Пiд тихими вербами

Якби вiн не гнався так за тiєю копiйкою, не сварився б iз Романом, лагiдненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, i не було нiчого. А то жадоба така несита: все б зажер собi,- от i давай випихати Романа, щоб бiльше батькiвщини припало… Зненавидiв його так, що примiв би - в ложцi води втопив би!.. I таки й утопив…

Скiльки горя було тодi в сiм'ї! Батько занедужав тяжко i вже нiколи не видужав зовсiм - за рiк умер з великого болю, з несвiтського сорома… Мати й досi плаче.

Не мiг батько пiсля того Дениса бачити. Вигнав його вiд себе, не дав, а кинув, як собацi, його частку - усе, що той схотiв,- i з того часу не хотiв i чути за його, i не згадував нiколи. З тим i вмер. Зостався Зiнько хазяйнувати вдвох iз матiр'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарiкала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зiнько наймав наймичку, та наймичка не господиня, i треба Зiньковi женитися.

А вiн не хотiв. Бо не знаходив собi пари. Вiдколи парубкував, тiльки одна дiвчина й припала йому була трохи до вподоби - то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина,тиха, боязка i нiжно-гарна. Та її звiв Роман, покинув з дитиною… Зiнько таки хотiв її взяти, та вона, поховавши дитину, втекла вiд його… згодом умерла тяжкою смертю - так, що Зiнько тодi й не знав… Вiн не знає навiть, де її могилка. Але згадка про неї жила в його серцi i не давала змоги думати про одруження.

Та минув час, затих бiль… Одружився Зiнько, i тепер є старiй матерi вiдпочинок. I Зiньковi добре. Було б зовсiм добре, якби не одно: якби не тi думки!..

Думки посiдали Зiнька, не давали йому впокою, гнiтили йому 'серце, розсаджували голову. I не мiг вiн їм дати ладу, хоч усi вони крутилися коло одного. От так, як у тiй пiснi спiвається:

Нема в свiтi правди, правди не зiськати:

Що тепер неправда стала правдувати.

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зiнько приглядався до сiльського життя i побачив, що там саме так i є.

По сiм'ях не було ладу. Дiти змагалися з батьками i пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяїнами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на заробiтки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати промiж себе гризлися, а найбiльше за тую батькiвщину, як собаки за маслак. Були й тихi сiм'ї, що жили в згодi, та таких було менше.

Недобре дiялось i в громадi. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та iншi такi жмикрути, дбали не про добро людське, а тiльки за свої баришi: що їм на руку, за те репетували, билися, з руки iрвали, не думаючи зовсiм, що в iншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирiв було мало, а якби вони самi були, то, певне, нiчого не могли б зробити з громадою, бо громада великий чоловiк. Та, на лихо, сама громада їм пособляла. Однi стояли за їх через те, що були їм виннi, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти їх iти; другi змагалися й собi вибитися вгору, на бiльше багатство, то держалися багатирської купи, сподiваючися, що та їм швидше пособить перевагу взяти над iншими громадянами; третiх багатирi купували за горiлку, i таких було трохи чи не найбiльше. Зоставалася невеличка купка самостiйнiших людей; але однi з їх не знали, як обстати за своє право, а другi були вже занадто малосилi, щоб могли гору брати. Через те в громадi багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсiгди багатирi з своїми прибiчниками й полигачами. I дедалi вбивалися все в бiльшу та в бiльшу силу. Народу намножилося стiльки, що вже йому не ставало тiєї землi, яка в його була, а багатирi силкувалися пiдгортати пiд себе й ту, скуповуючи її в убожчих хазяїнiв або забираючи за позиченi й невер-ненi грошi. Дедалi кожен з їх ставав уже потужнiший та потужнiший, i Зiньковi здавалося, що може прийти такий час, коли вони посядуть усю землю громадську i громадi доведеться на їх робити.

Такий лад здавався Зiньковi поганий. Хiба ж не могло бути краще? Але як?

Цього Зiнько не знав. Але вiн певний був, що це можна знати i що десь хтось його знає. Де й хто? Може, його знають пани, великi генерали? Може, вченi люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: i як у бога треба вiрити, i як по закону треба робити, i як та з чого що сталося на свiтi - все! Чому ж би не було там про те, як завести лiпший лад на селi?

До панiв, великих генералiв не можна Зiньковi доступиться, хоч, мабуть, вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей - не про панiв, а таки про справдi вчених людей - Зiнько тiльки чув, що вони є, але зроду нi одного не бачив, не зна, й якi вони i де їх шукати. Лишаються хiба книжки.

Багато про все це Зiнько думав. Ще змалечку вiн не такий удався, як усi: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсiгди, що наказувано, тiльки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючi… Як вони лiтають? Через що вони лiтають? А якби чоловiк собi крила приробив, то лiтав би? Мабуть, нi, бо якби можна було, то давно б уже всi люди поробили собi крила та й лiтали б,- це ж краще, нiж ходити або їздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумнiшi за пташок, то, певне, колись вигадають так, що й лiтатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можна було б долинути та й подивитись, що там є… на бога й на янголiв глянути. Еге-ге! Тепер вiн знає, чого люди не можуть лiтати: бо якби могли, то й кожен грiшний чоловiк замiсто пекла залiтав би в рай та й надокучав би боговi. Тим-то бог так i зробив. Хоч воно й не по правдi, бо й мiж пташками не всi ж праведнi, а є й грiшнi. Он шулiка - кожну пташку роздирає. А, може ж, йому то вiд бога звелено, щоб пташки їсти? Так, як людям можна їсти вiвцi, воли, кури… Як чудно на свiтi - одне одного їсть: вiвця їсть траву, а чоловiк та вовк вiвцю; пташка їсть комашок, а шулiка та чоловiк їсть пташок; риба їсть червакiв, а чоловiк рибу… Штука! Чоловiк усе їсть, тiльки його нiхто не їсть! Хiба нiхто? А вовк та ведмiдь як пiймає, то й з'їсть, коли чоловiк його не вб'є. Он як: одне одного їсть, одне одного їсть!.. А це погано, бо воно болить, як рiзати або вбивати. Чому б не було так на свiтi, щоб нiхто нiкого не їв, а їли або хлiб, або садовину, або городину, або траву…

Ха-ха-ха! Це б тодi люди паслись, як телята!..

Ой-ой-ой! А де ж це телята?

Гляне, аж вони давно в шкодi. Бiжить Зiнько завертати… Побачить сторож або хазяїн, та таких духопелiв йому надає… Бувало так, що й займано, то Зiньковому батьковi доводилось платити за спаш. Батько гримав, а Денис i бив за це…

Зрiс трохи Зiнько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в їх тодi ще не було, так Зiнько з свого заробiтку дяковi платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати вiн i сам трохи привчився: купив собi пропис у городi та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читає краще. Вiн уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангелiє найбiльше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справдi свята, бо написано, як по правдi жити, людей не кривдячи. А з несвятих книжок найбiльше йому до смаку припало двi. Одного разу вiн був у городi на базарi i купив там двi старенькi, в поганеньких палiтурках книжки. Одна була менша i звалася "Роберт Оуен". Важко було її розумiти,- Зiнько й тепер ще не все в їй розiбрав. Але оце вiн розiбрав добре: є така земля Англiя, а в тiй Англiї на фабриках та на заводах робочому народовi дуже погано було.жити; дак винявся такий чоловiк, Роберт Оуен,- вiн усе клопотався, щоб тим людям краще жити було, i всякого способу до того добирав, самого себе не жалiючи. I Зiньковi цей Роберт Оуен здався таким гарним чоловiком, трохи чи не святим: де ж таки - багатий пан мiг би собi сласно їсти й пити, хороше ходити, нi про що не дбавши, а вiн за вбогих людей так клопочеться! В книжцi був Оуенiв патрет. Зiнько вийняв його звiдти, оддав завести в рямцi пiд скло i почепив на стiнi. Дививсь на його й думав: "От бач же, винявся там такий чоловiк, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хлiборобiв та й позаводив серед їх кращi порядки?"