Смерть Верgiлiя

— Авжеж, саме їх я й хотів би почути — тільки без зайвих словес.

— Людина ти смертна, мій Авґусте, хоч серед живих і перша.

Гнівом зблиснули очі у Цезаря, вочевидь давши знати, що той сподівався на відповідь іншу.

— Я знаю, не бог я й не нове небесне світило, і дорікати мені цим не треба; я — громадянин держави, нашого Риму, й кимось іншим ніколи себе не вважав; але на моє запитання ти відповіді так і не дав.

— Спасіння, о Авґусте, завжди буває лише на землі, і спаситель — він завжди земний і смертний, яким, власне, і має бути; тільки голос його долинає з висот неземних, тільки голосу цьому він завдячує те, що може звертатись до того безсмертного, що є в людині і що прагне спасіння. Але ти своїм діянням вже підготовив ґрунт для такого божественного оновлення світу, і першим той голос почує саме світ, що належить тобі.

— То чом же тоді заперечуєш ти, що я просто покликаний до останнього кроку, який ще належить зробити? Чом заперечуєш ти, що творіння моє — а ти все ж визнаєш, що воно підготовило ґрунт, — покликане також принести доконечне спасіння світу? Чом же ти заперечуєш, що сам символ, який ти усе ж таки бачиш у моєму творінні, вже несе у собі реальність? Чом же ти заперечуєш, що я, хто своїм діянням все ж заклав підмурівок творіння, не здатний на діяння, натхненні пізнанням?

— Я цього не заперечую, Октавіане; ти — символ бога і символ народу римського. Ти ніколи не став би до цього покликаним, якби символ, що його ти становиш, не мав іще й рис свого праобразу. Саме в тобі, не в комусь іншому, колись визріє діяння, натхненне пізнанням. Просто поки що час не настав іще.

— Як на мене, Верґілію, то надто вже вільно ти обходишся з часом — щоправда, тоді лишень, коли йдеться про мене; самому собі й власним планам ти покладаєш терміни значно коротші… Ліпше скажи про спасіння усе напрямець, щоб я за це діло й не брався.

Цезар хотів, щоб слова ці пролунати як жарт, але в його голосі й далі вчувалися гнів і обурення.

— Навіть Спаситель і його істина — навіть вони уже вплетені в тканку пізнання нашого часу; Спаситель прийде, як настане пора його.

Цезар схопився на ноги.

— Ти його місію хочеш узяти на себе.

Ох, чи не мав-таки рації Цезар? Чи не мав-таки рації Цезар настільки, що навряд чи й підозрював сам? Чи не дрімає в поеті бажання постати Спасителем — ця велика спокуса і мрія, куди більша, ніж у решти людей? Чи не набрався такого зухвальства колись і Орфей, до себе скликаючи й своїм чаром полонячи навіть тварин, щоб олюднити їх і спасти? Але ж ні, ще раз ні й ще раз ні! Мистецтво для цього було і лишається геть негодящим, і навіть Орфея спіткала невдача. Віщий голос, що його чує поет, — то голос її, Евридики, то голос Плотії, та ніколи поет не знайде віть золоту спасіння — бо така воля Божа, така воля долі.

— Ох, Авґусте, віршар не живе, а ось Спаситель — живе і то багатшим життям, аніж будь-хто, бо в нього життя — то діяння, натхненне пізнанням, то життя його й смерть його.

Авґуст, попри свій гнів і обурення, тепер усміхнувся й то досить-таки добродушно.

— Ти житимеш, любий Верґілію, ти знову вберешся у силу й завершиш свій труд.

— Якби навіть доля судила мені одужати… що досконаліша стала б поема, то далі вона відійшла б від спасенного діяння і для нього була б негожою.

— Що ж, виходить, спасенного діяння нам не звершити обом — ні тобі, ні мені, й доведеться полишити це на самого Спасителя, про якого ти мариш і в якого особисто мені не дуже-то й віриться. А до пришестя Спасителя ми мусимо й далі сповняти обов’язок — ти свій, а я свій…

— До пришестя його ми повинні вже тепер готуватись.

— Гаразд. Та хіба ж моя праця й творіння моє — не готування до приходу Спасителя?! Але й твоя праця — також, через це доведеться тобі завершити поему — заради свого народу…

— Завершити її я не маю ні змоги, ні права… я права не маю тим більше, що таке готування було б надзвичайно, несказанно неправедне.

— І яке ж було б праведне?

— Жертвами.

— Жертвами?

— Так.

— Задля чого ж ти хочеш приносити жертви? Й кому?

— Богам.

— Як і які нам приносити жертви — воля богів, а вони віддали її під нагляд держави; і я дбаю про те, щоб в усіх її землях жертвопринесення відбувалися точно, з неухильним дотриманням волі богів і порядку. Лише держава має владу верховну над жертвопринесеннями.

Авґуст уперто стояв на своєму, він нічого не знав про наказ невідомого Бога — наказ, який кликав до клятви; переумити Авґуста була марна річ.

— Лихо тому, о Цезаре, хто зазіхне на священні, недоторканні традиції віри, на сторожі яких ти стоїш; проте недоторканність традицій іще не означає, що їх не можливо доповнити.

— Як же їх можна доповнити?

— Кожного з нас боги владні послати на жертву, кожен із нас має бути готовий до того, що боги, коли зволять, оберуть його жертвою.

— Отже, якщо я зрозумів тебе правильно, ти хотів би народну спільноту надалі позбавити участи й у жертвопринесеннях, а право провадити їх передати такому собі одинакові, що якимсь чином пов’язаний з небесною сферою; безперечно, Верґілію, це неприпустимо, навіть більше, ніж неприпустимо. Ти й тут посилаєшся знову на волю богів, щоб твої міркування про людське око здавалися справедливими й відповідальними. Та все це украй безвідповідально, і вже годі й чекати, що боги тебе звільнять од відповідальности за такі наміри, адже богам, як і народові, у жертвопринесенні, крім прадавніх обрядів і ритуалів, досить і звичайнісіньких культових правил. Їх не можна переступати ані на крок.

— Але ж їх таки переступають, о Авґусте, переступають жахливо! Народ невиразно уже відчуває, що постає нова істина, народ невиразно уже відчуває, що невдовзі традиціям стане затісно у їхніх колишніх формах, народ невиразно уже відчуває, що давніх жертовних обрядів і ритуалів уже недостатньо, і він, гнаний неусвідомленим прагненням чогось нового, гнаний неусвідомленим прагненням жертви, — він рветься до лобного місця, він рветься на ігрища, які ти влаштовуєш, він рветься побачити, як конають оті нечестиві, фальшиві жертви, живлячи власною кров’ю жорстокість, щоб народ цей нарешті забувсь у хмільному чаду крови й смерти…

— Варварську дикість я обернув на послух, непогамовну жорстокість — на потяг до ігрищ. Римський народ — він черствий і суворий, це неминуче, але з уявленнями про жертвопринесення загалом це не має нічого спільного.

— У народу свої уявлення, в нього їх більше, аніж в одинака. Бо в народу почуття й відчуття загалом невиразніші й важчі, ніж думки в одинаковій душі, невиразніші й важчі, дикіші й безладніші, аніж волання його до Спасителя світу. І народ, спостерігаючи криваві жахи десь на лобному місці чи в піску на арені, — народ аж здригається, бо вже уявляє, як із цього кривавого діяння постане стеменне жертовне діяння, жертва стеменна постане, й це буде остання і остаточна форма пізнання усього земного.

— У глибинах твоєї поеми багато загадок, Верґілію, але й тут ти говориш загадками.

— З любови до нас, до людей, з любови до людства Спаситель принесе себе в жертву, власну смерть він оберне на діяння, натхненне пізнанням, і це діяння кине він в обличчя усесвіту, щоб із цього найвищою мірою реального образу служіння і зречення знову постало творення.

Цезар загорнувся у тоґу.

— Власне життя я поставив на службу своєму творінню, на службу загалу, на службу державі. Цього мені досить, щоб задовольнити потребу свою у жертовності. Раджу й тобі учинити так само.

Вони й далі так перемовлялися, але все це були уже просто порожні слова чи навіть уже й не слова, що металися в порожньому просторі, та й простір цей був уже навіть не простір. Усе обернулось на якусь неймовірну ніщоту, й ні місточка тобі, ні кладки…

— Життя твоє — істинне діяння, Цезаре, діяння задля загалу й у гущі загалу, і цьому діянню ти присвятив себе всього, до решти. На жертовне це діяння обрали тебе і призначили наші боги, ти удостоївся їхньої чести і став, як і ясує буття твоє, до них ближче, ніж будь-хто зі смертних.