Украiна у вогнi

 З а п о р о ж е ц ь. Та в нас теж чогось би там такого, так не дуже, ну, звісно, всякі.

 К р а у з. Да?

 З а п о р о ж е ц ь. Один за другого не того...

 К р а у з. Не що?

 З а п о р о ж е ц ь. Не думають про хороше. Ну хоч плач.

 К р а у з. Хліб ховають. Заброда каже...

 З а п о р о ж е ц ь. Пусте.

 К р а у з. Зникають в ліс.

 З а п о р о ж е ц ь. Да ні, поки всі дома.

 К р а у з. Боюсь, як би чого не сталося.

 З а п о р о ж е ц ь. А що?

 К р а у з. Зараз набираєм до Німеччини на оборонну роботу.

 З а п о р о ж е ц ь. Чув.

 К р а у з. Ой, боюсь, щоб не довелось вішати. Закон!

 З а п о р о ж е ц ь. До цього, бачу, йде.

 К р а у з. Да? Ти мене розумієш, отже?

 З а п о р о ж е ц ь. Я й сам от думаю, що слід було б урятувати и послати до Німеччини сотню молоді на роботи.

 К р а у з. О, Лаврін. У тебе розум, як у німця.

 З а п о р о ж е ц ь. А...

 К р а у з. О, ти у нас далеко підеш.

 З а п о р о ж е ц ь. Ось я склав список. Тут самі здорові і красиві. Нате!

 На другий день затужила вся вулиця. У село в'їхав Людвіг Крауз з чималим загоном жандармерії. Автомашини з кулеметами розташувались на всіх виїздах з села, люди в тривозі визирали з вікон.

 Христя вбігла до Олесі в сіни, вся в сльозах.

 — Тіточко! Тітко Тетяно! Олеся вибігла з хати.

 — Олесю!

 — Христе!

 — Олесю, людей забирають до Німеччини!

 — Що ти?

 — Батько твій. Чула?

 — Що?

 — Список склав, і я в тім списку!

 — Хто тобі казав?

 — Павло.

 — Бреше!

 — А йому Заброда, начальник. Он як! Чому я в тім списку? Га? — Христя дивилась на Олесю з неприхованою ненавистю.

 — Христе!

 — Чому тебе нема? Людей продаєте?! Вислужуєтесь?

 — Христе!..

 Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів.

 — Коли ти появився, тоді коло річки, пам'ятаєш, я зразу побачив, що ти мерзотник, — говорив Крауз, розглядаючи Заброду з деяким здивуванням, як не зовсім зрозумілий людський феномен.

 — Але я ніколи не міг подумати, щоб твоя твариняча, та навіть не твариняча, чорт тебе знає яка, мерзота, ненависть і зло доходили до цього. Ти мене розумієш?

 — Нікак нєт!

 — Ху-х!..

 — Нащо ти вислужуєшся передо мною? Нащо ти з такою радістю доносиш на людей, виколупуєш їхні старі мізерні злочини, помилки?

 — Я ненавиджу Радянську владу.

 — Але ти українець?

 — Так точно!

 — Так як же ти?.. Ми ж твої вороги... Ми ж завоювали вас... Пам'ятаєш, Людвіг, я тобі казав... Ось чистий зразок, — звернувсь Крауз до Людвіга. — Як ти можеш?..

 — Клянусь честю!..

 — Мовчать! Він буде мені говорити про честь! Нащо ти набріхуєш на Запорожця? Мовчать! На. От список всіх людей, що слідує вирядити до Німеччини на роботи. Годі байдики бить! Знаєш, хто склав? Запорожець. Єдина чесна людина в селі. Сволочі!

 — Дозвольте, — сказав Заброда, проглянувши список.

 — Ну?

 — Вбийте, не вірю Запорожцю. І вам не раджу.

 — Що ти знаєш?

 — Поки що нічого.

 — Ти диявол.

 — Ваше високоблагородіє, — стрепенувся раптом Заброда. В його похмурих очах засвітився якийсь намір. — От коли він увійде у хату і впише в список свою дочку, єдину дочку, тоді називайте мене дияволом, сатаною, чим хочете. А поки я бачу, що цього нема, дозвольте мені думать...

 — Інтересно. Га? — переглянулись німці. Тут Лаврін Запорожець не витримав і постукав у двері. Він чув за дверима слова Заброди.

 — Що тобі? — нахмуривсь Крауз.

 — Я прийшов сказати вам про одну свою помилку, — тихо промовив Запорожець, підійшовши до Крауза. — Народ хвилюється, і це моя вина. Я ж дочку свою не вніс до списку. Признаюсь, пожалів. Батьківська слабість. Простіть.

 — Що ти, Лаврін?

 — Пишіть дочку. Сила прикладу — велике діло! Пробачте, що збагнув не зразу.

 — О Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз. — Я хотів просити тебе про дочку.

 Крауз поглянув на Заброду. Заброда зблід увесь і тяжко задихав.

 — Тату?!

 — Чув.

 — Скажіть, що це неправда!

 — Ні, доню. Це правда. Збирайсь у дорогу.

 — Мамо!

 — Лавріне! Що ти робиш? — Тетяна стояла в дверях худа-худа, жовта.

 — Помовч, Тетяно. Олеся поїде до Німеччини.

 — На загибель?

 — Ні... Олесю, вийди з хати... — Олеся вийшла в сіни. — Коли одвезеш Олесю на станцію, не вертайся в село. Все може бути.

 — Що ти?

 — Й ця хата може скоро згоріть..

 — Лавріне!

 — Мовчу.

 — Я не поїду! — закричала Олеся в дверях. В хату ввійшов Мина Товченик.

 — От світ настав! За границю не хотять їхати. Там же люди які та декалони! Хоча вже ми, говорять, зараз заграниця, га? Гутен таг вам з маком!

 — Мина. Ти чув таке?.. — затужила Тетяна.

 — Ну? — сказав Мина, підійшовши до Лавріна і ніби затуляючи його од Тетяни.

 — На, ховай, — тихо сказав Лаврін. — Не жалій ні коней, нічого, чуєш? Знайди і передай, щоб зразу виходили, як тільки прочитають.