Фальшивомонетники

— Ще п’ять хвилин.

Він сказав це майже на повен голос. Навіть Філіп почув. Його опанувала нестерпна моторошна тривога й хоч урок уже закінчувався, прикинувшись, що йому треба негайно вийти, чи й справді відчувши гострі кольки, він підняв руку і клацнув пальцями, як мають звичай робити школярі, коли просять у вчителя дозволу покинути клас; потім, не чекаючи відповіді Лаперуза, підхопився з лави. Щоб дістатися до дверей, він мусив проминути кафедру вчителя; він майже біг, але хитався.

Майже відразу по тому як Філіп вибіг за двері, Борис, у свою чергу, підвівся. Малий Пасаван, який напружено трудився позад нього, підвів очі. Він згодом розповідав Серафіні, що Борис був «смертельно блідий», але це завжди кажуть у таких випадках. Проте він майже відразу перестав дивитися й знову поринув у свою роботу. Згодом він дуже докоряв собі за це. Якби він тоді зрозумів, що відбувається, він неодмінно цьому перешкодив би, розповідав він згодом, плачучи. Але він ні про що не здогадувався.

Отже, Борис рушив до окресленого крейдою кола. Він ішов повільними кроками, наче автомат, тупо дивлячись прямо перед собою. Радше, він ішов як сновида. Його права рука схопила пістолет, але він тримав його схованим у кишені курточки; він дістав його звідти лише в останню мить. Фатальне місце було, як я вже згадував, навпроти забитих дверей, які утворювали закутень, праворуч від кафедри, й учитель міг бачити його, лише нахилившись зі своєї кафедри.

Лаперуз нахилився. І спочатку не зрозумів, що робить його онук, хоча дивна врочистість його рухів не могла не стривожити старого. Своїм найгучнішим голосом, якому він намагався надати авторитетности, він почав:

— Пане Борис, я прошу вас негайно повернутися на своє...

Але несподівано він упізнав пістолет. Борис саме приставив його собі до скроні. Лаперуз усе зрозумів і нараз відчув страшний холод, ніби кров умить замерзла у нього в жилах. Він хотів підхопитися на ноги, підбігти до Бориса, утримати його, закричати... Глухе хрипіння зірвалося з його губів; він залишився нерухомий, паралізований, судомно здригаючись.

Пролунав постріл. Борис упав не відразу. На мить тіло його завмерло, ніби зависло над окресленим крейдою кругом. Потім, голова, впавши на плече, потягла його вниз; усе провалилося в чорну порожнечу.

Коли трохи згодом поліція почала розслідування, на загальний подив пістолет біля Бориса не знайшли, тобто, я хочу сказати, не знайшли біля того місця, де він упав, бо маленький труп майже відразу перенесли на ліжко. У безладі, який відразу зчинився, й поки Ґериданісоль сидів на місці, Жорж, перестрибнувши через свою лаву, зумів заволодіти зброєю, причому цього ніхто не помітив; спочатку він відкинув пістолет ногою назад, коли всі інші нахилилися над Борисом, потім швидко схопив його, заховав собі під курточку й нишком передав Ґериданісолю. Увага всіх була прикута до одного місця, тому ніхто не звертав уваги й на Ґериданісоля, що дало йому змогу добігти непоміченим до кімнати Лаперуза й покласти револьвер туди, звідки він його взяв. Коли згодом, під час обшуку, поліція знайшла револьвер у його коробці, то можна було б засумніватися, що його звідти хтось діставав і що Борис скористався ним, якби Ґериданісоль здогадався забрати з собою гільзу. Безперечно, що він трохи втратив голову. То була тимчасова розгубленість, за яку він потім собі дорікав, хоча так і не розкаявся у своєму злочині. Але саме ця розгубленість і врятувала його. Бо коли він спустився сходами, щоб змішатися з іншими, то, побачивши труп Бориса, який переносили, він пережив гострий нервовий напад і затремтів так сильно, що всі це побачили, але пані Ведень та Рашель, які відразу прибігли, побачили в цьому лише вияв надмірної емоційности. Можна припустити все що завгодно, тільки не те, що така юна істота спроможна на нелюдський учинок; і коли Ґериданісоль заявив про свою невинність, йому повірили. Записка Фіфі, що йому передав Жорж, яку він потім відправив щигликом у куток кімнати і яку згодом знайшли під лавою, допомогла йому вийти з води сухим. Звичайно ж, він був винний, як і Жорж та Фіфі, у тому, що взяв участь у цій жорстокій грі. Але він ніколи не став би цього робити, запевняв він, якби знав, що пістолет заряджений. Один Жорж залишився переконаний у його цілковитій відповідальності.

Жорж не був настільки зіпсутий, щоб його захоплення Ґериданісолем не поступилося місцем жаху. Коли того вечора він повернувся до батьків, він кинувся в обійми матері; і Поліна пережила порив глибокої вдячности до Бога, який, через цю жахливу драму, привів до неї її сина.

Я не намагаюся пояснити, нехай там що, але все ж не хотів би подавати жодного факту без достатньої мотивації. Саме тому я не використав у своїх «Фальшивомонетниках» самогубство юного Бориса — я й без того пережив чимало прикрих хвилин, намагаючись зрозуміти його причини. А крім того, я не люблю «незаперечних фактів». Вони мають у собі щось безапеляційне, неспростовне, брутальне, категорично реальне... Я згоден, що реальність повинна підтримувати зусилля моєї думки як доказ; але вона не повинна випереджати її. Я не люблю, коли мене захоплюють зненацька. Самогубство Бориса здалося мені «непристойним нахабством», бо я цього не чекав.

Є щось підле в кожному самогубстві, попри думку Лаперуза, який, безперечно, вважає, що його онук виявив більше мужности, аніж він. Якби цей хлопець міг передбачити лихо, яке його жахливий вчинок накличе на родину Веделів, його не можна було б пробачити. Азаїс мусив розпустити пансіон — і негайно, як заявив він. Але Рашель боїться, що їх чекає цілковитий крах. Чотири родини вже забрали своїх дітей. Я не зміг переконати Поліну відпустити Жоржа від себе; хоча цей малий, глибоко приголомшений смертю товариша, виявляє явний намір виправитися. До яких прикрих наслідків призвела ця трагічна подія! Навіть Олів’є вона глибоко схвилювала. Арман, попри свої цинічні вихватки, глибоко стурбований банкрутством, яке загрожує його родині, пропонує допомагати в пансіоні в ті години та дні дозвілля, які захоче надати йому Пасаван. Бо старий Лаперуз став вочевидь неспроможний виконувати обов’язки, які на нього поклали.

Я пішов навідати його з певним острахом. Він прийняв мене у своїй кімнатці, на третьому поверсі пансіону. Він відразу взяв мене за лікоть і з таємничим виглядом, майже усміхаючись, що неабияк здивувало мене, бо я чекав лише сліз, сказав:

— Той шум, пам’ятаєте?.. Шум, про який я вам раніше розповідав...

— То й що?

— Він припинився. Кінець. Я більше його не чую. Хоч би як напружував увагу...

Я прилучився до цієї дитячої гри.

— Я ладен об заклад побитися, — сказав я йому, — ви тепер жалкуєте, що його не чути.

— Ой ні! Ой ні!.. Це такий відпочинок! Мені дуже потрібна тиша... Знаєте, що мені спало на думку? Що в цьому житті ми ніколи не зможемо довідатися, що таке справжня тиша. Адже навіть наша кров створює безперервний шум; ми просто не чуємо цього шуму, бо звикли до нього з дитинства... Але я думаю також, що є речі, яких у цьому житті ми не зможемо почути, гармонії... бо шум перекриває їх. Атож, я думаю, що тільки після смерти ми зможемо по-справжньому чути.

— Ви ж сказали мені, що не вірите...

— У безсмертя душі? Хіба я вам це казав?... Так, ви, мабуть, маєте рацію. Але я не вірю, зрозумійте мене, і в протилежне.

А що я мовчав, то він провадив повчальним тоном, хитаючи головою:

— Чи помітили ви, що в цьому світі Бог завжди мовчить? Лише диявол говорить. Чи принаймні... чи принаймні... — провадив він, — хоч би як ми напружували увагу, нам щастить почути лише диявола. Ми не маємо таких вух, які могли б почути голос Бога. Ви ніколи не запитували себе, яким може бути цей Божий голос?... О, я кажу не про той, який проник у людську мову... Ви пам’ятаєте початок Євангелії? «На початку було Слово». Я часто думав про те, що слово Бога — це все творіння. Але диявол ним заволодів. Його гарчання покриває тепер голос Бога. О, скажіть мені: чи вірите ви, що все одно останнє слово залишиться за Богом?.. І якщо час після смерти перестає існувати, якщо ми відразу входимо у Вічність, то як ви думаєте, ми зможемо тоді почути Бога... безпосередньо?