Пiд тихими вербами

Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!

Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.

Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.

- Що тобi батько казали? - питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.

- Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

- А ти ж?

- А я не схотiв.

- I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди - отi Денис, старшина та Рябченко.

Зiнько засмiявсь:

- Чого ж вони страшнi?

- Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

- Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять,- зiтхнув Зiнько.

- Хоч би вже батько з їми не приятелювали,- казала Гаїнка.- А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?

- Через те ж i я нiколи не пристану до їх.

- I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки - сонцевi дiточки!… - А хто ж їх батько?

- А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.

- А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? - спитав, смiючись, Зiнько.

- Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? - казала невдоволеним голосом Гаїнка.- От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце - красна панна, зiрочки - дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що - ти кажеш - русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!

- Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.

- Хiба дiдусь брешуть?

- Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.

- Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як е?

- Ну, от знов! - загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу - неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає- де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це - так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…

I вона стиха, як маленька дитина, промовила:

- Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…

- I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо,- сказав Зiнько.- А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

- А неправда ж! - палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку.- Я читала недавнечко "Катерину"… читала й спiвала її.

- Як то - спiвала?

- А так - дивлюся в книжку та й спiваю.

- А на який же голос?

- А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!

I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:

Кохайтеся, чорнобривi,

Та не з москалями,

Бо москалi - чужi люди,

Роблять лихо з вами.

Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.

- А що, гарно?

- _ Ще й дуже.

- Невже?

- Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?

- Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.

- Та ти моє спiвоче!..

Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:

- _ Нi,_ як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.

- Весело їм… гуляють!..- промовила Гаїнка.

- Може, й тобi хочеться до їх? - спитався Зiнько.

- Ой, нi! - вiдказала, хитаючи головою.- Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.

I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.

- Справдi?- спитав Зiнько. - А буйного доброго -намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

- Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…

IV. НА ВУЛИЦI

Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.

- Зiньку, ти? - озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.

- Я, Васюто,вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.

- А я заходив до тебе,- думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.

- На пасiцi в дiда Дороша були.

- Ще й одну штуку хочу тобi сказати.

- Кажи!

- Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду,дак i поговоримо.

- Гаразд. Бувай здоров!

- Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.

- Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..

Батько сам потурав тому:

- У мене син образований!

Сам робив, а "образований" син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи "бутiлками", штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й "паджак з iскрою", так вiн сам його звав.

- Яка ж у йому iскра? - питалися промiж себе дiвчата.

- А що рябенький…

З' себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик - гострий,кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його "образованость" та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:

- Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.

- Хах-ха-ха! - реготалися парубки.

- Їй-бо - не я буду,одоб'ю її в етого дурака Зiнька.

- Тю на тебе! - озвавсь якийсь парубок.- Вона ж чуже подружжя!

- Вот - пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась,моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвоз-можно, а в городi - го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла - первий сорт!