Убити пересмiшника...

— Тобі це не підходить,— заперечив Аттікус.— Бувають випадки, коли доцільно обійти закон. Але в даному разі закон невблаганний. Отже, ти повинна ходити до школи.

— Я не розумію, чого я повинна ходити, а Юелу — необов'язково.

— Тоді слухай.

І Аттікус розповів мені, що Юели ось уже протягом трьох поколінь — ганьба Мейкомба. Скільки він пам'ятав, жоден з них і дня не прожив чесною працею. Він сказав, що коли-небудь на Різдво, під кінець свята, візьме мене з собою і покаже, де і як вони живуть. Ці люди живуть, як тварини.

— Коли б у них було хоч найменше бажання здобути освіту, вони ходили б до школи,— сказав Аттікус.— Можна, правда, примусити їх, але нерозумно тягти до школи таких, як Юели, коли вони цього не хочуть.

— А якби я не пішла завтра до школи, ти примусив би мене?

— Облишмо це,— сухо сказав Аттікус.— Ти Всевидько Фінч, така ж, як і всі. І повинна коритися законові.

Аттікус сказав, що Юели — це своєрідна каста. За певних умов звичайні люди розважливо надають їм деякі переваги; іншими словами, намагаються не помічати деякі їхніх вчинків. Не помічають, наприклад, що Юели не ходять до школи. Що містер Боб Юел, батько Барріса, стріляй і ловить капканами дичину в той час, коли це заборонено.

— Але ж це погано, Аттікус! — вигукнула я.— Полювання в окрузі Мейкомб в недозволений період вважається грубим порушенням закону, злочином перед людьми.

— Так, це порушення закону,— відповів батько,— і це справді погано. Та коли чоловік, одержавши грошову допомогу, пропиває її, діти його плачуть, бо вони голодні, то думаю, що в нашому округу не знайдеться землевласника, який пошкодував би для них дичину, навіть якщо б їхній батько здобув її незаконно.

— Містер Юел не повинен цього робити...

— Авжеж, не повинен, але такий уже він є, і ніщо його не змінить. Сподіваюся, ти розумієш, що діти тут не винні.

— Так, розумію,— промимрила я і зробила ще одну спробу: — Тільки якщо я ходитиму до школи, ми ніколи не зможемо читати разом...

— Це тебе справді турбує?

— Так.

Аттікус якось особливо глянув на мене, і цей вираз його обличчя провіщав щось значне.

— Ти знаєш, що таке компроміс? — запитав він.

— Це коли обминають закон?

— Ні, це коли досягають угоди при взаємних поступках. Приміром, так: ти погоджуєшся ходити до школи, і ми з тобою читаємо щовечора, як робили раніше. Домовились?

— Так!

— Вважатимемо, що угоду скріплено без звичайних формальностей,— мовив Аттікус, помітивши, що я хочу плюнути йому в долоню.

Коли я зібралася йти і відчинила двері, Аттікус зауважив:

— До речі, Всевидько, у школі ти не кажи про нашу угоду.

— Чому?

— Боюсь, що нашу діяльність не схвалять вищі учені авторитети.

Ми з Джемом уже звикли до того, що наш батько говорить мовою заповітів та кодексів, і коли чогось не розуміли, могли перебити його і запитати, що означає незрозуміле слово чи вираз.

— То й що?

— Я ніколи не ходив до школи,— сказав батько,— але відчуваю, що коли міс Кароліна дізнається про наші вечірні читання, то сваритиме уже мене, а цього мені не хотілося б.

Того вечора ми з Джемом дуже сміялись,— батько читав нам довгу історію про чоловіка, який не знати чого заліз на флагшток і не хотів злазити. Цього було досить, щоб Джем наступну суботу просидів у хатці високо на платані. Він заліз туди після сніданку і сидів аж до заходу сонця. Він би лишився там і на ніч, але Аттікус перервав постачання. Я цілий день тільки те й робила, що лазила до Джема і назад, виконуючи його доручення — носила йому книжки, їжу, воду, а коли несла ковдру на ніч, Аттікус сказав: не звертай на нього уваги, і він скоро злізе. Аттікус мав слушність. 

РОЗДІЛ IV

Мої подальші дні в школі мало чим відрізнялися від першого. Вони минали під знаком перетворення в життя грандіозного плану, за яким штат Алабама витратив гори паперу і олівців у своїх добрих, але марних намірах навчити мене «груповій дії». Під кінець мого першого року навчання те, що Джем називав «десятковою системою Дьюї», поширилося на всю школу, тому я не мала змоги порівняти її з іншими методами викладання. Але звертали на себе увагу деякі факти: Аттікус і мій дядечко свого часу навчалися вдома, проте знали все — принаймні чого не знав один, те знав другий. Крім того, батька стільки років обирали до законодавчого органу штату, і щоразу одноголосно, хоч він нічого не знав про нововведення, без яких, на думку наших учителів, неможливо виховати порядного громадянина. Джем навчався наполовину за «десятковою системою», наполовину за звичайною, і в нього виходило непогано, незалежно від того — діяв він сам чи в колективі. Але Джем — не типовий приклад. Ніяка хитромудра система навчання не відірве його від читання. Щодо мене, то я ще нічого не знала, хоч, правда, читала журнал «Тайм» і все інше, що попадало вдома під руку, одначе, плентаючись у ярмі педагогічної системи Мейкомбського округу, відчувала, що мене обкрадають. Хоч я й не розуміла, що до чого, кому потрібні дванадцять років безпросвітної нудьги в школі.

Цілий рік моє навчання в школі кінчалося на півгодини раніше, ніж у Джема, — він учився до третьої години, — і щоразу я мчала повз подвір'я Редлі до самісінької нашої веранди — тут уже відчувала себе в безпеці. Але одного разу, пробігаючи повз дім Редлі, я помітила таке, від чого мені перехопило подих. Озирнувшись навкруги, я повернула назад.

В самому кінці садиби Редлі росли два віргінських дуби, їхнє коріння виходило на дорогу, і в цьому місці вона була нерівна. Якась блискуча цятка на дереві привернула мою увагу.

На стовбурі, в ямці, на рівні моєї голови, немов підморгуючи мені, у сонячному світлі виблискував шматочок срібної фольги. Я стала навшпиньки, ще раз поспіхом роззирнулась і витягла з ямки два пакетики жувальної гумки без верхньої обгортки.

Одразу хотіла засунути їх у рот, але вчасно згадала, де я. Дома на веранді почала розглядати знахідку. На вигляд гумка була свіжа. Понюхала — запах приємний, лизнула, почекала хвилинку — не вмерла, тоді я засунула пакетик у рот: це була «подвійна м'ятна».

Повернувшись із школи, Джем одразу ж поцікавився, де я дістала гумку. Я сказала, що знайшла.

— Ніколи не бери в рот те, що знаходиш.

— Я знайшла не на землі, а на дереві.

Джем недовірливо гмукнув.

— Справді, на дереві,— сказала я.— Бачиш отой дуб біля школи?

— Виплюнь негайно!

Я виплюнула. Гумка все одно вже втратила свій смак.

— Я півдня її жую і не вмерла, навіть не нудить.

Джем тупнув ногою:

— Ти хіба не знаєш, що тих дерев навіть торкатися не можна? Помреш!

— А ти ж тоді торкнувся стіни.

— То інша річ. Піди і прополощи горло, негайно. Чуєш?

— Не хочу, весь смак змиється.

— Не хочеш? Скажу Келпурнії.

Я послухалася Джема — не хотіла мати справу з Келпурнією. Не знаю чому, але відтоді, як я пішла до школи, наші стосунки змінилися: Келпурнія більше не мучила мене своєю несправедливістю, не втручалася в мої справи, хоч увесь час тихенько бурчала. Я ж ішла на жертви, аби тільки було тихо-мирно.

Надходило літо, я і Джем ждали його з нетерпінням. Це була наша улюблена пора року: спати можна на задній закритій веранді або навіть у хатинці на дереві, влітку стільки ласощів, усе навкруги горить тисячами барв під гарячим сонцем, але найголовніше влітку — це Діл.

В останній день навчання нас одпустили із школи раніше, і ми з Джемом ішли додому разом.

— Може, завтра приїде Діл,— сказала я.

— Певно, післязавтра,— відповів Джем.— Переправа через Міссісіпі затримає їх на день.

Коли ми підійшли до віргінських дубів, що росли в садибі Редлі, я, мабуть, уже в сотий раз показала пальцем на вузлувате дупло, де знайшла жувальну гумку,— повинен же нарешті Джем повірити, що саме тут я знайшла її,— і раптом знову побачила клаптик блискучої фольги.

— Бачу, Всевидько, бачу...

Джем глянув навкруги, простяг руку і обережно поклав у кишеню невеличкий блискучий пакетик. Ми побігли додому і на веранді почали розглядати знахідку — маленьку коробочку, загорнуту в клаптики фольги від жувальної гумки. В таких коробочках — з червоного оксамиту, з малесеньким замочком — держать обручки. Всередині, одна на одній, лежали дві начищені до блиску монети по одному пенні. Джем уважно оглянув їх.