Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

Тоді я мрію про те, щоб стати розносником печива, монтером електромережі або інкасатором каси хворих. Або хоча б сажотрусом. Рано, ледь світає, входиш у якусь легко прочинену браму, при світлі ліхтарика сторожа, недбало прикладаючи два пальці до дашка, з жартом на вустах, і вступаєш у цей лябіринт, щоб десь пізно увечорі, на другому кінці міста, з нього вийти. Цілий день переправлятися з помешкання до помешкання, провадити одну, не закінчену, звивисту розмову, з кінця в кінець міста, розділену на частини між мешканцями, запитати про щось у одному помешканні і отримати відповідь у другому, кинути жарт у одному місці, і довго в дальших місцях збирати плоди сміху. Серед траскання дверей переправлятися через тісні коридори, через заставлені меблями спальні, перевертати нічні горщики, штурхати скрипучі візочки, в яких плачуть діти, схилятися за пожбуреними брязкальцями немовлят. Понад потребу довго затримуватися в кухнях і передпокоях, де прибирають служники. Дівчата, увиваючись, пружать молоді ноги, напинають випуклі підбиття, грають, полискують дешевим взуттям, стукотять талапкими пантофликами…

Ось які мої мрії під час безвідповідальних, узбічних годин. Я не відмовляюся від них, хоч і бачу їхнє безглуздя. Кожен повинен знати межі своєї кондиції і розуміти, що йому личить.

Для нас, пенсіонерів, осінь — то, назагал, небезпечна пора. Хто зна, як важко прийти в нашому стані до сякої-такої стабілізації, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути розпорошення, згублення себе самих із власних рук, той зрозуміє, що осінь, її атмосферні вихори, збурення і конфузії, не сприяють нашій і так загроженій екзистенції.

Є в осені, однак, ще й інші дні, повні спокою й задуми, і вони для нас ласкаві. Трапляються інколи такі дні без сонця, теплі, затуманені і бурштинові на далеких окраїнах. У проміжку між будинками раптово відкривається вид у глиб, на полаття неба, яке сходить низько, щораз нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших горизонтів. Тими перспективами, що відкриваються у глиб дня, мандрує погляд, мов би архівами календаря, наче в розрізі помічає нашарування днів, нескінченні реєстратури часу, що зникають шпалерами у жовтій і ясній вічності. То все нагромаджується і шикується в безплідних і програних формаціях неба, а тим часом на першому пляні — день сьогоднішній і хвилина, і рідко хто підносить погляд до далеких стеляжів цього злудного календаря. Схилені над землею, всі кудись прямують, нетерпляче обминають один одного, і вулиця вся порисована лініями цих прямувань, зустрічань і обминань. Але в тій прогалині між будинками, звідки погляд злітає на цілий низ міста, на цілу оту архітектурну панораму, прояснену ззаду смугою ясности, що зникає до млявих горизонтів — є перерва і павза у гаморі. Там, на розширеному і світлому майданчику, ріжуть дерево для міської школи. Стоять там у чотирикутниках і кубах сяги здорового, живлющого дерева, яке поволі плавиться, поліно за поліном, під пилками й сокирами лісорубів. Ах, деревина, надійна, чесна, повноцінна матерія дійсности, наскрізь ясна й ретельна, втілення ввічливости і прози життя! Як глибоко не шукав би ти в найглибшому її осерді — не знайдеш нічого, чого б вона не виявила вже на поверхні просто і без застережень, завжди рівномірно усміхнена і ясна тою теплою і певною ясністю свого волокнистого м'якуша, зітканого на подобу людського тіла. В кожному свіжому зламі розлупаного поліна з'являється обличчя нове, а однак, таке саме, усміхнене і золоте. О, предивна карнаціє дерева, тепла без екзальтації, наскрізь здорова, пахуча і мила!

Воістину таїнственна чинність, серйозна і символічна. Рубання дерева! Я міг би годинами стояти отак у тій ясній прогалині, відкритій у глиб пізнього пополудня, і дивитися на ті пили, що мелодійно грають, на рівномірну працю сокир. Ось традиція, стара як людський рід. В цій ясній щербині дня, в цій прогалині часу відкритій на жовту й зів'ялу вічність, ріжуть сяги букового дерева з часів Ноя. Ті самі патріярхальні й одвічні рухи, ті самі замахи і згини. Стоять по пахви в цьому золотому теслярстві і поволі вглиблюються в кубики і сяги дерева, обсипані трісками, з маленькою іскоркою задуми в очах, врубуються щораз глибше в теплий і цілющий м'якуш, у зварену масу, і після кожного лупнення мають золотий блиск ув очах, так, наче щось шукають ув осерді дерева, так, наче хочуть дорубатися до золотої салямандри, пискливої вогнистої тваринки, яка постійно втікає в глибину осердя. Ні, вони просто ділять час на дрібні поліна, господарюють часом, заповнюють льохи добрим і рівномірно порізаним майбутнім на зимові місяці.

Аби тільки пережити той критичний час, тих пару тижнів, і почнуться вже ранкові приморозки і зима. Як же люблю я той вступ до зими, ще без снігу, але з запахом морозу й диму в повітрі! Пам'ятаю такі недільні пополудні пізно восени. Припустимо, що цілий тиждень перед тим падали дощі, довга осіння сірота, аж поки земля нарешті наситилася водою і тепер починає сохнути і ставати зверху матовою, виділяючи міцний, здоровий холод. Цілотижневе небо з поволокою хмар у лахмітті зграблене, як болото, на один бік небосхилу, де воно темніє стосами, зібгане й пом'яте, а з заходу поволі починають проникати здорові, черстві кольори осіннього вечора, і забарвлюють хмарний краєвид. І поки небо поволі прочищається з заходу, виділяючи прозору велич, ідуть служниці — святково вбрані, ідуть трійками, четвірками, тримаючись за руки, порожньою, недільно-чистою і майже висохлою вулицею поміж будиночками передмістя, кольоровими в терпкій барвистості повітря, яке червоніє перед присмерком, ідуть смагляві і заокруглені на обличчі від здорового холоду і елястично переставляють ноги в новому тісненькому взутті. Милий, зворушливий спогад, видобутий з закапелка пам'яті!

Останнім часом я майже щодня ходив до управи. Інколи трапляється, що хтось захворіє і дозволяє мені попрацювати на своєму місці. Часом хтось просто має якусь пильну справу в місті й просить замістити себе в конторі. Що поробиш, то не регулярна праця. Приємно мати, хоч на пару годин, своє крісло із шкіряною подушкою, свої лінійки, олівчики і ручки. Приємно, коли співробітники по-товариськи тебе штовхнуть або й насварять. Хтось звернеться до людини, хтось скаже якесь слово, поглузує, зажартує — і на хвилину розцвітаєш. Людина за кимось тягнеться, чіпляє свою бездомність і своє небуття за щось живе і тепле. Той другий іде собі і не відчуває мого тягаря, не зауважує, що несе мене на собі, що я якийсь час паразитую на його житті…

Але відколи прийшов новий голова контори, змінилося й це.

Тепер, коли погідно, я часто сідаю на лавці в маленькому сквері напроти міської школи. З недалекої вулиці долинає стук сокир, що рубають дерево. Дівчата й молоді жінки повертаються з торгу. Деякі мають серйозні й регулярно зарисовані брови і йдуть, дивлячися з-під них грізно, стрункі й похмурі — ангелиці з кошиками, наповненими овочами і м'ясом. Часом вони зупиняються перед крамницями і приглядаються до себе в дзеркалі вітрини. Потому відходять, кинувши згори гордий і муштруючий погляд за себе, на кінець власного черевичка. О десятій годині на поріг школи виходить сторож, і його крикливий дзвіночок наповнює вулицю своїм галасом. Тоді нутро школи немов би раптово збурюється навальним бунтом, від якого будинок мало не вибухає. Немов утікачі, з цього загального сум'яття вилітають, як із пращі, малі обдертюхи — вилітають з брами, злітають з вереском з кам'яних східців, щоб, опинившись на свободі, взятися за якісь несосвітенні скоки, кидатися в шалені імпрези, імпровізовані наосліп, між двома витрішками очей. Часом забігають у цих безтямних гонитвах аж до моєї лавки, перелітаючи, кидають у мій бік незрозумілі обзиванки. Їхні обличчя немов би зіскакують з завіс від раптових гримас, що їх вони до мене корчать. Мов стадо розбишакуватих мавп, що пародійно коментують свої блазенські вибрики, пролітає ця громада далі, жестикулюючи з пекельним вереском. Тоді я бачу їхні задерті і ледь зазначені носики, що не можуть втримати витьоків, їхні вуста, роздерті криком і покриті висипкою, їхні маленькі стиснуті кулачки. Буває, вони часом затримуються біля мене. Дивна річ, вони сприймають мене, як ровесника. Мій зріст давно вже перебуває в занепаді. Моє обличчя, зімлявіле і ветхе, дуже подібне на дитяче. Я дещо заклопотаний, коли мене безцеремонно торкають. Коли один з них уперше вдарив мене зненацька в груди, я поповз під лавку. Але не образився. Вони витягнули мене звідти блаженно пом'ятого і захопленого такою свіжою і животворною поведінкою. Ця-от добра риса, що я не ображаюся на жодну нахабність їхнього поривистого savoir-vivre, дає мені їхню прихильність і популярність. Легко здогадатися, що відтоді я сумлінно оснащую свої кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок від ниток, кавалків ґуми. Це неймовірно полегшує обмін думками і становить собою природній поміст у зав'язуванні дружби. Крім того, поглинуті речевими зацікавленнями, вони менше звертають увагу на мене самого. Під прикриттям арсеналу, видобутого з кишені, я не потребую побоюватися, що їхня цікавість і пронозливість стане надокучливою щодо мене самого.