Нафта
Нафта читать книгу онлайн
П’єр Паоло Пазоліні (1922—1975) — відомий італійський письменник і режисер, що полюбляв експериментувати у своїй творчості: він писав вірші, романи, сценарії до театральних постановок, нариси й кіносценарії.
«Я розпочав писати книгу, яка буде моєю справою протягом років, може, до кінця життя. Не хочу про неї розповідати…; досить сказати, що це щось штибу «підсумку» всього, що я пізнав, усіх моїх спогадів». Так Пазоліні описав свій останній роман, якому судилося лишитися незавершеним через несподівану й трагічну смерть автора. Роман «Нафта», розпочатий на початку шістдесятих, у часи світової нафтової кризи, робота над яким тривала аж до смерті письменника, у листопаді 1975 року, — це великий уривок того, що мало стати романом-monstruum, обсягом приблизно дві тисячі сторінок. Це відчайдушні розсліди людської природи, вивчення таємниць сексуальності й усе це на тлі розколу розквітлої Італії з її зухвалою економічною політикою та таємними змовами у владі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Незадовго до того, як вони дісталися Тібуртинської дороги, туман раптом розсіявся й світ постав перед ними ніби перемитий. Над потрісканим асфальтом височіли чистенькі багатоповерхівки. Зачинені будівлі, рядки опущених жалюзі, козла та купи деревини на майданчику, де тривають будівельні роботи, — все навколо було надмірно перебільшено, як у видінні. Машина повернула на Тібуртинську дорогу й полетіла прямо, лишаючи позаду себе місто. Із заднього вікна виднівся Кармело, який напружено сидів на сидінні у своєму білому плащі; а обриси інших двох виднілися попереду; вони мовчали; їхні непорушні спини були сповнені незбагненного сенсу.
Заїхавши на облізлий пагорбок, обабіч якого було вирито щось на зразок нір для маленьких майстерень, де виднілися ще обриси загорож з багатоповерхівок, що сяяли понурим блиском, машина з'їхала з Тібуртинської дороги, повернувши на дорогу, на котрій де-не-де виднілися величезні ділянки землі, на яких залишилися руїни нещодавно зруйнованих будівель, однаковісіньких на вигляд. Ще зоставалося кілька стін; серед звалища біліли шматки вапняку та кілька унітазів. Неподалік знову поставали будівлі, вони теж були всі однакові. Дорога мала невеличкий підйом, потім трохи спускалася, повертала ліворуч між двома жалюгідними будинками, які залишились у зруйнованій міській околиці, поєднувалась з іншою польовою дорогою, що йшла між неозорих полів, засіяних лікарським рослинами, де росли прадавні дерева, покинуті напризволяще; сяючи своєю надмірною чистотою, здіймалася заправка, навколо якої стояло величезне риштування. Вдалечині (мерехтячи маленькими вогниками у тиші), яскраво-темні проти бездомішної темряви неба, здіймалися перші маленькі узвишшя Апеннін. Машина звернула праворуч польовою дорогою, а проїхавши вузесенький місточок над залізницею, затиснутою між греблями, порослими духмяними дикими рослинами, знову повернула ліворуч (їдучи до тих далеких пагорбів). Й ось вони знову в місті: навколо зовсім безлюдні околиці, де височіли убогі багатоповерхівки, тулячись одна до одної, дороги бігли вглиб, у безладдя будмайданчиків, загублених у сільському мороці.
Коли вони виїжджали з околиць, знову однією з консульських доріг, яка йшла до пагорбів, — перед автівкою вискочив пес: маленька цуценя, котре крутилося лише в тому місці, певно, аби позначити у ньому життя. Мабуть, уздрів у машині свого ворога, тож напав на нього, грізно гавкаючи. Навіть коли пес уже був далеко позаду, він, кволий від голоду, продовжував слабко гавкати, зуживаючи дещицю повітря, яка ще лишилася у його легенях; гаркнувши ще кілька разів, пес заспокоївся й незабаром змирився. Тієї ясної ночі зовсім інша істота бродяжила, ніби сновида, усталений ритм життя якої зруйнувався, але від того вона знову віднайшла прадавню, загадкову теплоту.
Завдяки невеличкому стику консульська дорога, котра йшла до нещасних пагорбів Чочарії, поєднувалася з широким шляхом, який між глибокими гатями примикав до нової автостради з двостороннім рухом. Машина рухалася нею на помірній швидкості. Завдяки коротенькому підйому гілка автостради, затисненої на узвишші широкої рівнини, що здіймалася вгору до пагорбів, де-не-де сяючи своїми червонуватими вогниками, простяглася під сяйвом місяця, котрий, несподівано знову показавшись, заходив. Коли засяяв місяць, праворуч під греблею, осяяною сліпучо-білими вогнями сільського святкування, вигулькнула стоянка вживаних машин; посередині стояв склад, з якого сочилося ще яскравіше та біліше світло (у пустці й тиші), й повсюдно на заасфальтованій й оточеній високою металевою сіткою ділянці довгими, натертими до лиску рядами стояли «фіати», «альфа ромео», «фольксвагени», «сітроени», «БМВ». У всьому тому світлі й упорядкованому безладді автомобілів побачити її було важко, але саме там, роблячи свій внесок жовтими вогниками у це багатство світла, між загубленою автострадою серед рівнини біля підніжжя гір та міськими околицями, густо напханими маленькими, сірими оселями, які давно вже небілено, оповита безмісячним небом, ховалась маленька заправка «Шел».
Машина уповільнила рух, по-хуліганському увімкнула задній хід там, де робити це було неможливо, й спустилася вниз, на іншу вузеньку консульську дорогу, мабуть, то була Казілінська, проїхала крутим підйомом, по якому їздити було заборонено, адже по ньому виїжджали вгору на автостраду, а не спускалися з неї вниз.
Та за волею трійці, яка закрилася у тій автівці, ховаючись у незворушній і суворій оболонці спин та потилиць, було прийняте саме таке рішення, яке, зрештою, було властиве їхній природі. Машина під’їхала й зупинилась коло помпи для закачування бензину. Оператор заправки сидів у своїй скляній кліточці. Вийшов. Його обличчя було зовсім беземоційним. Певна річ, його анітрохи не здивував незвичний маневр його нічних гостей, що о такій порі й у тих місцях були єдиними живими істотами, окрім нього самого, що досі не сплять. Чоловік мовчки підійшов до помпи, обслужив їх, дивлячись прозорими очима сліпця на ххх, де бігали маленькі циферки: він зосереджено роздивлявся їх жебрацькими очима. Потім покірно підійшов до вікна й поклав у кишеню гроші, які простягнула йому нетерпляча й владна товста волохата рука. Він віддав честь, приставивши руку до кепки, й став, спостерігаючи, як машина від’їжджає геть, затримавши своє сільське тіло у світлі, оповитому прохолодою та вологістю ночі.
Для нього важила не ця година; незбагненно-напружений погляд, яким він слідкував за автівкою, котра з’їжджала на великий збіг доріг, обачливо засовуючи у засалений гаманець три смердючі тисячні купюри, здається, не виказував ані доброго, ані осудливого ставлення до цієї ночі, коли йому випало чергувати. З його вицвілих блакитних очей та білявої бороди було видно, що день видався важким.
Кармело так само непорушно прямо сидів у своєму білому плащі на задньому сидінні: він покірно погоджувався, щоб ця машина повезла його до цілі, й ніщо в ньому не видавало, чи знав він, що то саме була за ціль чи ні; чи була це очікувана нічна подорож, яка була частиною життєвого порядку пічіотто; чи йшлося про те, що незабаром майже урочисто здійсниться його доля, хоч про це ніхто й гадки не мав. З того, як він рухався та як полискував своєю білизною його плащ, можна було стверджувати, що наразі він, поринувши у роздуми, саме палив цигарку, яка здавалася меншою й тоншою через те, що пальці у нього були товсті.
Наприкінці тієї довгої автостради на плоскогір’ї, що простягалося уздовж пагорбів, з’явилася ще одна транспортна розв’язка, яка мала досить разючі повороти (у світлі місяця, що вже майже погаснув). Вони виїхали за місто, де буяли густі трави, виднілися великі плями жовтої акації та бузини, а ще — великі дуби, які майже закам’яніли, залляті надто непорушним світлом, можна було роздивитися окремо кожен їхній листочок, вони були ніби висічені, — величні руїни головних фортечних башт та акведуків. Чергова консульська дорога, на яку машина з’їхала, спустившись із розв’язки, була найважливішою та найширшою серед інших. Довкола відчувалася велич тривалого занепаду, який переживали нахабно свіжі та майже сексуально ароматні рослини: як от, наприклад, майже непристойні пахощі липи (попри те, що навколо стояла зима!). Теплинь погрозливо приховувала в собі цю сільську місцевість, яка вже не була покинутою й пролетарською, і давала відчути навіть тут, — де, здається, людський розум та його споконвічна культура, неспішне завдання якої полягає в тому, щоб зжерти себе саму, сплять, — що у цьому є справжня дійсність: весняне різдво й безглуздо ранній травень. І глибокий сон людей, робітників, які сплять у тих маленьких селах, у тих халупах.
Вужча дорога, після того, як проїхали кілометрів дванадцять, повертала праворуч і проникала між пузатих огорож, на яких ще було повно листя. Після широких і частих поворотів дорога повертала на ще один шлях, точнісінько такий, тільки ширший та пряміший: допоки вулиця не перетворилася у проспект, у кінці якого показалося горизонтальне нагромадження біленьких низеньких будиночків, поміж яких було кілька трохи вищих невеличких багатоквартирок, які майже всі ще будувалися. Повітря, якщо таке взагалі можливо, було ще спокійнішим, а тиша — ще більш глибокою. Навколо було навіть тепліше, ніби це була ніч посеред літа.