Пiд тихими вербами

- Земля - мати,казав вiн,- шануй її, то вона тебе озолотить, а отi генделi всякi, то чорт зна що! То вiд лукавого!.. З того добра не буде!..

Вiн давно вiддав синовi все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу вiн сказав Остаповi, що не туди вiн верне, дак той йому й одрiзав:

- Не ваше дiло, тату! Ви своє вiдробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

- Аби розумно та по-божому,- вiдказав старий i бiльше вже й не озивався за це. Вiн сам мав таку вдачу, що коли робив яке дiло, то щоб нiхто не встрявав i не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мiшавсь i до сина. Щоправда, вiн мiг зовсiм одiбрати в його хазяйство i знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тодi повстали б у сiм'ї сварка та незлагода, а дiд Дорош цього не любив i, як чуми, страхався. Умерти хотiв по-божому, в упокої та в злагодi з усiма. А що синовi порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пiшов, i не слухає вже, чи йому що вiдкажуть, чи нi. А дивитися на все те не хотiлось,- через те вiн, скоро починалась весна тепла i бджолу з омшаникiв заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, i вже рiдко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку бiлу принесуть щонедiлi, а їсти вiн i сам собi зварить. Так жив аж до осенi, аж поки бджола переїздила до омшаника,- з нею вертався й дiд до села.

Сьогоднi, зараз по обiдi, Гаїнка побiгла з дому до матерi, а звiдти - до дiда, на пасiку. Зiнько ж не схотiв iти до тестя, а прийшов просто сюди i оце лежав тепер у холодку пiд деревом, упиваючись свiжим запашним повiтрям, а бiля його сидiла й щебетала Гаїнка, а дiд Дорош докидав часом i собi слiвце.

- А батько питались,- казала Гаїнка,- чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там дiло… Питалися, чи ти дома будеш? "Нi,- кажу,- i вiн до дiдуся пiде…"

- Яке ж там дiло? - цiкавився Зiнько.

- А хiба я знаю? Казали - дiло… Та вони сюди прийдуть сьогоднi, то сам i попитаєш.

- Гаразд.

- А що, сину,- питав дiд Дорош,- який хлiб?

- Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.

- Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай,- зведуться люди нiнащо! - бiдкався дiд.

- А зведуться, дiду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то лiси рубають, а земля сохне, i дощiв меншає… I виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…

- А як же їй силу вертати? - питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:

- Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля - тим i не родить! От що!..

- Хiба земля жива, дiду? - спитала Гаїнка.

- А ти думаєш - нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.

- Та чого ж вона гнiвається? - спитався, усмiхаючись, Зiнько.

- Того, що її не шанують! Вона - наша мати, вона - свята! Її цiлувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Iграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обiд орачам, то вбереться, як на Великдень: вiзьме плахту гарну, розпустить намiтку довгу, бо так треба до землi йти. От воно й родило i на вгородi, й на полi. А тепер iде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очiпку, ще й начоси повипускає, а замiсть плахти задрипана спiдниця. Ну, хiба ж це шана землi? Ну, вона, свята, й гнiвається.

Гаїнка глянула на свої колiна й побачила там плахту; тодi лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-пiд очiпка. Вона мерщiй ухопила хустку, що лежала бiля неї, й напнулася.

- Нi, дiду,вiдказав Зiнько,- тут не в тому сила.

- Ат! - перепинив його дiд.- От я тебе люблю дуже, Зiньку, що ти добрий чоловiк i гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже вiд лукавого, отi книги.

- Адже й євангелiя - книга,- сказав Зiнько. Дiд розсердився:

- Що ти рiвняєш? То євангелiя, а то казна-що!.. От уже не люблю!..

По стежцi вiд поля почулася хода.

- Батько, батько йдуть! - скрикнула Гаїнка. I справдi, незабаром на краю пасiки стала висока гарна постать Остапова.

- Здоровi, тату! З недiлею.

- Здоров, сину! I тебе з недiлею.

- I ти тут, Зiньку? Здоров!

- Здоровi, тату!

- А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.

- Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?

- Нехай же згодом,одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя:

- А ходiм, Зiньку, до того лану, що бiля кривої балки, я там щось хочу тобi показати.

- I я з вами,скочила Гаїнка.

- Нi, ти не ходи,звелiв батько.- Ми зараз вернемось.

- _ Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть iз зятем пiшли з пасiки. Вийшовши на поле, пiшли помалу серед високих житiв. Зiнько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм дiлом. Як уже вiдiйшли трохи геть, той загомонiв:

- От що, Зiньку: е в мене одно дiло дуже добре.

- Ану, скажiть!

- Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

- Ще б пак!

- Що, якби нам її в посесiю взяти?

- Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?

- Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками - скiльки кому треба. Адже тобi треба?

- Та трохи таки треба…

- I гаразд! I добре! - зрадiв Остап.- Вiзьмеш скiльки схочеш.

- Або ще й на скiльки грошей вистачить.

- За грошi не турбуйсь! - одказав Остап.- Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.

- Спасибi вам, тату!

- Дак виходить - пристаєш?

- Чому - нi? Як уся громада пристане, то й я.

- Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так - товариство, гурт.

- А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?

Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

- Та люди все гарнi, заможнi,- нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.

- Хто ж то?

- Та ось - я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…

- А ще хто? - допитувався Зiнько.

- Та, мабуть, i всi…

- Нi, цих мало: не подужають.

- Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти,- того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

- А чого ж то воно таке баришовите? - випитував Зiнько.

- От так! Та земля ж яка там добра - це раз. А друге - цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?

- Нiскiльки,вiдказав спокiйно Зiнько.

- Як то? - здивувавсь Остап.- А ти ж казав, що пристанеш.

- I пристану, коли вся громада вiзьме землю.

- А з нами ж чому не хочеш?

- Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

- Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!

- Дарма, тату, аби я до дiла казав.

- Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

- Нi, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…

- Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.