Живцем похованi

- Це мені див­но. Як же во­но так тра­пи­лось? - пи­тав я, зди­во­ва­ний.

- А так тра­пи­лось, як во­но те­пер ту­теч­ки скрізь по цих панських польських маєтнос­тях у нас бу­ває. Ще лю­де пам'ята­ють, як оцей са­мий пан, в кот­ро­го я слу­жу за най­ми­та, ко­лись во­зив у сво­го батька мли­во до мли­на, сидів звер­ху на мішках, пас батькові коні в діброві. А те­пер він пан на всю гу­бу, хоч нігде в шко­лах не вчив­ся й лед­ве вмів чи­та­ти та пи­сать. Йо­го батько був прос­тий убо­гий шлях­тич, а дех­то ка­же, що він навіть був сірий біло­церківський му­жик. Але як тільки ксьондзи за­тяг­ли йо­го до костьолу та він став пе­ре­верт­нем і по­чав за­побігать лас­ки в панів, то па­ни за­раз по­са­ди­ли йо­го за лісни­чо­го в діброві, а як підріс йо­го син, то й си­на нас­та­но­ви­ли за пригінчо­го ко­ло робітників на бу­ря­ках, а потім і ста­ро­го, і йо­го си­на взя­ли за іко­номів на графські фер­ми. Од то­го ча­су він так і пішов уго­ру й за­ба­гатів, бо ті іко­но­ми обк­ра­да­ють панів, скільки влізе в кап­шук та в ки­шені. А потім ото вже, як наз­би­рав чи­ма­ло гро­шей, знай­шов собі спільників, та­ких са­мих, як і він, і з ни­ми в спілці взяв од­но се­ло в гра­фа в по­сесію. Спілка їх роз­па­лась. Спільни­ки про­гай­ну­ва­ли свої гроші й одс­та­ли, а він вдер­жав по­сесію сам та й за­ба­гатів. Те­пер він вже ста­рий, вже не дер­жить по­сесії; пос­та­вив собі дім на графській землі в містеч­ку, пла­тить за грунт чинш і жи­ве собі та хліб жує без ро­бо­ти. Та­ких тут у вас на­бе­реться улиць зо дві або й зо три. Оці здатні й дітей вчи­ти в гімназії. А нам да­ле­ко те­пер до гімназій, як ку­цо­му до зай­ця.

- Чом же ви не на­пи­ту­ва­ли собі місця тут та­ки в кан­це­ляріях у па­на? їх же тут ба­гацько. Або чом ви не ста­ли хоч будлі-де за при­го­ни­ча або за іко­но­ма в яко­гось по­се­со­ра?

- І шу­кав, і пи­тав, та мені місця па­ни не да­ли, бо я не ка­то­лик і не по­ляк. Тут в кан­це­ляріях, на фер­мах, в по­сесіях, в пит­лях, скрізь усі місця об­сад­жені або по­ля­ка­ми, або євре­ями, або й на­ши­ми людьми, тільки ка­то­ли­ка­ми, хоч во­ни по-польській і го­во­ри­ти не­зу­гарні. На­ших нігде не прий­ма­ють на служ­бу, хіба вже бу­де не­дос­та­ча в своїх, тоді тільки затк­нуть по­рож­ню дірку або ук­раїнцем, або руським, або німцем. Од нас тут од­би­ли цей хліб в ве­ли­ких польських панів. Та я їх не люб­лю й не йму їм віри ні в чо­му. А батько мій після ото­го го­ря став не­довірли­вий і па­нам не йняв віри; і я не йму їм віри. Я і їм, і усім не йму віри, навіть своїй жінці, хоч доб­ре знаю, що во­на ніко­ли ні в чо­му ме­не не ду­рить. Але як прий­де з тор­гу та лічить гроші, то усе чо­гось не йму їй віри, бо я ніко­му не йму віри. Аж мені са­мо­му це чуд­но! - і щи­ро­сер­дий Ва­силь за­ре­го­тав­ся дрібним ве­се­лим сміхом.

Знов сумні ду­ми та по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лись в моїй душі. Я щи­рим сер­цем спо­чу­вав цьому без­та­лан­но­му чо­ловікові. Сумні ду­ми зба­ви­ли мені радісні хвилі одвідин рідно­го краю, кот­ро­го я дав­но не ба­чив, кот­рим ми­лу­вав­ся од щи­ро­го сер­ця.

Улиця вже бу­ла нап­рикінці. Де кінча­лась ули­ця, за­раз по­чи­нав­ся ста­рий гус­тий парк, пе­ре­роб­ле­ний з ста­ро­го віковічно­го лісу. Вис­ту­пи­ли з си­зої імли довгі ряд­ки то­поль, що тяг­ли­ся по улиці попід пар­ком на­низ до Росі, не­на­че мос­калі на муштрі, пос­тав­лені в дов­жез­ний ря­док.

- Отут, па­ни­чу, се­ред пар­ку ко­ло Росі ко­лись бу­ла през­до­ро­ва псяр­ня гетьма­но­ва! - про­мо­вив Свікліцький і тик­нув пу­жал­ном на то­полі. - Яка то бу­ла псяр­ня! Ста­рий гетьман Кса­верій ко­хав­ся в ло­вах, дер­жав двісті ще й п'ятде­сят влов­чих со­бак уся­ко­вих там по­род, уся­кої масті. Он там сто­яли й ка­зар­ми для со­барні ко­ло са­мо­го пар­ку. Бу­ло ріжуть для со­бак щод­ня во­ла. Як ріжуть бу­ло му­жи­ки во­ла, здо­ро­во­го та кру­то­ро­го­го, то тро­хи бу­ло не пла­чуть. Щод­ня з м'яса німці ва­ри­ли юш­ку для со­бак. Най­ми­ти псарі на­ли­ва­ли юш­ку в мар­му­ряні ко­ри­та, а німці тільки по­ход­жа­ли та сте­рег­ли со­бак ко­ло ко­рит, а після то­го со­ба­чо­го обіда об­ти­ра­ли хус­точ­ка­ми їм мор­ди та но­си, щоб пси не ли­за­лись та не заг­ри­за­лись. Стріля­ти вов­ки, ли­сиці та зайці тоді, та й потім, бу­ло усім за­бо­ро­не­но. Та й розп­ло­ди­лась же тоді си­ла вовків! Скільки во­ни по­калічи­ли та по­роз­ри­ва­ли ху­до­би в лю­дей! Ха­па­ли свині, ло­ша­та та те­ля­та, навіть смер­ком, навіть на ву­ли­цях по се­лах. Те­пе­реч­ки од тієї псярні й сліду не зос­та­лось, бо й ве­ликі маг­на­ти тро­хи по­ро­зумніша­ли. А яка бу­ла стад­ни­ця в ста­ро­го гетьма­на! Які коні там бу­ли по­за­во­ди­ли! Я те­пер і не ба­чу на стад­ниці та­ких ко­ней, які там бу­ли пе­редніше. А які тоді бу­ли в графів ка­ре­ти! Які бу­ли виїзди на вло­ви! Бу­ло виїжджає син ста­ро­го гетьма­на Браніцько­го на вло­ви, мов той ко­роль, а з ним їде си­ла панів та влов­чих з со­ба­ка­ми, що й полічить усіх не мож­на бу­ло. Як бу­ло в'їдуть у ліс, у гу­ща­ви­ну, то ліс не­на­че аж гу­де, аж стог­не. Тру­би десь раз у раз ре­вуть, со­ба­ки гав­ка­ють, аж ви­щать, аж скиг­лять. Руш­ниці раз у раз тільки гур! гур! трісь! лясь! не­на­че за­ви­рю­ха ла­має ста­ре гілля дубів. Оці дібро­ви по­над Рос­сю не­на­че рев­ли, мов живі, а по той бік росі на гор­бах ті ре­ви труб, ті бах­кан­ня руш­ниць та гав­кан­ня псів лу­на­ли, не­на­че ко­ти­ли­ся лу­ною по гор­бах. В містеч­ку бу­ло чуть той гук стрілян­ня та труб, не­на­че там десь у діброві скоїлась страш­на ба­талія з на­па­дом якихсь во­рогів. А слідом за тим влов­чим поїздом виїздить дру­гий поїзд. Служ­ни­ки та ку­харі ви­во­зять уся­кові наїдки та ви­на, та пляш­ки з горілкою. Ідуть з по­су­дом та поск­ла­де­ни­ми на во­зах на­ме­та­ми для бен­кетів. А за ни­ми та­ра­ба­няться на во­зах му­зи­ки. Ве­зуть сто­ли, стільці. Ка­зав небіжчик батько, що як бу­ло виїжджає той на­товп, то здається, ніби цілий графів па­лац пе­ре­во­зять на інше жит­ло в дібро­ву, тільки бра­кує бе­бехів та пе­рин для ночівки… На гальовині попід ду­ба­ми безліч слуг, аж ки­шить, мов ко­маш­ня в ко­маш­ни­ку, як йо­го хтось роз­гор­не та зрун­тує ку­пу. Служ­ни­ки на­пи­на­ють попід ду­ба­ми на­ме­ти, ніби десь в по­ході на войні. Ку­харі розк­ла­да­ють здо­ро­вецьке ба­гат­тя з трус­ку та хво­рос­ту, щоб розігрівать на­ве­зені наїдки. Ряд­ка­ми став­лять сто­ли й стільці й усякі дзиґли­ки навк­ру­ги столів. Над­вечір, як уже сон­це ста­не на вечірньому прузі, па­ни вер­та­ються з руш­ни­ця­ми на пле­чах, усі пов­би­рані в зе­ле­не ку­це уб­ран­ня. Му­зи­ки гра­ють. Че­ре­да псів вис­ка­кує з лісу на гальови­ну й бре­ше на му­зик, ви­щить на ра­до­щах. Стрільці зно­сять і зволіку­ють ку­пи заст­ре­ле­них кіз, серн, ли­сиць, вовків. Заст­ре­лені сер­ни, ли­сиці, зайці та вов­ки скла­да­ють на по­дов­жасті ноші й обк­ла­да­ють й об­ти­ка­ють зе­ле­ним лис­том та гіллям.

Аж тоді па­ни бу­ло сіда­ють за сто­ли на бен­кет. Служ­ни­ки веш­та­ються, ко­зач­ки-хлопці в чер­во­них шта­нях біга­ють, мов не­са­мо­виті, ко­ло возів та ба­гат­тя, став­лять по­суд, пляш­ки й чар­ки по сто­лах; служ­ни­ки по­да­ють уся­кові пот­ра­ви. Му­зи­ки гра­ють без­пе­рес­тан­ку. Па­ни ба­ла­ка­ють, ре­го­чуться, аж лу­на йде по лісі. Для со­барні з різниць бу­ло при­во­зять ціло­го заріза­но­го во­ла й роз­ки­да­ють яло­ви­чи­ну по траві. Псарі ріжуть м'ясо на шмат­ки й го­ду­ють зах­ляв­ших од біга­ни­ни псів; ки­да­ють їм по­об­ти­нані за­ячі ніжки. Го­лодні, пе­ре­павші од га­нян­ня по діброві пси аж ви­щать. Па­ни п'ють ви­на, п'ють за здо­ров'я яс­но­вельмож­но­го ста­ро­го гетьма­на й кри­чать - віват! віват! - аж по­ло­ха­ють пта­шок у діброві.

Небіжчик Ча­лий, кот­рий був ди­рек­то­ром Біло­церківської гімназії, ви­дав біографію ху­дож­ни­ка Со­шен­ка, од батька кот­ро­го гра­фи­ня Олек­санд­ра Браніцька од­ня­ла зем­лю, а граф по­па­лив до­ку­мен­ти. Він зга­дує і про ті псарні. Та й мені ка­зав небіжчик, що час­то за­би­ра­ли усе мо­ло­ко по ха­тах для цу­це­нят.

А вве­чері усей поїзд ру­шає до міста до па­ла­цу, не­на­че дов­жез­на вал­ка чу­маків їде з Кри­му в сте­пу. По­пе­ре­ду йдуть му­зи­ки й виг­ра­ва­ють. За ни­ми пан­щанні служ­ни­ки й лісо­ви­ки ко­за­ки не­суть ряд­ком ноші на пле­чах, заквітчані зе­ле­ним гіллям, з кізка­ми, зай­ця­ми та вов­ка­ми, не­на­че не­суть ті ноші на якесь кла­до­ви­ще, як-от ча­сом не­суть ма­ри з небіжчи­ка­ми в ве­ли­кий помір. А за цією пе­рез­вою ідуть ка­ре­ти з па­на­ми од­на за дру­гою по­ва­гом, по­ма­леньку до са­мо­го па­ла­цу, а по­зад їх су­нуться во­зи з уся­кою ван­та­гою, з по­су­дом та сто­ла­ми, а псарі ве­дуть на швор­ках та реміня­ках псяр­ню.