Нафта

Вони знову сіли в машину, Карло, мовчазний та сердитий, знову розвернувся, знову долаючи той самий шлях, який вони проїхали зовсім нещодавно, й ось знову несподівано з’являться різдвяні гірлянди, розвішені через однакові проміжки над дорогою, що без жодного вигину йшла у глиб геть загубленого в сухій пилюці та брудові кварталу зі старими будиночками й жалюгідними багатоповерхівками. Все навколо було таким незворушним, ніби під час бомбардування чи землетрусу. Прошарками, тут навіки оселився безлад: пооблуплювані тротуари, розтрісканий асфальт, вкриті брудом береги доріг, поруч яких лежав брухт з автівок, карнизи нагорі фасадів, що пообвалювалися, стіночки з віконними рамами, оздобленими прадавньою пилюкою, що ніби назбиралася за цілісіньке життя, дашки халупок, листове залізо, переламані та іржаві хвіртки, блискучі нові прямовисні стіни, на балконах яких рядком розвішене старе сукно. Й у сценарії, що вже закарбувавсь і став буденністю, тисячі й тисячі людей найрізноманітнішого віку ходили, бігали, зустрічалися, знайомилися, ходили вкупі чи по одному, відпочивали, проходили вулицею, знову збиралися разом, розлучалися, зодягнені у блазнівське вбрання, навіжені, галасливі.

Над ними, намистом дрібних ліхтариків із церковною символікою усередині, що геометрично звивалися, блідо-зелених, рожевих, жовтуватих кольорів, сяяли гірлянди парафіяльного святкування, одна, а за нею наступна, нескінченно сягаючи вдалину, до самісінького кінця довжелезної вулиці.

Кармело змінив тему. Попри свій самовпевнений та привітний тон, чоловік вагався, ˂ питаючи Карло, чи не міг би він наступного разу привести з собою якусь дівчину, аби він спочатку задовольнив її, а потім його. Та побачивши, як Карло образився, почувши таку пропозицію, Кармело враз подався назад, ніби нічого й не казав. Потім спитав, чи Карло бува не знає якогось лосьйону чи ліків, які б нарощували волосся. ˂

Отак вони дісталися того місця, де було призначено їхнє побачення, але під’їхали до нього вони з-за протилежного рогу перехрестя. Кармело попросив Карло зупинитись, розповідаючи, що він дістанеться центру, якщо поїде, не звертаючи, вниз Пренестинською дорогою аж до воріт Порта Маджоре. Він вийшов з авто й пішки прогулявся до Казаль Бертоне, в якому мешкав. Кармело промовисто простягнув Карло руку, ніби збираючись попрощатися, але водночас так, наче між ними лишилося щось несказане чи незавершене. Навіть в очах Кармело, котрі дещо по-шаблонному занадто щасливо посміхалися, було ніби злегка помітне питання, відчуття того, що щось лишилось незавершеним, і рівночасно з тим, відчуття їхньої співучасті у чомусь, що легко можна зрозуміти, у чомусь радісному. Карло не розумів. Тоді Кармело рішуче показав, що має намір вийти з машини, однак ледве торкнувшись рукою ручки, щоб закрити віконце, натомість зручно вмостився на сидінні, дивлячись на Карло веселим поглядом. «Що, й не даси мені нічого?» — спитав. Карло знав, що без цієї дрібнички не минеться, він чекав на це, він очікував і гіршого, але сам не знав, як діяти. Він відчував до Кармело вдячність за все, що між ними трапилось, тож, охоплений зніяковінням та майже жагою каяття чи страху, поспішно витяг із кишені гаманець і віддав Кармело увесь його вміст, мабуть, з кілька сотень тисяч лір. Кармело витріщився на суму, яка для нього була просто казковою, геть здивований, взяв гроші, але потім знову по-батьківському посміхнувсь: «Ні, це забагато. Мені досить невеликої суми, аби заплатити квартплату, за яку деруть три шкури». Він, трохи вагаючись, взяв двадцять тисяч і тепер, ще солодше й привітніше посміхаючись, виліз із машини, по-дружньому приязно потиснувши Карло руку.

Карло спостерігав за тим, як Кармело, повернувшись до нього спиною, відходив усе далі й далі широкою вулицею, обабіч якої праворуч виднілася купа бараків на якихось прогнилих та всипаних сміттям полях, а ліворуч — довга стіна, за якою стояла безголоса ніч, а десь вдалині — міст через вулицю, по якому тяглася вервечка вогників. Незабаром він уже був далеко, у глибині вулиці, котра бозна-куди вела його; колесоподібними ногами, у білому плащі, який він, мабуть, того вечора надів уперше, він упевнено крокував на своє чергове побачення.

Кармело швиденько дійшов до мосту у глибині широкої вулиці. Якби хтось пішов за ним слідом, то побачив би, як чоловік, призупинившись на мить у тіні мосту й затулившись долонями, запалив цигарку, потому своїм елегантно-нетерплячим рухом викинувши сірника. Глянувши на нього з-за спини, помітили б, що погляд у нього був зосереджений — жодних масок не лишилось; його обличчя стало звичним, справжнім; такий вигляд він мав наодинці сам із собою. І ніби забувши про жарти чи знаючи завдяки прадавній мудрості, як зостатися на самоті, він віддався чомусь далекому — думці^l [196], яка переслідувала його із самісінького початку, — наразі саме вона була джерелом його життя.

Отак, повернувшись спиною, він ішов назустріч своїй долі, яка незабаром здійсниться; і той, хто пішов би за ним слідом, побачив би, як він іде далі, вниз, довгою алеєю, уздовж якої ріс миршавенький рядок сосен, стояли високі стіни складів і зазубрене, мутне й усіяне бляклими вогниками під небесним вітражем нагромадження Казаль Бертоне; трошки вище, ліворуч, була вуличка, що тяглася вздовж узвишшя, на якому проходила залізнична колія, вкрита буграми з відходів й автомобільним брухтом, який наскидали у двориках маленьких занедбаних майстерень. Звідти він повернув до будівлі, де розташовувалось його помешкання. Поки він неспішно повертався додому, густий туман ставав щільнішим, із-за спини його освітлював місяць, що вже піднявся високо й розрісся у небі. Казаль Бертоне зникає з очей, як зникають і стіни гамазей, викладені сухим способом, і порожні простори полів. З тіні високої бетонної багатоквартирки, яка розділяла вуличку уздовж залізниці, почулося чиєсь: «Агов, Кармело!» — і чийсь сміх. То були ніби двійко грибів у густому тумані, що стирчали в тіні. Безсторонній місяць вимальовував їх так само, як і ще кілька речей, що виднілися у молочнистій темряві. Двоє тіней стояли саме в тому місці, де Кармело мав повернути й зникнути у місцях, про які знав лише він, де за волею його долі розташовувались сходи, якими він мав зійти нагору, кімнатка, котра правила йому за оселю, його ліжко, валіза, речі, що були частиною його тіла, загалом місце, де тяглося його животіння.

Той, хто пішов би за ним слідом, порушуючи таємницю, про яку дізнавсь, пізнавши всю її безбарвну нікчемність за тим рогом, — побачив би, як чоловік зупинився поряд з парою тіней, вони подали йому знак, як давні знайомі, і він пішов за ними слідом, до брудної вулиці, уздовж невисоких стін майстерень та стоянок авто. Він ішов посередині у чистісінькому білому плащі, а обабіч нього йшли, ніби охоронці чи пара літніх батьків, двійко супровідників, яких годі було розгледіти у димній чорній поволоці: чорні спини й білі комірці, з яких виднілися потилиці, моцні шиї, як у в’ючних тварин, волів чи биків, адже це були не юнаки, як незаплямований, попри бруд навколо, Кармело, а старі Духи, загрубілі від життя. Вони крокували вперед, ніби ними рухала спільна воля, що поєднувала їх у житті й у смерті.

Ось яким було б — на очах у того, хто втрутився б у нього, — зникнення Кармело! Звичайнісіньке зникнення людини, яка повертає за ріг, йдучи в район, де розташована рідна оселя, загублена серед тисяч таких самих осель, аби піти й поринути у сон, коли відпочиває її тіло.

Спостерігаючи за ними зі спини, неможливо було зрозуміти, чи вони порозумілися, чи був між ними лад: себто чи погоджувався Кармело з новими, несподіваними, втім цілком не передбаченими обставинами, що склалися. Вони йшли мовчки, як зазвичай трапляється, чи як буває під час умовленої зустрічі між змовниками, чи коли існує нерозривний очевидний зв’язок між жертвою та її переслідувачами, які належать до того самого світу, а отже, кожен легко може стати на місце іншого: бо чудово обізнані з мотивами один одного. Можливо, ця парочка, широкоплечі, як плебеї, працювали разом з Кармело у «Тула», були носіями, кухарчуками чи особистими охоронцями, а може, вони приїхали просто з Сицилії. Здається, інших варіантів не існувало. Вони сіли в автівку, яка журливо стояла між нескінченними рядами, на розі вулиці під назвою ххх ххх. Невдовзі, зловісно бухикнувши у безгомінні того загубленого, ніби острівець у Всесвіті, місця, вона неспішно від’їхала: дісталася кінця вулиці, потім повернула на вулицю, назва якої, ххх ххх, безслівно лунала у тиші, й виїхала на широкий бульвар (той самий, з якого Кармело зійшов, щойно перейшов через міст, прямуючи у свої міські околиці). То тут, то там виднілися великі лісосклади, розтрощені огорожі, крізь дірки у яких виднілася безлюдна пустка, де було розрито землю; хижі з дахами із листового заліза, порожні, замкнені на засув, сараї, городи з перекопаною пахучою землею, де безладно росла капуста чи боби й здичавілий інжир, а позаду — величезна загорожа з хмарочосів удалині, вогні яких сяяли в нікуди. Подолавши значний відрізок шляху, тепер ця польова дорога чи дорога з глухих околиць вела на Тібуртинську [197] дорогу, яка тоді ще була у самому серці міста, на її світлофорах запалювалися й загасали побляклі жовті вогні; навіжено пролітали автівки, повертаючись з кіносеансів; навіть був гурт берсальєрів [198], що поспіхом поверталися зі своїми пакунками у казарми Форту П’єтралата із звільнення.