Украiна у вогнi

 — Як хочте, голубчику, вбийте мене, тільки мені Сталін краще, — сказала простодушна жінка.

 — Очень карош! — сказав, усміхаючись, німець. Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу.

 — Прошу помити, — сказав веселий голий німець, кидаючи жінці всю свою одежу.

 — Не буду мити, хай тебе причина обмиє, безстидна скотина… Тьфу! — не витримала ображена літня жінка і вхопила рогача. Кинув і другий німець одежу. А перший вже простяг руку до парабелума.

 — Мамо, мовчіть, бо вб'є, мамо! — кинувся до матері її син дезертир. — Простіте, господа... Мийте, мамо!

 — Ой, щоб же я, мій синочку, та на лавку тебе обмила... — заголосила мати.

 — Тату, корову повели з двора! — вбігла до хати дівчина Христя.

 — Ну й що ж, — сказав Купріян. — Це вам не свої. Раз уже нас завойовано, їхнє право. Ще не те буде, — поглянув він у бік синів. — Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах.

 — А, видумуєте! — крутнув з досади менший син Павло і вискочив з сіней. Вздовж города провулком біг переляканий в смерть його товариш Гаркавенко Іван, а за Іваном німці.

 — Гальт! Гальт! — та давай стріляти. Іван за хлів, в другий провулок, а з провулка Павло.

 — Куди?

 — Тікай! Убивають!

 — Гальт!

 Піймали обох. Автомати до черева та по морді обох.

 — Хто ви? Дезертири?

 — Дезертири...

 — Шпіони? Да?

 — Да...

 — Ви розвідники? Кажіть, розвідники ви? Так?

 — Так... ні... Так! — белькотіли перелякані хлопці кінчики запитань.

 Фашисти добре понабивали їх обох, потім дали їм гвинтівки і поставили стерегти гармати.

 Олеся сиділа нерухома край стола і дивилась на подушку, на слід Василевої голови. Вона була кам'яна, і коли на порозі з'явився батько, Лаврін Запорожець, з мертвим Савкою на руках, вона не чула. І лише коли батько погукав її, вона прокинулась і впала додолу.

 — Тату!!!

 У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні.

 Свою промову новопризначений чорний отаман України Еріх Кох почав без вступу, з найвищої ноти. Це була слава Гітлеру, слава нації, слава могутньому фашистському солдатству, що несе стару імператрицю — смерть — «нікчемному, млявому слов'янству».

 Смерть слов'янству, смерть більшовизму, демократичній розпусті і огидній претенціозності різних меншостей. Смерть єврейству!

 Офіцерські душі не витримали пафосу тотальних закликів. Вони вибухали в тевтонських грудях і роздирали горлянки грізними криками. Крики доходили до стогону й хрипу. Пристрасне вояцтво вигавкувало своє захоплення в такому динамічному пароксизмі, що великий реконструктор Східної Європи Еріх Кох скоро потонув у вигуках. Його слів уже не можна було розібрати. — Хайль! Хайль! Хайль! Ще хвилина — і Кох почав гавкати.

 З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й раби, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п'ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер!

 — На безмежних просторах України, якою я керую з доручення фюрера, є неосяжні простори для всіх солдатів! Тут, на Вкраїні, є місце для кожного, хто хоче. Ви знаєте про незміряні багатства цієї країни. Ви можете мені повірити, що я витягну з цієї країти все, я витягну з неї останнє, щоб тільки забезпечити всіх вас і ваших рідних... Хайль Гітлер!..

 — Хайль! Хайль! Хайль! — лунає переможний рев...

 Над пам'ятником Володимиру в Києві.

 Над Богданом Хмельницьким.

 Над шибеницями, над Дніпром...

 Після промови Коха офіцерство кинулося їсти і пити.

 — Цю землю можна їсти! На! Їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, простяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань.

 Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. Ернст фон Крауз зневажав Гітлера, але він визнавав його цілковито. Хіба ж не Гітлер з мільйонами оцих білявих пустунів Людвігів привів його через всю Європу на Вкраїну?

 — Україна, Україна! — хрипів Людвіг оглядаючись навколо. Водянисті очі його світились захопленням.

 — О, страшна земля... — задумавсь раптом старий Крауз.

 — Фатер!

 — Не гарячись. Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ...

 — Ми знищимо його.

 — Хлопчику мій, я тікав уже од них в підштаниках у вісімнадцятому році.

 — Час інший, фатер! — Вони йшли по полю.

 — Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.

 — О!

 — Хай наші ідіоти брешуть у газетах які завгодно дурниці про їхню тупість і твариняче ставлення до смерті, ми з тобою повинні знати правду.

 — Хайль Гітлер!

 — Людвігу, не вигукуй мені цієї дурниці, хоч коли ми вдвох.

 — Фатер, наш фюрер, наш нацизм учить нас...

 — Хлопчику, нацизм не має серйозного значення, поскільки у нацистів, щоб ти знав, нема фактично ніяких ідей. Це сліпа сила, щось вроді надзвичайної грозової хмари. Це сліпе чудо, нечуваний казус європейської дурної політики. Ти розумієш? І для нас, розумних німців, вся ця дивовижна ситуація фактично зводиться до вміння скористати чудо. Франція, Бельгія, Голландія, все, що нацисти завоювали, — дурниці, бульки на воді... Ось! — викрикнув Крауз, ткнувши пальцем додолу. — Оце наше! Тут ми мусимо умерти, але...