Менсфілд-парк

Якими будуть наслідки? Невже хоча б хтось може не почуватися скривдженим? Чиїсь наміри — лишитися незмінними? Чийсь спокій — не порушитись назавжди? Міс Кроуфорд і Едмунда? Але про це краще не думати. Фанні обмежилася, чи то спробувала обмежитися, думками про те, що не викликало жодних сумнівів, — про горе, яке торкнеться кожного в сім'ї, якщо провину справді підтверджено й оприлюднено. Страждання матері, батька… Тут вона спинилася у своїх роздумах. Джулії, Тома, Едмунда… Вона спинилася знову. Ось ті двоє, для кого випробування буде найтяжчим. Знаючи батьківські почуття сера Томаса і його високі уявлення про честь та пристойність, благородні принципи і відкриту вдачу Едмунда, його істинну, щиру любов, вона починала боятися за їхній розум та навіть за саме життя; і, як їй здавалося, якщо думати лише про те, що чекає їх у цьому світі, то для кожного з родичів місіс Рашворт смерть була б істинним благом.

Наступного дня ніщо не послабило її страхів; післязавтра також. З поштою не прибуло жодного спростування — ні публічного, ні приватного. Не було й другого листа від міс Кроуфорд, що міг би пояснити перший; не було звістки з Менсфілду, хоч тітонька давно вже мала б до неї написати. То був поганий знак. У Фанні не лишилося вже й тіні надії, що могла б її втішити, і вона, пригнічена, зажурена, так побивалася в розпачі, що будь-яка не зовсім байдужа мати, окрім місіс Прайс, могла б це помітити; аж на третій день, віщуючи лихо, пролунав стук у парадні двері — і Фанні знов вручили листа. На ньому стояв лондонський штемпель; це був лист від Едмунда.

Ніколи ще Фанні так не жадала, щоб її втішили; ніколи ніщо не втішало її так, як цей лист. Завтра! Покинути Портсмут завтра! І одразу вона відчула, що їй загрожує страшна небезпека почуватися щасливою, коли всі довкола нещасні. Це зло обернулося для неї благом! Вона вжахнулася, що здатна бути такою нечулою. Поїхати так скоро, відгукнутися на сердечний поклик тих, кому вона потрібна, і взяти з собою Сьюзен, — блаженством було про це думати, і її серце повнилося радістю, яка на мить притлумила навіть біль і не дала Фанні повною мірою відчути горе тих, за кого вона вболівала найдужче. Втеча Джулії не надто її засмутила; вона була здивована, вражена, але не до глибини душі; тільки примусивши себе про це замислитись, вона визнала, що це жахлива, прикра подія, — а інакше навряд чи згадала б про це в сум'ятті розбурханих почуттів, посеред тривожних і радісних турбот та клопотів.

Ніщо не дає такого полегшення в горі, як термінове й необхідне заняття. Обов'язки, навіть сумні обов'язки, відволікають від тоскних роздумів, а турботи Фанні були сповнені надії. Вона мусила стільки всього зробити, що страшне повідомлення про місіс Рашворт (правдивість якого тепер не викликала жодних сумнівів) тепер уже не хвилювало її так, як спочатку. У неї не було часу, щоб почуватися нещасною. Не мине й доби, як вона поїде звідси; а ще треба поговорити з батьками, підготувати Сьюзен, зібратися в дорогу. Одні клопоти змінювалися іншими; їй ледве вистачило дня. Щастя, що випало й на долю Сьюзен, щастя, яке не могла затьмарити навіть прикра необхідність сповістити про це батьків; їхня радісна згода на поїздку Сьюзен, задоволення, з яким начебто всі сприйняли від'їзд доньок, і радість самої Сьюзен — усе це було для неї підтримкою.

Нещастя у сім'ї Бертрамів не надто зворушило портсмутську родину. Місіс Прайс кілька хвилин поспівчувала своїй бідолашній сестриці, проте набагато більше переймалася тим, куди скласти речі Сьюзен, — адже Ребекка зіпсувала всі валізи; а щодо Сьюзен, вона, вдячна за те, що її найзаповітніша мрія так несподівано справдилася, і не знаючи ні тих, хто згрішив, ні тих, кого вони змусили страждати, все ж таки змогла не виказувати невпинної радості — а більшого не слід і чекати від людського благородства в п'ятнадцять років.

Оскільки послуги місіс Прайс і Ребекки, власне, так і не знадобилися, все було зроблено як належить, збори скінчилися, і дівчата були готові до завтрашньої подорожі. Але гарно виспатися перед дорогою їм так і не пощастило. Кузен, що мав приїхати за ними, безроздільно владарював у їхніх збентежених душах; одна була невимовно щаслива, інша не пам'ятала себе від хвилювання.

Едмунд приїхав о восьмій ранку. Дівчата почули згори, як він увійшов, і Фанні спустилася до нього. Думка про те, що зараз, цієї миті, вона його побачить, і про те, як він повинен страждати, оживила її колишні почуття. Він так близько від неї — і нещасний. Входячи до вітальні, вона ледь не знепритомніла. Він був один — і одразу ж ступив до неї; і, стискаючи її в обіймах, прошепотів: «Фанні, єдина сестра моя… тільки ти в мене лишилася!» Вона не могла вимовити ні слова; і він також кілька хвилин не міг більш нічого сказати.

Він відвернувся, силкуючись опанувати себе, а коли заговорив знову, хоч голос його злегка тремтів, було видно, що він намагається стримуватись і вирішив не говорити про те, що сталося.

— Ти вже поснідала? Коли ти будеш готова? А Сьюзен їде? — питання сипалися одне за одним. Він будь-що хотів їхати якомога скоріше. Коли справа стосується Менсфілду, дорога кожна хвилина; а сам він був у такому стані, що тільки рух приносив йому полегшення. Домовилися, що він звелить подати карету до дверей за півгодини. Фанні має подбати, щоб на той час вони поснідали і були повністю готові. Він уже снідав і тому відхилив їхнє запрошення до столу. Він прогуляється біля форту і буде тут разом з каретою. І він знову пішов; йому хотілося втекти від усіх, навіть від Фанні.

Він виглядав дуже слабим; певно, його мучив душевний біль, який він вирішив приховати від інших. Фанні розуміла, що так повинно бути, але її це жахало.

Карета прибула, і Едмунд одразу ж увійшов до будинку, — якраз вчасно, щоб провести кілька хвилин із сімейством Прайс і бути свідком — хоч він наче й не помічав нічого довкола — вельми спокійного прощання сім'ї з доньками, і якраз вчасно, щоб перешкодити їм сісти за сніданок, який цього разу внаслідок неймовірних зусиль був готовий саме тієї миті, коли карета від'їхала від дверей. Остання трапеза в батьківському домі дуже нагадувала першу; Фанні було звільнено від неї з такою ж великодушністю, як тоді — запрошено до столу.

Легко уявити, яка радість та вдячність сповнювали серце Фанні, коли карета виїхала за міську межу, і якою усмішкою сяяло обличчя Сьюзен. Однак вона сиділа попереду, і за крисами капелюшка її усміхненого лиця не було видно.

Подорож обіцяла бути мовчазною. До Фанні часто долинали тяжкі зітхання Едмунда. Якби вони були наодинці, він, попри всі свої рішення, відкрив би їй серце; але присутність Сьюзен змусила його замкнутися в собі, а підтримувати звичайну розмову він був не в силі.