Останнiй свiт

Згідно з фізичними законами, хвилі цікавості до Назонової пригоди ставали тим менші, чим ширше розходилися концентричні кола довкруг неспростовного факту його вигнання, й нарешті дійшли до берега — досягли краю суспільства, багатьох невдоволених, забороненої опозиції, а також усіх тих, хто хотів покинути Августову столицю не примусово, а з власної волі, чи й давно вже її покинув. І аж від цього краю, відбившись, хвилі покотилися назад, до осереддя влади. Якось уранці люди побачили, що мури палацу правосуддя обписані грубими висловами, на форумі палають вогнища — горять знамена та штандарти, і язики полум’я вже лижуть опудало, на шиї в якого висить зображення носорога — символ імператорської влади.

І хоч Назон ніколи не підтримував зв’язків ні з поміркованою опозицією, ні з політутікачами чи радикальними підпільними групами, що завдавали ударів з лабіринту катакомб, декотрі з його віршів, коли виникала потреба затаврувати утопію, усе ж таки іноді з’являлись у листівках Опору.

Рід людський наприпочатку

Ні законів не знав, ні помсти.

У мирі та злагоді

Народи жили безтурботно,

Не потребуючи військ.

Назонів злет, його популярність та багатство знов і знов викликали в опозиційних колах підозру. В Туріні на мітингу, який поліція розігнала сльозоточивим газом, натовп глузливо скандував: «Чоловік і вашим, і нашим!» Разом з тим політутікачі зберігали його книжки в шкіряних сумках та парусинових валізах так само дбайливо, як і аристократи — під склом.

Аж коли поет опинився на берегах Чорного моря, до його ім’я почали звертатися майже всі крила опозиції, а на плакатах та в листівкак його почали згадувати й цитувати так часто, що органам влади Назонове вигнання з Рима тепер здалося, мабуть, уже не стільки неминучим, скільки невигідним.Людину, чия доля спромоглася розпалити на форумі пожежу й заплямити мармур палацу правосуддя, милостиво спровадили на чорноморські стрімчаки. А в одному надрукованому на гектографі й відразу конфіскованому памфлеті — він ще пах свіжою фарбою, його так і не встигли розповсюдити,— вигнанця навіть назвали героєм боротьби проти всемогутності імператора, поетом свободи, народовладдя і т.ін.

Атож, нові, опальні шанувальники Назона ставилися до нього прихильно й навіть захоплювалися ним, однак за те, щоб його помилували чи бодай перевели до якогось іншого, не такого суворого місця, ні в катакомбах, ні в інших пристанищах ворогів держави ніхто не міг і не хотів боротися. Славетна, хоч і зламана, жертва диктаторської жорстокості, зрештою, могла прислужитися цілям Опору багато краще, ніж якийсь там задоволений життям чи й щасливий чоловік. До того ж похмурі сірі барви скелястого узбережжя Томів пасували до гнаного поета свободи куди краще, ніж розкоші вілли на аристократичній п’яцца дель Моро та водограї в затінку столітніх дерев. У катакомбах від будь-якого поета вимагали тільки одного: щоб він був сучасний не в салонах, а в своїх творах, щоб був міфом серед міфів.

Певна річ, після того, як Назон зник, невстрашимі його друзі рік у рік зверталися до імператорського палацу з проханнями та петиціями про його помилування. Але жодне з тих клопотань не доходило до сердя влади — отої еркерної кімнати, де Август сидів край вікна і милувався згори носорогом, на могутньому тілі якого плин часу, здавалося, не залишав слідів; минали роки, цілі покоління мух, усілякої комашви та птахів, що висідали на ороговілій носороговій спині, плодилися, старіли й вимирали, а звір, що годував усі ті істоти й душив їх, викачуючись у поросі та в багнюці, зоставався незмінним, мов камінь.

Звичайно, листи до Рима надходили і з залізного міста. Пом’яті, залапані руками, що їх тримали й передавали далі, у плямах від вогкості, сліз чи солоних морських бризок, Назонові клопотання після багатомісячних поштових доріг нарешті досягали метрополії, і тут, десь у численних залах та коридорах, які вели до імператорських покоїв, назавжди зникали. У сутіні тих коридорів справу поета Публія Овідія Назона вже давно вважали вирішеною, закритою, списаною в архів. Доля цього вигнанця, здавалося, ще раз доводила: кожен римський підданий має право привернути до себе увагу імператора, наймогутнішої і найнедосяжнішої людини в світі, тільки один-однісінький раз, і навіть найбільший поет імперії не має шансів скористатися такою нагодою вдруге.

З погляду катакомб, а також державних канцелярій, Назонове існування після вислання з Рима перейшло в стадію між життям і смертю, і тепер кожна ознака цього існування оберталася мовби пам’ятником, застиглим у тій позі, в якій її застав імператорів рішенець. Так поет перетворився для своїх ворогів на скам’янілий символ справедливості римського правосуддя, що дбає тільки про благо держави, залишаючись сліпим навіть перед сяйвом знаменитості, а для шанувальників — на скам’янілу невинну жертву влади. Одним історія з Назоном постійно нагадувала про те, наскільки безглузді й марні будь-які спроби бунту проти імператорського панування; для інших поетова доля стала прикладом революційного пориву, прикладом, що засвідчував справедливість і необхідність такого бунту...

Та хоч на які міфи розпадалася під ударами політики Назонова доля, а всі заяви про його вигнання незмінно лишалися звичайнісінькими пропагандистськими викрутасами в боротьбі за владу, вони були по-різному вигідні різним сторонам, і тому їх не треба було ні доводити, ні узгоджувати з фактами заслання й реального життя.

Друзі поета, а також Кіана, його дружина, тепер недовірлива замкнута вродливиця з одної великої сіцілійської родини, не могли протиставити нападкам нічого, крім своєї туги, особистого протесту, затамованого гніву і, зрештою, надії, що колись Назона все ж таки помилують і він з тріумфом повернеться до Рима. Листи з Томів надходили також дуже рідко й нерегулярно. До цих свідчень розпачу, жахливих злиднів і палкої, безмежно поглибленої самотністю любові іноді було прикладено вірші та епічні фрагменти; дістаючи ці окремі, випадкові уривки, люди сподівалися, що так вони помалу знов прилучаться до обгорілого поетового твору, що вигнанець повернетсья додому принаймні в своїх «Метаморфозах». Та листи ставали чимраз скупіші, а те, що в них було, й далі залишалося світом уламків, у якому зблискували сльози і мрії.

Тільки дехто з поетових друзів час від часу робив марну спробу виклопотати у влади дозвіл і поїхати на край світу — до залізного міста. Ці намагання подолати неподоланне, що вже давно відділяло Назона від Рима та його світу, щораз увінчувалися нескінченною тяганиною й тією самою відповіддю: бракує паспорта. Бракує дозволу на виїзд. Нічого не вдієш, Овідій утратив право жити в суспільстві. Тягар самотності він, мовляв, повинен нести сам, як і відповідальність за свої злочини перед державою. А ті його родичі, які не позбулись імператорової ласки й не пішли разом з Овідієм на заслання, мають, мовляв, назавжди припинити свої зв’язки в ним. Подальші відвідини і йому, й усім іншим заборонено. Що ж до справи римського громадянина Публія Овідія Назона, то він виїхав зі столиці сам, без будь-якого примусу, й цим викликав відповідну постанову. «З огляду на вищеозначене, ваше клопотання, про поїздку вимагає вирішення в установленому порядку...»

Назон не дозволив Клані поїхати з ним на Чорне море, коли прощався з Римом; він сподівався, що невдовзі його помилують. До того ж, сказав він, йому буде спокійніше на душі, коли знатиме, що його будинок і вся маєтність, яка завдяки великодушному жесту правосуддя,— а може, й чиємусь таємному заступництву,— уникла конфіскації, залишиться під орудою і наглядом дружини. Та минуло трохи більше року після вислання, і Кіана збагнула, що віллу на п’яцца дель Моро вона не втримає; це був і залишився тільки Назонів дім, і все в ньому було невіддільне від Назона: мармурова підлога — від його кроків, білі стіни — від його тіні, навіть водограї в садку, латаття та яскраво-червоні лілії на ставках не могли існувати без його уважного погляду.