Украiна у вогнi

 — Йаволь... — зблід Заброда.

 — Чим ти заслужив староство у народу?

 — Та ви знаєте, ваше високоблагородіє, що це за народ?

 — Замовч, сволоч! — Фон Крауз з усієї сили ударив Заброду по морді разів чотири.

 — Фатер! Ідея, — сказав Людвіг. — Це чудесний начальник поліції!

 — Поліцай! Ідея... Ага... Да. Альзо, будеш начальником поліції! Ду!

 — Не хочемо Заброди! Не хочем! Не треба!

 — Знаємо ми Заброду!

 — Господин начальник!

 — Не треба! — загуло в народі.

 — Ахтунг! Нас інтересують ваші позитивні думки. А негативні ні. Ви зіпсовані критицизмом. Много політики. Не треба політики. Треба пахать хліб, масло, яйка. Молитись богу... Ця людина...

 — Погана людина.

 — Дас шаде ніхт! Начальник поліції не повинен бути гарною людиною. Начальник поліції — ето курва-поліцай, а він інтересує нас саме з цих позицій. Це вас не совіцька анархія. Ферштеєн зі?.. Плятц!

 Заброда витягся і скам'янів як стовп.

 — Вірно. Істинна правда! — сказав твердо й переконливо Мила Товченик.

 — Дозвольте? — Мина трохи вийшов вперед.

 — Ну.

 — Уже, казав той, якщо воно до того и прийшло, що замість міліції, сказати б, замість простака вже треба падлєца чи курву, так тут уже, товариші, помилки нема. Вірно вам кажу. Бо такої падлюки, як Заброда, не то що в районі... куди там... одне слово, перехідне німецьке знамя може получить за підлоту.

 Всі засміялися. Засміявся й сам Товченик.

 — От времена...

 — Чого вони сміються, фатер? — спитав Людвіг Крауз. — Руе!

 — Руе! Подайте один одному руки. Ну! — почервонів од гніву Ернст фон Крауз.

 Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.

 Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. Крякали міни у багновищах серед людей. У гнилицях потопало юнацтво.

 — Рятуйте! Ой ряту-у-у...

 — Тихо!

 По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. Піднімали над мокрими головами рідну свою зброю, партійні квитки, все, що було дорогого, виносили віру в серцях, і болотна брудна гнила вода нагрівалася од гарячої невмирущої людської віри в перемогу і од крові, вічної світлої пам'яті героїв.

 Не раз і не два гомоніли вони з ворогами в гучних кривавих бесідах. Багато ворожих кладовищ лишали вони за собою і самі полягали в великому числі, прийнявши чесно труд і страх боїв і саму смерть.

 По всіх роздоріжжях чули люди вночі, як стогнала в журбі земля, як вили пси свою собачу тугу і плакали вдови.

 О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем.

 — Товариші! Братці! Прийміть ранених! Підвезіть! — кричали поранені на сумному шляху. Одступало військо. Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалося, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомствена байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених.

 — Товариші, пожалійте!.. — благали поранені.

 — Стій, стрілятиму! — кричав поранений Роман Запорожець. —

 Стій!

 — Ну, що ж воно робиться! Скажіть мені, чому ми такі погані? —

 плакався ранений юнак з перебитою ногою. — Товариш командир, програма яка! Сама найвища в світі. А ми ось які, гляньте! Підвезіть ранених, розтуди вашу мать! — і заплакав. Пролітали машини, як осінній лист.

 Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. Довгі відходи, сум і горе важких утрат пригнобило всіх. Трудно було одрізнити бійця од командира.

 — Скажіть мені, товаришу, чому ми такі оце, га? — звернувся до Кравчини молодий боєць. — Чому? Що це таке? Підвезіть ранених, сволочі!

 — Вперед! — весело махали рухами воєнторгівці. Вони були раді, що від'їжджають з небезпечного міста на схід ще за одну ріку, що машина справна, що шофер, який лежав під машиною догоричерева цілих шість годин колупаючись, від чого всі вони трохи не збожеволіли, все ж таки машину осідлав. Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху і радощів. Сувора, мужня доба необхідності давно вже здавалася їм закінченою, перейденою, і вони плавали вже кілька літ в царстві свободи, мов рибки в тихій неглибокій річечці, де було завжди видне і дно, і небо, і лататтячко, й омутець.

 — Гляньте, котяться, сволочі! Ранених кидають!.. Що це?

 — Не знаю. Я сам така ж сволоч, — відповів машинально Кравчина.

 — Га?

 — Я жінку кинув.

 — Ну? А я кинув батька, матір і сестру. Олеся сестра! — сказав Іван Запорожець.

 — Олеся?

 — Олеся.

 — Дивно. І жінка моя Олеся. Олеся... — Де?

 — У тому, як його... Ай, забув... Коло перелазу кинув... Ах, убити б мене треба!.. — гірко зітхнув Кравчина.

 — Не знаю я, товариш командир, що воно й до чого, ну почуваю отут, — Іван Запорожець постукав себе кулаком у груди, — не вміли ми жити як слідує. Ні, ні...

 В районному місті, серед метушні й зловісної розгубленості, вбігають до голови Н. Лиманчука дві красиві дівчини.

 — Що вам треба?

 — Скажіть!.. — хвилювались вони, ледве дихаючи.

 — Що сказать? Що вам треба, що?