамовитим, важенним рудокопом.

У Томах кожне мало берегти якусь таємницю — коли вже не від Рима, то принаймні від власних сусідів. А Ехо знала багато міських таємниць, і серед них її спогади про заборонене спілкування ливарів із вигнанцем Овідієм Назоном були, мабуть, просто дрібницею.

Котта відчував, що залізне місто почало за ним стежити, ба навіть наглядати. Одним із перших, хто спробував якось підступитися до нього ближче, й вивідати, чого слід чекати, остерігатися чи боятись, був винар Фіней. Одначе цей римлянин — принаймні так винареві здалося після того, як вони півдня вдвох пропиячили,— справляв таке саме невинне враження, як і отой вигнанець із Трахіли.

Котта був один із багатьох. У роки правління Августа все більше підданих і громадян Риму, щоб уникнути повсюдного нагляду, лісу знамен та торочіння патріотичних гасел, покидали метрополію; дехто втікав і від військової повинності чи просто від остогидлого римського громадянства з його детально, до смішного розписаними обов’язками. Далеко від усталеного, впорядкованого існування десь на здичавілих окраїнах імперії ці люди шукали можливості самовираження чи й навіяних уявою романтичних картин, одначе насамперед — життя без нагляду.

В урядових газетах та в поліційних протоколах таких людей називали політутікачами. Та самі вони не називали себе ніяк — надто неоднозначні й різні мали причини, щоб покинути Рим. Багато з тих людей пускалися берега в глухих, пустельних куточках серед безмежних просторів у глибині імперії чи на її нескінченних узбережжях. Ці блукальці ночували просто неба чи тулились, як Ехо, серед руїн та в печерах, гадаючи, що навіки позбулися своєї мармурової батьківщини. Вони розкорчовували невеличкі клаптики землі, закладали садки й вирощували картоплю чи торгували десь на сходах і тротуарах іграшками й усілякими дрібничками. А були й такі, що цілими днями жебрачили на пристанях, потім, утікаючи від поліційних облав, перебиралися до все віддаленіших місць і кінець кінцем зникали десь у глушині, помирали від виснаження або від нестерпного гніту прадавніх цивілізацій, що їх імператорські війська колись хоч і завоювали, проте так ніколи й не підкорили.

Як завжди, коли зазнавав краху хтось великий, Назонове падіння також хоч і не сколихнуло римського суспільства, одначе неабияк його схвилювало; наслідки цього падіння, мов концентричні кола, ще довго розходилися на поверхні тиховоддя над тими глибинами, в яких зник вигнанець. Поки з вікон будинку на п’яцца дель Моро ще сіявся, наче сніжинки, попіл спалених рукописів, вороги й заздрісники Назона вже почали наживатися на його біді, а згодом ще й зажадали, щоб громадськість схвалила їхню давно приховувану ненависть до поета. Потім — у другому з тих концентричних кіл — бібліотеки заходилися переглядати свої сховища, академії — свої погляди, а книгарні — свої вітрини...