Знахар

– Хто вас викликав?

– Такий собі Войдилло, пізніше я довідався, що саме він і був винуватцем катастрофи.

– А хто наказав йому вас викликати?

– Здається, що Косиба.

– Ви не пригадуєте, пане докторе, чим пояснював Косиба те, що вас викликав?

– Звичайно, пригадую. Було двоє важко поранених, і він стверджував, що сам не впорається.

– Він благав вас урятувати поранену дівчину?

– Так, але я визначив її стан як безнадійний. Зробив лише укол для зміцнення серця.

– А Косиба просив у вас дозволу скористатися вашими хірургічними інструментами, щоб прооперувати поранену?

– Звичайно, але жоден лікар на моєму місці не виконав би такого прохання.

– І жоден лікар не прооперував би помираючу дівчину лише тому, що побіжний огляд дозволив йому припустити, що операція не врятує хвору?

Доктор Павлицький почервонів.

– Ви не маєте права мене ображати!

– Питання відхилено, – сказав голова.

Адвокат кивнув головою.

– Що примусило вас подумати, що стан хворої безнадійний?

– Це був перелом основи черепа! Пульс практично не прослуховувався.

– А вам відомо, що знахар Косиба провів цю операцію й урятував пацієнтку?

– Так.

– Чим це можна пояснити?

Лікар знизав плечима.

– Це найдивовижніший випадок у моїй практиці. Гадаю, що все це просто дивний збіг обставин.

– Коли ви приїхали до млина, знахар повідомив вам свій діагноз?

– Так.

– І він збігався з вашим?

– Так.

– Тоді чи не здається вам дивним, що Антоній Косиба, поставивши правильний діагноз і вдало провівши надзвичайно небезпечну операцію, продемонстрував великий хірургічний талант?

Лікар завагався.

– Звичайно. Мушу зізнатися, що в багатьох випадках мене це примушувало замислитися.

– Дякую. У мене немає більше запитань, – кивнув адвокат і, усміхнувшись, глянув на прокурора.

По черзі прочитали зізнання кількох свідків обвинувачення з попереднього слухання справи, а тоді один за одним виходили свідки, викликані захистом. Свідчив старий мельник, його син, подружжя Чинських і, нарешті, ціла вервечка колишніх пацієнтів Антонія Косиби.

їхні свідчення були майже однаковими: я захворів, мені загрожувало каліцтво, він мене врятував, про платню за лікування мови не було. Дехто розповів, що сам отримав від знахаря те чи се, і що усі довкола знали про його безкорисливість. Засвідчив це і пан Чинський, від якого Косиба не захотів прийняти сто злотих, хоча для нього це було значною сумою, і він цілком на неї заслужив.

Зворушливими були й свідчення Прокопа Мельника, який закінчив їх словами:

– Господь привів його до мого дому, пославши цим мені, грішному, і моїй родині, й усім сусідам, велику ласку. А що він від Бога, не від лукавого прийшов, то знаю я, що він від праці, котра Богові мила, ніколи не ухилявся. Він міг від мене будь-що вимагати, міг сидіти біля печі й нічого не робити, лиш їсти й спати. Але він не такий. До кожної роботи першим ставав, чи то до такої, де кебети потрібно, чи й до чорної. І так до кінця, аж доки не засудили його. А він-бо чоловік немолодий. Тому-то просимо вельможного суду, аби він його звільнив Богові на славу, а людям на користь.

Сива голова старого схилилася в доземнім поклоні, прокурор насупився, а погляди присутніх звернулися до підсудного.

Та Антоній Косиба сидів байдужий, похнюпивши голову. Він не чув ані підступних питань прокурора, ані контратаки захисту, ані зізнань свідків. На мить він неначе прокинувся від тихого, тремтячого голосу Марисі. У цю секунду він підвів голову й безгучно ворухнув вустами, але відразу знову поринув в апатію.

«Нічого в мене не залишилося, – думав він. – Нічого мене не чекає…»

Тим часом запросили найважливішого свідка, чиїм словам адвокат Корчинський надавав найбільшої ваги. Зрештою, на його появу напружено очікував не лише він, а й судді, і публіка. Слово надавалося світилу науки, славетному хірургові й чи не найважливішій особі в медичному середовищі, persona granta, що була представником усієї галузі, офіційним представником, головою і патроном.

Той, хто не був знайомий з ним особисто чи ніколи не бачив, попри все саме так і мав собі уявляти професора Добранецького. Високий мужчина в розквіті віку, дещо огрядний, зате зі шляхетним орлиним профілем і високим чолом. Кожен його рух, звучання його голосу й сповнений поваги погляд випромінювали ту впевненість у собі, що її дає лише почуття власної цінності, цінності загально визнаної й підтвердженої становищем у житті.

– До мене, як хірурга, звернулося, – почав він, – кільканадцять осіб із проханням перевірити стан їхнього здоров’я. Свого часу всі вони отримали різні серйозні травми або поважно захворіли, після чого їм зробив хірургічні операції сільський знахар на ім’я Косиба. Аускультація та обстеження за допомогою променів Рентгена засвідчили наступне…

Тут професор заходився по черзі називати прізвища свідків, яких щойно заслухали, описував їхні травми, оцінював небезпеку й проведені хірургічні втручання, а також результати лікування. Щомиті лунали латинські назви, медичні терміни, фахові визначення.

– Резюмуючи, – завершив професор, – мушу ствердити, що в усіх вище вказаних випадках операції було проведено правильно, із безсумнівно ґрунтовним знанням анатомії й урятувано хворих від смерті або ж неминучого каліцтва.

Голова суду кивнув.

– А чим, пане професоре, ви можете пояснити факт, що людина, яка не має жодної освіти, могла здійснити такі ризиковані операції з таким прекрасним результатом?

– Я й сам себе про це запитую, – відповів професор Добранецький. – Розумієте, хірургія взагалі за природою

наука емпірична, яка базується на досвіді й спостереженнях тисяч поколінь. Спроби операційних втручань сягають дуже давніх доісторичних часів. Археологам відомі знахідки з епохи бронзи й навіть кам’яного віку, які дозволяють стверджувати, що вже тоді вміли складати поламані кістки, проводити ампутацію кінцівок і таке інше. Отож, я гадаю, що серед сільського населення, обізнаного з анатомією свійських тварин, можуть траплятися надзвичайно обдаровані спостерігачі, які згодом здатні допомагати людям, набуваючи практики, яка виявляється достатньою в нескладних і дрібних випадках.

– Але тут, – озвався голова, – ви, пане професоре, назвали більшість випадків складними й небезпечними травмами.

– Справді. Отож зізнаюся, що мене це здивувало. Цей знахар мусить мати не лише досвід, але й феноменальний талант…

Він задумався й додав:

– … інтуїцію… Так, хірургічну інтуїцію, яка зустрічається надзвичайно рідко. Особисто я знав колись лише одного хірурга з такою інтуїцією й такими вправними руками.

– А що таке вправні руки?

– Вправні руки? Передусім точність розрізу.

– Дякую, – відповів голова. – У сторін є запитання?

Прокурор заперечно похитав головою, але адвокат Корчинський вигукнув:

– У мене є! Скажіть, пане професоре, чи помітили ви в когось із Косибиних пацієнтів ознаки зараження?

– Ні.

– Дякую, у мене немає більше запитань.

Професор вклонився й сів у першому ряду поруч із подружжям Чинських. Тепер він уперше глянув на лаву підсудних. Побачив кремезного, змарнілого бороданя, якому на вигляд, здавалося, було під шістдесят.

«То от він який, цей знахар», – подумав Добранецький. Він уже хотів було відвернутися, коли його зупинило щось дивне в поведінці обвинувачуваного.

Антоній Косиба вдивлявся в нього напруженим і немовби непритомним поглядом.

На його вустах з’явилася незрозуміла посмішка, невпевнена й запитальна.

«Ну й химерний же чоловік», – подумки відзначив професор і відвернувся. Та за кілька хвилин знову глянув на знахаря. Вираз його схудлого обличчя не змінився, а очі просто-таки вп’ялися в професора.

Добранецький нервово крутнувся на стільці й почав придивлятися до прокурора, який саме розпочав свою промову. Обвинувач говорив досить монотонним голосом і через це, можливо, його аргументи здавалися непереконливими, а короткі, стислі речення, хоча й були логічними й обґрунтованими, проте позбавленими пристрасності.