Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

— Ви посидьте, почекайте спокійно, — говорю глибоким, проникливим голосом, на споді якого бринить тамований страх. Він з непевним усміхом сідає.

Виходжу і йду поволі коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і тоді без віддиху, з шаленим серцебиттям, із сильними ударами в скронях біжу темною алеєю, яка веде до залізничного вокзалу.

У голові громадяться образи, один страшніший за інший: нетерплячість потвори, його переляк, розпач, коли вона зрозуміє, що її ошукано. Знову гнів, рецидиви люті вибухають з непогамованою силою. Тим часом мій батько повертається до Санаторію, нічого не підозрюючи, стукає у двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливою тварюкою.

Щастя, що батько вже, по суті, не живе, що його це вже не спіткає, — думаю я з полегшенням і бачу перед собою чорну низку залізничних вагонів на пероні.

Я сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, поволі, безгучно рушає з місця.

У вікні ще раз посувається й спроквола обертається велична улоговина горизонту, налита темними шумлячими лісами, серед яких біліють мури Санаторію. Прощавайте, батьку, прощавай, місто, якого я вже не побачу.

Відтоді я їду, все ще їду, немов оселився на залізниці, і мене тут терплять, коли я тиняюсь із вагона у вагон. У величезних, як покої, вагонах, повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь прошивають протяги.

Мій одяг подерся, обшарпався. Я ношу подарований зношений залізничний мундир. Обличчя моє обв'язане брудною ганчіркою, бо мені опухла щока. Я сиджу в соломі і дрімаю, а коли голодний, стаю в коридорі перед купе другого класу та співаю. І кидають мені монети до кондукторської шапки, до чорної шапки залізничника з пошарпаним дашком.

Переклав Андрюс ВИШНЯУСКАС

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978. — S. 249-275

Санаторій Під Клепсидрою. Переклав Андрій Шкраб'юк

Подорожували довго. На тій бічній, забутій лінії, на якій тільки раз на тиждень курсує потяг, їхало заледве кілька пасажирів. Я ніколи не бачив таких вагонів архаїчного типу, давно знятих на інших лініях, обширних, як покої, темних і повних закапелків. Ті коридори, що заламувалися під різними кутами, ті порожні купе, лябіринтові й зимні, мали в собі щось дивовижно покинуте, щось майже жахливе. Я переходив з вагона до вагона в пошуках якогось притульного кутка. Всюди віяло, зимні протяги торували собі дорогу через ті нутрища, провірчували наскрізь цілий потяг. Десь-не-десь сиділи люди з клуночками на підлозі, не сміючи зайняти надмірно високі порожні канапи. Зрештою, ті цератові, випуклі сидження були зимні, як лід, і липкі від старости. На безлюдних станціях не сідав ні один пасажир. Без свистка, без сапання потяг поволі і мов би замислено рушав у дальшу дорогу.

Якийсь час підтримував мені товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний, заглиблений у себе. Часом він притискав хустинку до спухлого, зболеного обличчя. Потім і той десь пропав, непомітно висів на якомусь полустанку. Після нього залишилося витиснуте місце у соломі, що вкривала підлогу, і чорна, понищена валізка, яку він забув.

Тиняючись у соломі й покидьках, я хиткими кроками переходив з вагона до вагона. Двері купе, порозкривані навстіж, хилиталися від протягу. Ніде ані одного пасажира. Врешті я зустрів кондуктора в чорному мундирі залізничної служби тієї лінії. Він обвивав шию цупкою хусткою, пакував свої манатки, ліхтарик, службову книжку. — Доїжджаємо, пане, — сказав він, поглянувши на мене зовсім білими очима. Потяг поволі ставав, без сапання, без стукоту, немов би життя поступово виходило з нього разом з останнім подихом пари. Спинилися. Тиша і пустка, жодного станційного будинку. Він ще показав мені, висідаючи, напрям, куди треба було йти до Санаторію. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, який невдовзі був поглинений темною гущавиною парку. З певною цікавістю я приглядався до пейзажу. Дорога, якою я йшов, підіймалася і виводила на хребет лагідного узвишшя, звідки можна було охопити великий виднокруг. День був зовсім сірий, пригашений, без акцентів. І може під впливом тої аури, важкої і безбарвної, темніла та велика чаша горизонту, на якій аранжувався розлогий, лісистий краєвид, лаштунково укладений з пасем і верств заліснення, щораз дальших і сіріших, спливаючих смугами, лагідними спадами, то з лівого, то з правого боку. Увесь той темний краєвид, повен поважности, здавалося, ледь достережно плив у собі, просувався мимо себе, як хмарне і скупчене небо, повне прихованого руху. Плавні пояси і шляхи лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, як приплив моря, що непомітно наринає до суходолу. Серед темної динаміки лісистого терену вознесена біла дорога вилася, як мелодія, хребтом широких акордів, натискувана напором потужних музичних мас, які насамкінець її поглинали. Я відчахнув гілочку з придорожнього дерева. Зелень листя була зовсім темною, майже чорною. То була дивовижно насичена чорнота, глибока і доброчинна, як сон, повний сили і наснаги. І всі сірості краєвиду були похідними тієї єдиної барви. Таким кольором інколи забарвлюється і наш краєвид у хмарні літні сутінки, насичені довгими дощами. Та сама глибока і спокійна відстороненість, та сама зречена й остаточна закляклість, яка вже не потребує потіхи барв.

У лісі було темно, як уночі. Я йшов обмацки по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під ногами в мене задудоніли балки мосту. На другому його кінці, серед чорноти дерев бовваніли сірі багатовіконні стіни готелю, який реклямував себе як Санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Входилося в них просто з містка, взятого зобабіч у хилиткі балюстради з березових гілок. У коридорі панував півморок і врочиста тиша. Я почав навшпиньки посуватися від дверей до дверей, вичитуючи в темряві вміщені над ними номери. Завертаючи за ріг, я врешті наткнувся на покоївку. Вона вибігла з покою, мов би вирвалася з чиїхось лапливих рук, задихана і схвильована. Ледве розуміла, що я до неї говорив. Мусів повторити. Вона безпорадно крутилася.

Чи отримали мою депешу? Знизала плечима, її зір помандрував убік. Чекала першої нагоди, аби скочити до напіввідкритих дверей, до яких зизувала.

— Я приїхав здалека, замовляв телеграфом покій у цьому будинку, — сказав я, трохи нетерпеливлячись. — До кого мені звернутися?

Не знала. — Може б ви пішли до ресторану, — плуталась вона. — Зараз усі сплять. Коли пан Доктор встане, я про вас доповім.

— Сплять? Таж тепер день, ще далеко до ночі…

— У нас постійно сплять. Хіба ви не знаєте? — підняла на мене зацікавлені очі. — Зрештою, тут ніколи не буває ночі, — додала вона з кокетством. Вже не збиралася тікати, скубала в руках мережку фартушка, крутилася.

Я залишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Тут стояли столики, великий буфет займав ширину цілої стіни. По довгому часі я знову відчув певний апетит. Тішив мене вигляд пирогів і тортів, якими були щедро заставлені плити буфету.

Я поклав валізку на один із столиків. Усі вони були порожні. Плеснув у долоні. Жодної відповіді. Зазирнув до сусідньої залі, більшої і світлішої. Та заля була відкрита широким вікном чи льоджією на вже відомий мені пейзаж, який із своїм глибоким смутком і відчаєм стояв у обрамленні фрамуги, мов жалібне мементо. На обрусах столиків видно було рештки недавнього частунку, відкорковані пляшки, недопиті келишки. Де-не-де ще навіть лежали чайові, не підібрані службою. Я вернувся до буфета, оглядаючи тістечка і паштети. Вигляд вони мали вельми смачний. Я вагався, чи випадає самому себе обслужити. Мене зборов наплив неймовірного ласолюбства. Особливо певний ґатунок крихких тістечок з яблучною мармелядою наганяв мені до уст оскому. Я вже хотів підважити одне з тих тістечок срібною лопаткою, коли відчув за собою чиюсь присутність. Покоївка увійшла в тихих пантофлях і торкала мені плечі пальцями. — Пан Доктор вас запрошує, — сказала вона, оглядаючи свої нігті.