Смерть Верgiлiя

«І зі смирення погаслого нам постане пізнання», — завершив голос раба.

Авґуст, здавалось, нічого не чув; він спокійно провадив:

— Земна Риму реальність, і земне його людинолюбство; Рим помірковано добрий до того, хто покоряється, і помірковано немилосердний до того, хто заклято впирається проти порядку. Не лише на італійській землі я захищав селянина, щоб у нього не відбирали власність, ні, я чинив так у цілій імперії; я полегшив податків тягар у провінціях, я повернув привілеї й права народам, я поклав край безгосподарності у правлінні, що називало себе республіканським і ганьбило цим ім’я республіки. Нехай мої недруги мені дорікають, буцімто все це — вельми буденні справи, а не вельми блискучі успіхи. Що ж, своїми буденними справами я відновив непорочність республіканського імени, що зазнало ганьби, і я ж таки, незважаючи на громадянську війну і спустошення, знову привів усі землі імперії до процвітання. Велич нашого Риму — у поміркованості, в ній і римське людинолюбство; ця поміркованість дбає про благо всієї спільноти і не запобігає нічиєї прихильности, атож, а нерідко під тиском обставин відмовляється навіть виявляти ще глибше людинолюбство чи принаймні відкладає його до кращих часів. Приміром, я завжди намагався полегшити долю рабів, одначе добробут імперії залежить від їхньої праці, й тому вони мають змиритися з цією живою реальністю, хай би які там права у нас мали пригноблені і хай би там як вони цими правами пишалися; я, далебі, попри всю свою м’якість, украй неохоче обмежив окремим законом таке непомірне надання рабам волі, і якщо їм скортить проти цього повстати, якщо серед них ще й ватаг знайдеться, такий собі новий Спартак, то я змушений буду, як і Красс, на хрестах розіп’яти їх тисячі й тисячі, я змушений буду зробити це на втіху й на пострах народу, щоб він, повсякчасно готовий до люті і страху, сам лютуючи й від страху здригаючись, усвідомив, яка нікчемна окрімна людини перед всевладдям і всемогуттям держави.

«Ні, — мовив раб, — ні, ми воскреснемо в дусі. Бо кожна темниця для нас — це нова свобода».

Не звернувши на раба уваги, володар провадив:

— Ми й самі є частина народу й належимо всевладній державі, душею належимо й тілом, а належачи їй, ми народу належимо; бо коли вже держава — це втілення всього народу, то так само й народ має бути утіленням усієї держави, й коли вже держава користується правом неподільної власности на всіх нас і на діяння наші, то таким самим правом має користуватися також народ. І хай там які наші діяння — малі чи великі, хай там як вони звуться — «Енеїда» чи якось інакше, народ має право і зобов’язаний доступатись до них, бо це — його власність; ми, кожен із нас — раб народу, цього малолітнього і владолюбного хлопчика, що опирається всякому нагляду й усе ж потребує його.

— Цей народ називає тебе своїм батьком, Авґусте, і сподівається, що в пізнанні як батько ти станеш йому навчителем.

— Цей народ — як невпевнений хлопчик, він боязкий і, щойно залишившись сам, без нагляду, ладен розбігтися; він невпевнений, а тому небезпечний, він не чує ніяких порад, не слухає доводів здорового глузду; непостійний, примхливий, ненадійний, жорстокий, він не знає, що таке людинолюбство, не знає, що таке совість; але, з другого боку, він і щедрий, і добросердий, і самовідданий, і відчайдушний, коли врешті приходить до тями, коли його сповнює безоглядна хлопчача упевненість і він, праведний шлях свій передчуваючи, твердою ходою, немовби сновида, рушає назустріч меті. О друзі мої, великий, прекрасний народ, серед якого ми всі народилися, і нам треба вдячно приймати обов’язок слугувати народові своїми діяннями; а ще глибшу подяку ми повинні складати за те, що нас доля призначила в житті стати проводом; та найбільша подяка — богам за їхній наказ нам утілити високий цей провід у чин; пам’ятаючи, що нам довірено дбати про цього великого хлопчика, ми маємо прибирати його до рук, нічим його не обділяючи, лишаючи все йому, чим він так дорожить, зокрема і захоплення дитячими іграми, а також жорстокістю, адже ними він захищається від м’якотілости і від безвілля; та саме тому ми повинні тримати його в певних межах, щоб він не робив шкоди ні собі, ані людям, щоб не здичавів, бо немає нічого такого страшного і небезпечного, як здичавіле шаленство недоростка, що зветься народом; це — шаленство безбатченка, тож ми маємо дбати про те, щоб народ наш ніколи не почувався безбатченком. О друзі мої, плекаймо дитинство народу, щоб він почувався безпечно і затишно, як безпечно дитя почувається в батьківськім домі, і лише того, хто вміє так м’яко й суворо, як батько, управляти народом, хто дарує, як батько, безпеку й життю його, й вірі, й душі, — того, лиш того, хто цього домагається, боги обирають, щоб він згуртував весь народ у державу — не тільки для того, щоб безпечно в ній жити, а більше для того, щоб у годину загрози, в годину, коли небезпека нависне й над самою державою, мужньо стати за неї на смерть. О друзі мої, лиш народ, що отак під твердою рукою іде своїм праведним шляхом, спроможний надійно захистити й самого себе, і власну державу, щоб разом із нею пережити усі лихоліття, навіки вберігши себе від загалом неминучого згину. Така в нас мета, вічна своєю величчю — вічна мета держави, вічна мета народу.

Хто відповість на ці слова? Чи є на них відповідь узагалі? Та вона, хоч як дивно, таки пролунала:

— Вічна лиш істина — реальности істина, що шаленства не знає й запобігає шаленству, істина, зачерпнута із земних і небесних глибин, вічна, бо вона лиш — незмінна реальність, і народи, згуртовані в істині, згуртовані в злагоді, згуртовані в діянні заради істини, — народи, а перед ними людина насамперед, навіки ввіллються у царство прийдешнє, у царство безмежне. Тільки в діянні заради істини до снаги нам здолати смерть — і ту, що вже скоїлась, і ту, що ще скоїться; тільки у діянні заснула душа прокидається до всепізнання, щастя якого від роду даровано кожному, хто носить людську подобизну. Держава зростає до істини і в неї вростає, заради істини держава розростається всередині, в істині вона набуває свою остаточну реальність, повертаючись до божественно-неземного свого джерела, щоб уже в нові часи знайшла своє втілення чарівливість вічности, знайшла своє втілення в царстві людини, в божественнім царстві людства, у царстві, що зводиться над усіма народами й усі народи охоплює. У держави мета — царство істини, яке простирається на всі краї і терени й росте, розростається далі, мов дерево, що тягнеться з підземних глибин до небесних, бо в царстві такому благочестя буяє, бо це — царство миру, царство реальности, цієї розквітлої істини.

Слова його знов не збентежили Авґуста, знову було таке враження, немовби обидва вони один одного зовсім не чули, знов їхні мови позастигали в якійсь застиглості, не долинаючи одна до одної.

— Любов свою боги не дарують окремій людині; до неї їм байдуже, і про смерть її вони також не знають. Боги до народу звертаються, їхнє безсмертя звернене до безсмертя народу, лише воно їм важливе, вони дбають про нього, бо знають, що разом з безсмертям народу минеться і їхнє безсмертя. І коли вони все ж таки вирізняють котрогось одного зі смертних, то лише заради одного: щоб він дістав владу і запровадив таку форму буття у державі, де закон і порядок гарантували б народу навічне безсмертя. Земна влада — то відблиск всевладдя богів, і влада державця, що чиниться поміж двома реальностями — богів і народу, поміж вічним порядком богів і вічним порядком народу, одне й друге в державі утілюючи, — влада державця й сама стає вічною і неодмінною, разом з богами й народом вона набуває міцности й завдяки тій подвійній реальності стає ще сильнішою, ніж смерть і життя. Так влада земна, чинячись межи божественним і народним, сама відблиск першого й віддзеркалення в другому, звертається не до людини окрімної, а держава звертається не до всієї безлічі окрімних людей, а завжди лише до народного цілого, щоб зберегти в ньому вічну свою й неодмінну реальність. Влада, яка обпирається лиш на людей, ніколи не здатна утвердитись, разом з цими людьми вона відійде в небуття; хай там яка благодатна була б вона, а відразу впаде, щойно в людей тих з’являться перші вагання; так сталось і з мирним почином Перикла, якого прогнали за те, що він не спромігся спинити смертоносну чуму перед мурами міста; так могло б статися також зі мною, як три роки тому в Римі мало не вибухнув голод. Звісно, боги, що на землі нам дарують насущник і тому звеліли мені, своєму наміснику, подбати, щоб збіжжя, пожертва сенаторів, дісталось народові, — боги повелися зі мною надзвичайно ласкаво: я встиг спорядити александрійську флотилію із зерном, погожі вітри помогли скоротити плавбу їй, тож найгіршого лиха пощастило уникнути; та мене не врятувало б і це, адже повсюдно уже спалахнули бунти, і вони неминуче призвели б до падіння моєї влади, якби не спиралась вона на сукупність богів, на сукупність народу, і я раз у раз наражав би себе, та що там себе — всю римську державність — на небезпеку стати жертвою випадкових суспільних незгод, якби допустив, щоб до влади допалося оте метушливе збіговисько окреміших смертних створінь. Держава — найвища реальність, незримо вона розпростерлася із краю у край, та реальність вона, хоч і незрима, настільки висока, що в її межах годі місця шукати для чогось тлінного й смертного; я стою тут людиною тлінною й смертною, та в межах, даних мені державою, у межах своєї влади я мушу зректися всього тлінного і обернутись на символ нетлінності, бо смертне, аж як символом стане, спроможне набути нетлінности — тієї нетлінности, що, як і та ж таки римська держава, завдяки власній реальності сама постає понад будь-яким символом. Держава у двоєдиній своїй реальності має символізувати не тільки могутність богів, їй мало на славу богам поставити власний акрополь, ні, вона зобов’язана не меншою мірою подбати про символ і для народу, для другої половини своєї реальносте, — про має-статичний символ, такий, якого народ розуміє і хоче бачити, маєстатичний образ, в якому народ упізнавав би самого себе, символ своєї влади, перед якою він має підстави і ладний схилятися, невиразно здогадуючись, що влада у справах земних, як це показує приклад Антонія, завше схильна до злочину і що лиш той можновладець, який воднораз символізує і вічну реальність, може уникнути такої спокуси. І тому я, хто владу прийняв, щоб зберегти наш римський порядок, хто владу прийняв і як ленний дарунок богів, як спадок мого богорівного батька, щоб колись передати її у спадок нетлінній вервечці нових і нових поколінь аж до останнього правнука, — тому я й дозволив, скажу більше, тому я й наказав у всіх храмах поставити статуї самого мене, крім статуй усіх тих богів, що їх ушановують народи моєї держави, і це буде як пам’ятник єдности Риму, його входженню в загальний порядок, що простирається від берегів океану до берегів Євфрату. Ми нікого не силуємо приймати наші закони і звичаї, нам немає куди поспішати, ми маємо час, щоб зачекати, допоки народи самі переконаються у перевагах і нашого судочинства, і наших систем мір та ваги, і нашої грошової системи. Чимало прикмет і ознак цього є вже, звичайно, й тепер, але ж наш невідкладний обов’язок — всіляко сприяти тому, щоб такий перехід до нашого, римського способу мислення відбувавсь якомога скоріше, ми повинні сприяти цьому невідкладно й повсюдно, ми повинні, не гаючись, пробудити державну свідомість у всіх тих народів, що населяють імперію. Ми повинні робити так задля богів, бо вони — щонайвище утілення римського духу, і це можна здійснити тільки у символі — в символі і зокрема скориставшися символом статуї. Саме це — і ніщо інше — усвідомив наш римський народ, коли зажадав повиставляти у храмах мої статуї — не задля того, щоб забобонно поклонятись мені, як богові, бо ж я — не бог, а задля того, щоб владі, яку я справляю з веління богів, святобливо складати ту шану, віддавати яку зобов’язані й решта народів на теренах імперії, бо в цих символах влади воістину втілено внутрішній зріст усієї держави, її неминуче зміцнення, посування до імперської єдности, втілено гарантію римського миру й безпеки навіки-віків.