Нафта

І коли Карло безмаль задихався, мокрий від сліз, що продовжували котитися обличчям, висихаючи, Кармело, хоч і ледве шепочучи від шанобливого остраху, владно наказав: «Відсосіть» («відсмокчіть»). Він звертався на «ви».

Карло поспішливо послухався: поспішаючи, як жінка, гадаючи, що коли не послухається, йому ж гірше. Відкрив рота і взяв величезну голівку: вона пахла, як дитина, й не лише голівка, а й свинцево-коричнева шкіра під нею була наче шовкова.

Як завжди незграбно, — певна річ, цілком природно, але в той самий час продумано вдаючи недосвідчену жінку, — Карло так і застиг, непорушно тримаючи в роті той величезний пеніс. Та Кармело, звісно, цим не вдовольнився. Різко смикнувши Карло за шию, чоловік змусив його заковтнути якомога більше того палаючого й ніби знавіснілого від власної твердості органа; він увійшов до самої Карлової горлянки, й той, відчувши нудоту, відсахнувся. Але Кармело різким рухом знову змусив Карло заковтнути член майже до самого кореня. У Карло на вирячених очах знову виступили сльози, заливаючи йому цілком усе обличчя. Не вдовольнившись, Кармело, схопивши голову чоловіка обома руками, почав рухати її вперед-назад, лякаючи Карло, що трясся від безперервної нудоти, своєю жорстокістю. Він був ніби соломинка, що здалась на волю урагану, яка, втім, збиралася зраджувати наказу коритися. Але й це було ще не все; знову ж таки обома руками тримаючи голову, Кармело витяг пеніса з рота Карло й штовхнув чоловіка на землю, горілиць, потім став над ним навколішки на рівні грудей і знову всунув йому члена до рота, роблячи сильні поштовхи тазом, туди-сюди, заштовхуючи пеніса у самісіньку горлянку Карло, що звивався, задихаючись. Ураган знову підхопив його. Кармело володів ним так шалено, але ж до якої межі він хотів дійти? Уже й так було нестерпно, але він, певна річ, на те не зважав, вважаючи, мабуть, досягнення власного задоволення найголовнішою змогою, яку подарувала людині природа, але несподівано, майже люто, він грубо наказав: «Не робіть мені зубами боляче». Це ошелешило Карло, але він миттю покірно ще ширше роззявив рота, впускаючи шал, що рухався знизу вгору, ще глибше у свою горлянку, хоч витримати його було поза межами людської спромоги; і, звичайно, Карло, мабуть, задихнувся б чи мусив би порушити умову цілковитої своєї пасивності, якби Кармело ще грубіше й нетерплячіше знову не загорлав: «Не робіть мені зубами боляче!», а потім, схопивши за плечі, підіймаючи його із землі й тягнучи за собою, не обіперся спиною об металеву огорожу.

Карло саме встиг вихопити поглядом, як Кармело стояв у легкій майці у місячнім сяйві, що падало на його живіт, від чого вихор волосся навколо члена, що стирчав з розстебнутих штанів, ще більший та бездоганніший, як маленька скульптура, здавався ще похмурішим, коли той, схопивши його за голову, знову почав запихати свого дружка йому в рота, знову душачи Карло, силкуючись запхнути його увесь, ніби в жіночу вагіну чи в анус, штовхаючи його вперед-назад ще несамовитіше, ніж раніше. Та потім, знову ж таки цілком несподівано, схопив Карло під пахви й притис до себе, наче то була дитина, й, понуро всміхаючись, зазирнув йому в очі. На мить: потім притис його до себе, до самих грудей, стискаючи його у своїх обіймах, можна було відчути обидві долоні великих, дуже напружених рук, які захоплювали стільки спини, скільки були в змозі, притискаючи Карло так міцно, що він знову майже задихався, але водночас з незміренною й натренованою ласкою: ласкаво, по-батьківському й з любов’ю, ніби материнські обійми.

˃ Звісно, найбільш романтичним кроком ˂ було б ˃ залишити ˂ цю пару в обіймах отак, у чистому й неозорому полі (коли щілина між хмарами уздовж усього обрію розійшлася, відкриваючи блакитні, ніби море, небеса), коли все навколо було видно, ніби в яскравому маренні.

Проте мета у моєї розповіді зовсім інша, й вона вимагає не відхилятися від теми. Потримавши трохи Карло коло своїх грудей, схопивши долонями геть усю його спину, ніби обережно оцінюючи її, як оцінюють коштовність, яку довірили вашій опіці, увесь обшир плоті, що викликає почуття любові^k [195], — після тривалих материнських обіймів, Кармело поклав руку на одне Карлове плече й як завжди владно, але ніби обережно стримуючись, почав розвертати Карло спиною до себе. А оскільки Карло досі нічого не міг зрозуміти, як дитина, яку треба вести за собою, Кармело кілька разів поспішно штовхнув його у плече, щоб той втямив, що зараз почнеться щось нове й що він має стати в іншу позу й робити дещо інше. Так само штурхають у турецьких лазнях у Дамаску чи Каїрі масажисти (якось Карло з товаришами хотів туди сходити), коли, закінчивши розминати м’язи на грудях, показують клієнтові так само поспішно й механічно, що прийшов час перейти до спини й треба перевернутися на живіт. Була у тому Кармеловому штурханцеві якась жага, вияв оргазму, який він був неспроможний стримувати: коритися треба було негайно, безперечно, негайно. А позаяк Карло не розумів (чи просто, несвідомо поводячись, як жінка, вдавав, що не розуміє), Кармело, нетерпляче намацавши пояс на штанях, почав його розстібати, а розстебнувши, обережно стягнув штани аж до колін. Потім, як він гадав, ніжно, але насправді то було грубо, майже як звір, що не відчуває власної сили, перевернувши, жбурнув Карло на землю, зліз зверху й, сповнений сліпого шалу, почав намацувати членом його вульву. Поки шукав, відчув Карлові груди, тож почав відчайдушно їх гризти.

Все відбулося швидко. Карло навіть не встиг пізнати страшенний біль, котрого заподіяв йому член, який навіжено встромляли йому в плоть, і подумати про те, що він би ніколи не спромігся встояти, як Кармело вже непорушно звалився на нього, навіть не зробивши й одного поштовху, ніби для того, щоб він випустив сім’я, розтавши, мов воскова свічка, було достатньо, щоб його пеніс стиснуло у вагіні. Кармело витяг член, з нього ще капала сперма, він був ще більшим, хоч був уже не надто збудженим і трохи висів, — забув про Карло й почав витиратися.

Отже, все скінчено. Карло постав перед цим доконаним й у певному сенсі трагічним фактом зовсім до нього не готовим. На щастя, умова про мовчання та розпачливу покору була ще ніби в силі. Отож наче бідолашна жінка, що не встояла перед гріхом, неспроможна суперечити сильнішому за себе чоловікові, він знову застебнув штани й знову причепурився.

Ставши майже чужим, далеким, знову замкнувшись у своїй таємничості, вишуканим рухом і з вишуканим виглядом Кармело запалив цигарку й так само витончено викинув геть сірника, а потім, затягуючись уперше, загорнувшись у свій білий плащ, попростував полем до дороги.

А Карло йшов слідом, як пес. Радше, як сучка.

Вогнища, котрі палили повії, досі меланхолійно й жваво палахкотіли; тим паче, що місяць знову потьмянів і приземні чорні випари пощільнішали. Ті вогники один за одним через майже однакові проміжки часу, оповиті хмаринами чорних випарів, зникали за поворотом дороги, котра йшла у бік кварталу з куполом, що височів удалині, вип’ячуючи свій купол, який був ніби зробленим з латуні. Вони були ніби вогники, які запалювали вартові, тихі й прадавні знаки, що провіщали буденні й звичні події пізньої ночі, несвідомі того, що сповнені трагічності:

Карло, розбитий, знову ковтаючи сльози, розмірковував над тим, чи озирнеться зараз Кармело, щоб як перше ґречно подати йому руку, аби він зміг перейти ті брудні бугри та купи відходів, що відділяли їх від дороги. Натомість — усупереч його гіркому сподіванню, — Кармело озирнувся й подав Карло руку, допомагаючи йому, так само по-королівському, навіть з дещо більшою хвастливою галантністю, ніж раніше. Тільки тепер цей жест був менш ласкавим та трепетним, набувши буденних рис: ніби Кармело, що наразі вже був володарем, нареченим, чоловіком чи принаймні загальновизнаним коханцем, хотів утвердити традицію своєї обов’язкової ввічливості.