Твори: оповiдання, романи, листи, щоденники

Та хоч Ґреґор безпосередньо з уст родичів і не міг узнати ніяких новин, зате багато чого довідувався з їхніх розмов у вітальні або передпокої. Як тільки він чув у якійсь кімнаті голоси, то відразу ж біг до дверей і припадав до них усім тілом. Не було жодної розмови, особливо спочатку, щоб у ній хоч як-небудь, бодай тихенько, та не згадали Ґреґора. Два дні поспіль, сідаючи їсти, батьки та сестра починали радитись, як тепер триматися. Та й між сніданком та обідом говорилося про те саме, бо в хаті менше, ніж двоє, ніколи не було; мабуть, кожне боялося залишитись дома саме, а йти всім і кидати квартиру напризволяще вони теж нізащо не хотіли. Куховарка також першого ж дня — не знати, що саме їй було відомо про їхню пригоду, — навколішки почала просити матір негайно відпустити її, а коли за чверть години прощалася, то дякувала із слізьми на очах за звільнення як за найбільшу ласку, їй у цьому домі вчинену, і врочисто заприсягалася, хоч її того ніхто не просив, нікому анічогісінько не розказувати.

Тепер сестрі разом з матір’ю доводилося й куховарити; щоправда, це був не великий клопіт, бо ніхто майже нічого не їв. Ґреґор щоразу чув, як вони марно припрошували одне одного до їжі, і завжди була та сама відповідь: «Дякую, з мене досить» абощо. Нічого вони, мабуть, і не пили. Часто сестра питала в батька, чи не хоче він пива, і радо зголошувалася піти по нього сама. Батькову мовчанку вона сприймала як вагання і додавала, що можна послати й двірничку, але батько тоді казав своє рішуче «ні», і про пиво більше не заходило мови.

Уже в перші дні батько розповів матері, а також сестрі, скільки в них є грошей і які їхні сподіванки на майбутнє. Говорячи, він часом підходив до столу й витягав з маленького сейфика, що тільки й лишився в нього після великого банкрутства п’ять років тому, то якусь квитанцію, то реєстраційну книгу. Чути було, як він відмикав складний замок і, взявши з сейфа, що треба, замикав знову. Ця батькова розповідь уперше, відколи Ґреґор став в’язнем у своїй кімнаті, завдала йому хоч якоїсь втіхи. Він раніше вважав, що після банкрутства в батька нічого не залишилося, принаймні батько йому нічого не казав — щоправда, Ґреґор і не питався. Ґреґора тоді турбувало одне — зробити все, щоб сім'я якнайшвидше забула про нещастя, яке довело її до цілковитої безнадії. Тоді Ґреґор з особливим запалом почав працювати і майже за одну ніч з дрібного конторника зробився комівояжером, що, звичайно, мав цілком інші заробітки; наслідки його праці швидко виявилися у тих грошах, які він удома поклав на стіл перед здивованими й щасливими батьками. То була чудова пора, і вона вже ніколи не повторилася, принаймні у всьому своєму чарі, хоч Ґреґор і пізніше заробляв стільки грошей, що був спроможний утримати, та й утримував, усю родину. І родина, і Ґреґор звикли до того: родина вдячно брала гроші, Ґреґор радо віддавав їх, але якогось особливого тепла більше не відчувалося. Тільки сестра залишилася ще близькою Ґреґорові, і він потай планував собі наступного року, хоч скільки б це коштувало і хоч де б ті кошти довелося брати, послати сестру до консерваторії, бо вона дуже любила музику, не те, що Ґреґор, і гарно грала на скрипці. Коли Ґреґор навідувався із своїх мандрівок додому, то часто згадував у розмовах з сестрою консерваторію, але завжди тільки як чудову мрію, про здійснення якої годі й думати. Батькам не подобалися навіть ці невинні згадки, проте Ґреґор дуже добре все обміркував і поклав собі на Святвечір урочисто оголосити свій намір.

Такі думки, зовсім непотрібні в теперішньому його стані, опосідали Ґреґора, коли він, приліпившись до дверей, слухав, про що мовиться у вітальні. Часом він так стомлювався, що нічого вже не чув і мляво опускав голову, стукаючи нею об двері, але миттю підіймав знову, тому що батьки вловлювали найменший шерех у його кімнаті і відразу ж припиняли розмову.

— Що він там знову витворяє? — казав по хвилі батько, і перервана розмова починалася наново.

Ґреґор довідався з усіма подробицями — батько мав звичку по кілька разів повторювати свої пояснення, бо сам уже давно не мав діла з такими справами, та й мати не могла збагнути всього з першого разу, — що в них, незважаючи на банкрутство, залишилося з давніх часів трохи грошей, на які за ці роки ще й наросли відсотки. До того ж гроші, які Ґреґор щомісяця приносив додому — собі він залишав лише кілька ґульденів, — батьки теж не всі витрачали, отже, й назбирався невеликий капіталець. Ґреґор за дверима радісно кивав головою, потішений такою несподіваною передбачливістю та ощадністю. Власне, гроші, що залишалися з його заробітку, могли б піти на сплату батькового боргу шефові і таким чином наблизити день, коли б Ґреґор міг кинути свою працю, але тепер безперечно вийшло на краще, що батько вчинив по-своєму.

Звичайно, цих грошей аж ніяк не вистачило б, щоб сім’я могла утримуватись на самі відсотки; їх вистачило б хіба на рік, щонайбільше на два роки. Отже, це була сума, якої, власне, не можна було зачіпати, гроші, відкладені на чорний день, а на життя треба було десь заробляти. Батько був хоч ще здоровий, проте старий чоловік, що вже п’ять років не працював і навряд чи зміг би прогодувати сім’ю: за п’ять років, що стали його першим відпочинком у важкому та безталанному житті, він дуже потовщав і втратив свою жвавість. Чи, може, гроші зароблятиме стара мати, хвора на астму, якій навіть важко ходити по кімнаті і яка щодругий день лежить на канапі біля відчиненого вікна, насилу хапаючи ротом повітря? А як їх зароблятиме сімнадцятирічна сестра, коли вона ще майже дитина, яка досі в житті тільки й знала, що гарно вбратися, довго поспати, помогти вдома, трошки розважитись і насамперед пограти на скрипці? Перші дні, як тільки мова заходила про те, що треба якось заробляти гроші, Ґреґор щоразу пускався дверей і кидався на холодне, оббите шкірою крісло, що стояло поряд, бо йому аж гаряче ставало з сорому й горя.

Часто він пролежував там цілі ночі, не засинаючи ані на хвилину, і тільки годинами шарудів лапками по кріслі. Або, хоч як йому було важко, підсував крісло до вікна, видряпувався на підвіконня і, впершись лапками в бильця, виглядав надвір, певне, тільки тому, що раніше відчував полегшення, визираючи у вікно. Бо насправді Ґреґор бачив дедалі гірше, навіть ті речі, що були недалеко від нього, а лікарню по той бік вулиці, яку раніше проклинав, так вона йому набридла, тепер узагалі не міг розгледіти, і якби не знав напевно, що живе на тихій, але цілком міській вулиці Святої Шарлотти, то міг би повірити, що його вікно виходить на якусь пустку, де сіре небо зливається з сірою землею. Досить було сестрі двічі помітити, що крісло стоїть біля вікна, як вона вже щоразу, прибираючи в кімнаті, підсувала його туди і навіть залишала внутрішні стулки вікна відчиненими.

Якби Ґреґор міг поговорити з сестрою і подякувати за все, що їй доводилось робити для нього, йому було б легше витримати її послуги, а так він страждав від них. Правда, сестра намагалася зробити свої відвідини не такими прикрими для нього, і щодалі, то, звичайно, успішніше, та й Ґреґор згодом навчився прилаштовуватися до обставин. Уже сама її поява була для нього жахлива. Не встигала вона зайти, а вже, навіть не зачинивши дверей, — хоч як завжди дбала, щоб до Ґреґорової кімнати ніхто не міг заглянути, — бігла до вікна, хапливо відчиняла його, ніби не мала чим дихати, і хвильку стояла там, хай який був холод, глибоко вдихаючи свіже повітря. Цією біганиною та гармидером вона лякала Ґреґора двічі на день: поки сестра прибирала, він трусився під канапою, хоч дуже добре знав, що вона рада б пожаліти його, якби тільки із зачиненим вікном могла витримати в кімнаті.

Якось, коли вже минуло, мабуть, із місяць після Ґреґорового перевтілення і сестра мала б звикнути до його вигляду, вона зайшла трохи раніше, ніж звичайно, і застала Ґреґора ще на підвіконні; він непорушно лежав і дивився надвір, наче навмисне виставившись, щоб налякати її. Ґреґор не сподівався, що сестра ввійде, бо він заважав їй одразу відчинити вікно, але вона не тільки не ввійшла, а відсахнулася назад і замкнула двері на ключ; хтось чужий просто-таки міг би подумати, що Ґреґор чигав на неї і хотів укусити. Ґреґор, звісно, миттю сховався під канапу, але йому довелось чекати аж до полудня, поки сестра з’явилася знову; була вона схвильованіша, ніж завжди. Тоді Ґреґор переконався, що сестра й досі не звикла до його вигляду і ніколи не звикне, що їй доводиться силувати себе не втекти, коли вона бачить, як його тіло виглядає з-під канапи. Щоб вона його зовсім не бачила, Ґреґор одного дня приніс на спині простирадло і, поморочившись чотири години, прилаштував його так, що тепер зовсім ховався під канапу, і сестра, навіть коли нахилялася, не могла угледіти його. Якби вона вважала, що простирадло зайве, то могла б забрати його, бо ж добре бачила, що Ґреґорові не велика втіха отак запаковуватися, але сестра залишила простирадло на канапі, і Ґреґорові здалося, що він навіть спіймав її вдячний погляд, коли трошки висунув голову, щоб подивитися, як вона сприйняла його винахід.