Фальшивомонетники

Я хотів був пояснити йому, що Борис, поза всяким сумнівом, просто не хотів виставляти себе на посміх перед товаришами, які вчепилися б за таку нагоду, проте в цю мить із подвір’я долинули крики.

Лаперуз ухопив мене за лікоть і сказав зміненим голосом:

— Слухайте! Слухайте! Вони повертаються.

Я подивився на нього. Він тремтів усім тілом.

— Ви боїтеся цих шибеників? — запитав я.

— Ні, ні, — збентежено заперечив він. — Як ви могли подумати! — Тоді раптом швидко сказав: — Я мушу зійти вниз. Перерва триває лише кілька хвилин, а ви ж знаєте, що я наглядаю за уроками. Прощавайте. Прощавайте.

Він кинувся в коридор, навіть не потиснувши мені на прощання руку. Через мить я почув, як він спотикається на сходах. Я кілька хвилин дослухався, не бажаючи потрапляти на очі учням. Я чув, як вони кричать, сміються і співають. Потім пролунав дзвоник, і незабаром відновилася тиша.

Я пішов побачитися з Азаїсом і взяв у нього дозвіл для Жоржа покинути урок, щоб поговорити зі мною. Він прийшов до мене в ту саму невеличку залу, в якій прийняв мене спочатку Лаперуз.

Як тільки Жорж опинився наодинці зі мною, він визнав за потрібне прибрати насмішкуватого виразу. Це був його спосіб приховувати збентеження. Але я не певен, котрий із нас двох був збентежений більше. Він був насторожі, бо знав, безперечно, що йому читатимуть мораль. Мені здалося, він вирішив наперед наготувати зброю, яку міг використати проти мене, тому що, перш ніж я навіть устиг рота розкрити, як він уже запитав у мене, як там ведеться Олів’є, таким глузливим тоном, що я охоче врізав би йому ляпаса. Так, він готував свій захист проти мене. «І знайте, я не боюся вас», — здавалося, промовляв його іронічний погляд, глузлива складка його губів і тон його голосу. Я відразу втратив усю впевненість у собі й думав тільки про те, щоб не показати цього. Промова, яку я підготував, тепер здавалася мені недоречною. Я не мав у нього авторитету, необхідного для того, щоб виступити в ролі суворого судді. У глибині душі я відчував до Жоржа неабиякий інтерес.

— Я не збираюся тебе сварити, — сказав я нарешті. — Я хочу лише остерегти тебе. (І попри мою власну хіть, усе моє обличчя всміхалося.)

— Скажіть спочатку, це вас мати послала?

— І так, і ні. Я справді розмовляв із твоєю матір’ю. Але це було кілька днів тому. Але вчора я мав про тебе дуже важливу розмову з однією дуже важливою особою, якої ти не знаєш. Ця особа приходила до мене, щоб поговорити про тебе. Це слідчий. Саме за його дорученням я й розмовляю з тобою. Ти знаєш, чим займається слідчий?

Жорж несподівано зблід, і, мабуть, його серце на мить зупинилося. Він стенув плечима, але його голос трохи тремтів:

— Ну то кажіть, що наговорив вам дядечко Профітандьє.

Самовпевненість цього малого вибивала мене з колії. Звичайно, найпростіше було б перейти відразу до діла. Але мій розум так налаштований, що він не схильний шукати найпростішого виходу й невтримно заводить мене на всілякі манівці. Щоб пояснити свою поведінку, яка відразу по тому здалася мені абсурдною, але була цілком спонтанною, я можу сказати, що моя остання розмова з Поліною надзвичайно мене схвилювала. Роздуми, які вона спричинила, я відразу ж переніс у свій роман у формі діалогу, що вельми пасував декотрим із моїх персонажів. Я досить рідко безпосередньо використовую те, що мені пропонує життя, але на цей раз історія з Жоржем мені дуже допомогла; здавалося, моя книжка чекала саме на неї, так відразу знайшла вона в ній своє місце; мені довелося змінити лише деякі незначні деталі. Але я подав цю історію (я маю на увазі крадіжку грошей) не в прямому викладі. У мене йдеться лише про її наслідки, про які читач довідується з розмов. Я занотував ці розмови в записнику, який завжди ношу із собою в кишені. Натомість історія з фальшивими монетами, в тому вигляді, в якому мені підніс її Профітандьє, навряд чи могла згодитися для мого роману. І саме тому, безперечно, замість викласти Жоржеві все навпростець, тобто відразу перейти до суті нашої з ним розмови, я став шукати обхідні шляхи.

— Я хотів би, щоб ти спочатку прочитав ці кілька рядків, — сказав я. — Ти зрозумієш, чому я пропоную тобі їх прочитати.

І подав йому свого записника, розкривши його на тій сторінці, яка могла його зацікавити.

Я повторюю: цей жест видається мені тепер абсурдним. Але у своєму романі саме через подібне читання я мав намір остерегти наймолодшого зі своїх героїв. Мені важливо було знати реакцію Жоржа; я сподівався, вона дасть мені неоціненний матеріал... і допоможе навіть оцінити якість того, що я вже написав.

Наводжу згадуваний уривок:

«Була в цьому хлопцеві якась темна зона, куди прагнула проникнути співчутлива цікавість Одибера. Йому не досить було знати, що юний Едольф учинив крадіжку: він хотів би, щоб Едольф розповів йому, як він до цього дійшов і що він пережив, укравши вперше в житті. Звичайно ж, що якби навіть хлопець поставився до нього з цілковитою довірою, він не зміг би йому про це розповісти. Й Одибер не наважувався розпитувати його, боячись почути брехливі заперечення.

Одного вечора Одибер вечеряв з Ільдебраном і заговорив із ним про випадок Едольфа. Він, звичайно ж, не став його називати й виклав факти в такий спосіб, щоб співрозмовник не зміг здогадатися, про кого йдеться.

— А ви не звернули увагу на те, — сказав йому Ільдебран, — що найвирішальніші в нашому житті вчинки, я хочу сказати, ті вчинки, які, буває, визначають усе наше майбутнє, найчастіше здійснюються необмірковано?

— Я ладен із вами погодитися, — відповів Одибер. — Це ніби потяг, у який ми сідаємо цілком бездумно й не запитуючи себе, куди він нас привезе. І найчастіше, ми навіть не розуміємо, що, коли цей потяг вирушить, то вже буде пізно з нього зійти.

— Але, може, хлопець, про якого ви говорите, і не хоче сходити з цього потяга?

— Поки що він про це не думає, звичайно ж. Він навіть задоволений тим, що подався в мандри. Йому подобаються краєвиди, які біжать за вікном, і йому байдуже, куди він їде.

— Ви збираєтеся прочитати йому мораль?

— Звичайно ж, ні! Це нічого не дасть. Його стільки годували тією мораллю, що вона викликає в нього лише нудоту.

— Чому він учинив крадіжку?

— Цього я точно не знаю. Безперечно, що не внаслідок реальної потреби. Мабуть, для того, щоб забезпечити собі певні вигоди: не пасти задніх серед товаришів, чиї батьки багатші... та хіба я знаю? Його штовхнула на це якась природна потреба й просте бажання пережити втіху крадіжки.

— Це найгірше.

— Авжеж! Бо на цьому він не зупиниться.

— Він розумний?

— Я певний час вважав, що він не такий розумний, як його брати. Але тепер я сумніваюся, чи не припустився помилки, і чи моє хибне враження не пояснюється тим, що він досі не усвідомлює своїх потенційних можливостей. Його цікавість поки що заводить його не туди, куди слід; чи точніше буде сказати, що вона перебуває у нього в зародковому стані, на стадії нерозбірливости.

— Ви маєте намір поговорити з ним?

— Я спробую показати йому, наскільки незначні вигоди він здобуває, вдаючись до крадіжок, і як багато втрачає внаслідок своєї непорядности: довіру близьких людей, їхню повагу, мою в тому числі... усі ті речі, які не можна виразити в цифрах і які можна оцінити лише за тими гігантськими зусиллями, яких потім треба буде докласти, щоб позбутися їхніх наслідків. Деякі люди змарнували в такий спосіб усе своє життя. Я спробую розтлумачити йому те, що він, з огляду на свою молодість, навряд чи спроможний осмислити: що віднині тепер тільки на нього падатимуть усі підозри, якщо поблизу нього станеться щось сумнівне, непевне. Його можуть хибно звинуватити в тяжких злочинах, і йому не вдасться виправдатися. Те, що він уже накоїв, лежатиме на ньому незмивним тавром. Ми називаємо таких людей «заплямованими». Я хотів би йому ще сказати... Але, боюся, він усе заперечуватиме.