Твори: оповiдання, романи, листи, щоденники

— Чуєте? — озвався повірений у сусідній кімнаті. — Він повертає ключа.

Ґреґора це дуже підбадьорило; але ж якби вони всі гукнули йому, а надто батько й мати: «Сміливіше, Ґреґоре!», якби крикнули: «Крути, дужче крути!» І, уявляючи собі, що з тієї кімнати напружено стежать за його зусиллям, він безтямно вчепився всім, чим тільки міг, у ключа. Ключ повертався, і він повертався разом з ним; то, випроставшись, тримав його в роті, то, як було треба, повисав на ньому, то надавлював його усією вагою свого тіла. Нарешті замок дзвінко клацнув, і Ґреґор наче прокинувся. Полегшено зітхнувши, він сказав сам до себе: «От я й обійшовся без слюсаря», і поклав голову на клямку, щоб відчинити двері.

А що він одчиняв їх таким способом, то двері вже широко відхилилися, а його самого ще не було видно. Він мусив спочатку повільно й дуже обережно обернутися навколо стулки дверей, коли не хотів, ледь переступивши поріг, упасти на спину. Зробити це Ґреґорові було дуже важко, тож він навіть не глянув ні на кого, бо не мав коли, аж раптом почув, як повірений голосно охнув, ніби вітер прошумів, а тепер уже й побачив, що той — він стояв найближче до дверей — затулив долонею роззявленого рота і помалу почав відступати, наче його відтягла якась невидима, нездоланна сила. Мати — вона, незважаючи на присутність повіреного, була розпатлана, незачесана ще з ночі — спершу склала руки і глянула на батька, а тоді ступила два кроки до Ґреґора й опустилася додолу посеред своїх широких спідниць, сховавши обличчя на грудях. Батько з ворожим виразом обличчя стиснув кулаки, наче хотів заштовхати Ґреґора назад до кімнати, потім затулив очі руками й заплакав, аж йому затрусилися могутні груди.

Ґреґор не зайшов до вітальні, а сперся на ту стулку дверей, що не відчинялася, — видно було тільки половину його тіла та схилену набік голову, коли він зазирав до батьків та повіреного. Тим часом стало набагато видніше; по той бік вулиці вже чітко вимальовувався довжелезний темно-сірий будинок — то була лікарня — з ніби прорубаними одноманітними вікнами по фронтоні; дощ не перестав, але порідшав і падав тепер великими краплями, які можна було розгледіти кожну зокрема. Стіл у вітальні був весь заставлений посудом, бо для батька сніданок важив набагато більше, ніж обід або вечеря; читаючи газети, він розтягував його на цілі години. Якраз навпроти дверей висів Ґреґорів знімок з часів його військової служби; він був у формі лейтенанта, руку тримав на держаку шпаги і безтурботно усміхався, вимагаючи поваги до своєї постави і мундира. Двері до передпокою стояли відчинені, сінешні теж, і з вітальні було видно помісток перед ними й початок сходів, що завертали вбік.

— Ну, — мовив Ґреґор, певне, усвідомивши, що він єдиний зберіг тут спокій, — я зараз же одягнуся, запакую зразки і їду. Ви ж хочете… хочете, щоб я їхав? Ну, пане повірений, ви тепер бачите, що я не впертий і люблю працювати: обтяжливо бути щодня в дорозі, але я без цього не міг би жити. Куди ж ви, пане повірений? До фірми? Ви розповісте все, як воно є? Людина часом буває неспроможна працювати, але ж тоді саме й пора згадати про її колишні успіхи й подумати, що коли все минеться, вона, напевне, працюватиме ще старанніше й самовідданіше. Я ж так багато завдячую панові шефові, ви самі добре знаєте. До того ж я повинен піклуватися про батьків і сестру. Мені скрутно, та якось я викручусь. Але не завдавайте мені ще більше прикрості, ніж я вже маю. Підтримайте мене перед шефом! Комівояжерів не люблять, я знаю. Гадають, що вони дістають скажені гроші і майже нічого не роблять. Зараз не час обмірковувати, чому склалася така думка. Але ж ви, пане повірений, краще знаєте обставини, ніж решта службовців, та й навіть, між нами кажучи, краще, ніж сам пан шеф, бо він, як господар підприємства, всьому повірить, хоч що набалакай на працівника. Ви також дуже добре знаєте, що комівояжер, майже цілий рік перебуваючи поза фірмою, легко може стати жертвою наклепів, випадковостей і безпідставних звинувачень, від яких не здатен боронитися, бо здебільшого й гадки про них не має і аж тоді, як повертається, виснажений, зі своєї подорожі додому, відчуває на собі їхні тяжкі наслідки, не знаючи вже причини. Пане повірений, не йдіть, не сказавши мені жодного слова, яке б свідчило, що ви хоч трохи згодні зі мною!

Але повірений з першими Ґреґоровими словами повернувся і почав боком відступати, озираючись на Ґреґора через плече і витягнувши губи. Поки Ґреґор говорив, він ані миті не стояв на місці, а весь час пильно дивився на Ґреґора і брався до дверей, але так помалу, ніби мав якусь таємну заборону залишати кімнату. Ось він досяг передпокою і останній крок з кімнати ступив з таким раптовим поспіхом, наче під ним горіла земля. У передпокої він простяг праву руку до сходів, немов чекав звідти для себе якогось надприродного порятунку.

Ґреґор розумів, що нізащо не повинен відпустити повіреного в такому настрої, якщо не хоче поставити під загрозу своє становище у фірмі. Батьки цього добре не розуміли, у них уже давно склалася думка, що Ґреґор оснувався там на ціле життя, а крім того, мали тепер такий клопіт, що не здатні були тверезо міркувати. А Ґреґор якраз міркував тверезо. Повіреного треба втримати, заспокоїти, переконати і врешті перемогти; адже від нього залежить майбутнє Ґреґора та його родини! Хоч би сестра була вдома! Сестра розумна; вона вже плакала, як Ґреґор ще тихо лежав горілиць у ліжку. Повірений такий дамський підлесник, що дався б умовити себе. Вона б зачинила сінешні двері, розвіяла б його страх. Але ж сестри не було, і Ґреґорові доводилось діяти самому. І, не подумавши про те, що він не знає, чи здатен тепер ходити, чи ні, і що, можливо, ба навіть цілком певно, його слів знову ніхто не зрозуміє, він пустив одвірка, кинувся в двері, наміряючись наздогнати повіреного, що вже на сходах кумедно вчепився обома руками в поруччя, проте, марно шукаючи опори, зойкнув і впав на всі свої лапки. І як торкнувся ними до підлоги, то вперше за цілий ранок відчув, що його тілові зручно; лапки мали під собою тверду опору; Ґреґор з радістю помітив, що вони дуже добре його слухаються, навіть ладні нести, куди він бажає, і вже подумав, що всім його мукам скоро настане край. Але тієї миті, коли Ґреґор, ще не оговтавшись після падіння, ліг на підлозі недалеко від матері, якраз навпроти неї, мати, що досі сиділа знічена, поринувши у своє горе, враз схопилася, простягла руки, розчепірила пальці й закричала:

— Рятуйте, пробі, рятуйте!

Вона нахилила голову, наче хотіла краще роздивитися на Ґреґора, але натомість безтямно позадкувала на середину кімнати; забувши, що позад неї стоїть накритий стіл, квапливо сіла на нього і, здавалося, зовсім не помічала, що з перекинутого кавника побіч неї вилилась на килим кава.

— Мамо, мамо, — тихо мовив Ґреґор, дивлячись на неї знизу вгору. На мить він зовсім забув про повіреного, зате коли побачив, як розливається кава, не міг утриматись і вихлебтав її. Угледівши це, мати знову закричала, зіскочила із столу і впала в обійми батькові, що кинувся їй назустріч. Проте Ґреґорові було зараз не до батьків, бо повірений ступив уже на сходи і, спершись підборіддям на поруччя, востаннє оглядався на їхнє помешкання. Ґреґор розігнався бігти за ним, та повірений, певне, щось запідозрив, бо, перестрибуючи через кілька східців, помчав геть.

— Ох! — крикнув ще він унизу на весь під’їзд, та й було по ньому.

На жаль, його втеча, здавалося, зовсім роздратувала батька, який досі був відносно спокійний; замість доганяти повіреного або хоч принаймні не заважати Ґреґорові, він схопив у праву руку ціпок повіреного, залишений разом із капелюхом та пальтом на кріслі, а в ліву — газету зі столу і, тупаючи ногами, почав загонити Ґреґора ціпком та газетою назад до кімнати. Дарма Ґреґор просив — щоправда, його прохання ніхто не розумів, — дарма покірно пригинав голову; батько ще дужче тупотів ногами. Мати, хоч надворі було холодно, відчинила вікно, перехилилася через підвіконня і затулила обличчя руками. Між вікном і сінешніми дверима утворився великий протяг, завіси залопотіли, газети на столі зашаруділи, декілька впало додолу. А батько безжалісно наступав і сичав, як дикун. Ґреґор ще не навчився лізти задки, тому відступав дуже повільно. Якби він зважився обернутися, то миттю був би у себе в кімнаті, але він боявся, що батькові не стане терпцю його чекати: батько щохвилини може завдати йому палицею смертельного удару по спині або по голові. Та врешті Ґреґор на свій жах побачив, що іншого рятунку він не має, бо, пересуваючись задки, помилився напрямком; тож він почав якомога швидше, а насправді дуже повільно обертатися, весь час боязко оглядаючись на батька. Батько, мабуть, зрозумів його добрий намір, бо не заважав йому, а навіть часом допомагав ціпком, хоч близько не підходив. Аби ж тільки він не смчав так страшно! Ґреґор аж нестямився від того сичання. Безперестанку прислухаючись до нього, він не зоглядівся, як обернувсь аж надто далеко; тож довелось ще трохи брати назад. Коли ж Ґреґор нарешті щасливо попав головою в двері, то виявилося, що вони завузькі для нього. Батько був у такому стані, що йому, звичайно, й на думку не спало відчинити й другу стулку, щоб зробити ширший прохід. Він хотів одного: аби лиш якомога швидше спровадити Ґреґора в його кімнату. Де йому там було розмірковувати, чи не краще Ґреґорові випростатися, щоб, може, таким способом пролізти в двері. Певне, якби Ґреґор не застряв, то батько вже не зачепив би його, а спокійно дав би зайти до кімнати, бо ззаду вже хвилювання вщухло і, коли б не батькове сичання, було б зовсім тихо, а так Ґреґор боявся і — хай буде, що буде — почав пробиватися в двері. Він завис у дверях, піднявши один бік і геть обдерши його; на одвірках залишилися бридкі плями. Врешті він зовсім застряв і сам не міг далі ані зрушитись; один ряд лапок безпомічно метлявся в повітрі, а другий був болюче притиснутий до підлоги. Батько порятував його тим, що добре турнув ззаду, і Ґреґор, стікаючи кров’ю, упав аж серед кімнати. Двері замкнули ще й на засув, і стало тихо.