Знахар

Професор Добранецький стояв, вдивляючись у білу далечінь. Він так давно не був на селі. Цей пейзаж першої миті здався йому чимсь штучним, якоюсь зумисне реалістичною декорацією, претензійною й досконалою настільки, що це видавалося неправдоподібним. Минуло кілька хвилин, перш ніж у пам’яті зринули давні почуття, давнє знайомство із цим щойно відкритим світом, старі знайомства…

Адже він народився на селі, там провів дитинство і юність.

«Теж амнезія, – думав він. – Людина, що живе міським життям, забуває про цей світ. Потрапляє у хворобливий ритм кар’єри, роботи, гонитви.. І просто не знає про існування цієї тиші, погідності… цієї іншої землі, де правда так щиро промовляє до людини не з радіорепродуктора, не з чорних літер газет… Так, усе це забувається…»

Почув за собою рипіння снігу й голос:

– А ви, пане, певне, до Радолишок?

– Ні, до Людвикова. Чи можна тут знайти якісь сани?

– Чом би й ні? Можна. Якщо накажете, то я побіжу до Павляка, а він миттю запряже.

– Будь ласка.

Оте «миттю» тривало чи не годину. Поїздка до Людвикова неторованою дорогою – іще півгодини. Коли сани нарешті спинилися біля палацу, був уже полудень. Почувши гавкіт собак, у дверях показалася Михалеся і, затуливши очі від сонця долонею, придивлялася до незнайомця.

– Ви, певне, у справах на фабрику? – запитала вона.

– Ні. Я хотів би побачитися з паном Чинським.

– Тоді прошу досередини. Але нікого немає вдома.

– Нічого. Власне, мені потрібно побачитися з нареченою пана Чинського, панною Вільчурівною.

– Її теж немає.

– Немає?

– Так! Усі поїхали до Радолишок.

Професор Добранецький завагався.

– А повернуться швидко?

– Невідомо, пане. Вони поїхали, аби в костьолі оголосили про вінчання. Ну, то вже їх ксьондз не відпустить, на обід запросить.

– Так? Це погано. А можете сказати… Адвокат Корчинський у Вільні повідомив, що пан і пані Чинські забрали до себе такого собі Антонія Косибу, знахаря?

– Аякже, справді забрали. Але він не захотів тут залишатися.

– Не розумію…

– Ну, не хотів. Такий гарний будиночок йому тут приготували, отам, за садом. А він не захотів.

– То де ж він?

– Та де ж йому бути? До млина поїхав, до Прокопа Мельника. Казав, що там йому буде найкраще. Дивак та й годі. Але я тут балакаю на морозі, хоч нині він і попустив, а вас досередини не запрошую. Будьте ласкаві…

Добранецький замислився.

– Ні, спасибі, пані. Мушу їхати до Радолишок. У мене обмаль часу, і чекати я не можу.

– Як скажете. А якщо пана Чинського хочете побачити, то заїдьте на плебанію.

– Гаразд. Спасибі вам.

Візник цьвохнув коня, професор щільно закутав ноги баранячою шкурою, і сани рушили,-

Видко, того дня його переслідувала невдача. Приїхавши на плебанію, професор дізнався, що тут лише старі пан і пані Чинські, з якими, власне, він не мав жодних справ, їхній кучер повідомив професорові, що пан Лешек із нареченою поїхали на кладовище, де поховано її матір, а дорогою мали завернути до млина, щоб побачитися зі знахарем.

– Знайдете їх там чи там, – закінчив кучер і, звертаючись до візника, запитав: «А ти, Павляку, знаєш людвиковські сорокаті коні?»

– А чого ні?

– Ну, то пильнуй. Молодий панич сорокатими поїхав. Як угледиш їх, то й панич там.

– Та звісно, – кивнув головою візник і вйокнув на коника.

До радолиського кладовища вели дві дороги. Ближча, якою завжди рухалися похорони, вела біля Трьох Грушок. А наддавши із версту, можна було проїхати коло млина Прокопа Мельника. Саме цю дорогу й обрав Лешек не лише тому, що вона вже була добре вторована, але й щоб при нагоді перевідати знахаря.

Углибині душі Лешек був на нього трохи ображений. Не міг зрозуміти, чому Косиба не прийняв запропонованої йому гостини в Людвикові, чому не забажав оселитися в будиночку за садом, що його вони з Марисею так дбайливо відремонтували. Зрештою, він знав, як Марися любить свого «стриєчка Антонія», і як їй хотілося, аби він був біля неї. Для обох знахарева відмова виявилася прикрою несподіванкою.

Отож тепер, після оголошення в костьолі, вони вирішили прохати його ще раз. Щоправда, Марися, знаючи вдачу стриєчка, ледве й сподівалася. Та Лешек, наполегливий від природи, переконував її, що зуміє ублагати його переїхати.

Знахаря вони застали біля млина з мішком борошна на спині. Саме ладували сани, які в тих краях називали «розвальнями».

Він без тіні посмішки привітав наречених, обтрусив руки й запросив Лешека з Марисею до своєї прибудови.

– Нині не зимно, – сказав він. – Але зараз я самовар нагрію, гарячий чай не зашкодить.

– Із задоволенням, – вигукнув Лешек. – Ми у вас як удома… Наче в себе.

– Спасибі за ласку.

– Ласки тут нашої справді багато, бо ви погордували нашою гостинністю в Людвикові, а ми вашу приймаємо.

Знахар не відповів. Витягнув із-за печі старий чобіт, натягнув халяву на трубу самовара й заходився роздмухувати пригасле вугілля, аж знизу летіли попіл та іскри.

– Ви, пане Антонію, – озвався знову Лешек, – справді нас образили. Адже й в околицях Людвикова не бракує хворих, кому потрібна ваша допомога. А ми повинні за вами сумувати?

Косиба мляво посміхнувся.

– Жартуєте, пане! Нащо я вам здався…

– І вам не соромно, – удав обурення Лешек. – Я вже не кажу про себе, але ви не переконаєте мене, що Марися до вас не прив’язана!

– Господь її за це винагородить!

– Ну, то як?

– Ну, так, що прив’язаність прив’язаністю, а життя життям. Нове життя – нові прив’язаності.

– Дуже гарно! – вигукнув Лешек. – Бачиш, Марисю! Пан Антоній показує нам, що вже від нас утомився, що він тепер до інших людей прив’язаний.

– Стриечку Антонію, – Марися взяла його під руку, – я так вас прошу, так дуже прошу…

Знахар простягнув руку й погладив її по плечі.

– Голубочко ти моя кохана… Я для тебе все зроблю, та не для вас я, не для вас. Старий я й невеселий. Уже самим своїм виглядом псуватиму вам щастя. Не треба, ні. Не треба. От, як захочете мене часом побачити, то заїдьте сюди, до млина і… Не треба більше про це.

Він відвернувся до самовара, який почав уже висвистувати.

Лешек розвів руками.

– Що ж, шкода. Бо я собі вже запланував, що на «новосілля», у той день, коли ви переїдете до Людвикова, я подарую вам комплект хірургічних інструментів…

Він чекав на відповідь, проте знахар вдав, що не чує спокусливої пропозиції. Узяв з полиці склянки, глянув крізь них на світло й заходився наливати чай.

Коли вже сиділи за столом, Марися сказала:

– Сьогодні ксьондз оголосив про наше вінчання. За місяць одружуємося.

– Але на весілля ви мусите приїхати! – вигукнув Лешек.

– Обійдеться там і без мене. Не підходящий я для цього панства, що там буде. А я й звідси вас так само щиро привітаю, як і зблизька.

– Ви не хочете стати свідком нашої радості, нашого свята?

– Стриєчку Антонію!

– Чому ж ні, – кивнув головою знахар. – До костьола прийду, а свідком… Адже я від початку свідок усіх ваших негараздів і радощів. Слава Богу, що все добре закінчується.

– Пане Антонію, – заперечив Лешек, – усе лише починається. Це лише початок нашого великого щастя, яке ми здобули, подолавши стільки перешкод, ціною стількох сліз, печалей і розпачу… Аж дивно стає, як подумаєш, скільки довелося настраждатися…

– Тим краще для вас, – серйозно мовив знахар.

– Чому тим краще?

– Бо щастя доти триває, доки людина в стані його оцінити. А для людини вартісне лише те, що тяжко здобулося.

Замислилися всі троє. Молоді – над щасливим спільним майбутнім, Антоній Косиба – над своєю самотністю, у якій жити йому довіку. Він і сам чимало пережив, багато настраждався, а нічого так і не здобув. Він погрішив би проти власного серця, якби пошкодував про те, що частинку щастя, якого прагнув для себе, віддав їм, докинув, мов убогу лепту до їхнього великого скарбу… Ні, він не шкодував, та важко йому було на душі, як буває тяжко кожному, хто нічого більше не сподівається, нічого не жде, нічого не прагне…