Осiнь патрiарха

6

Отож він був там, хоч насправді це зовсім не він лежавна святковому столі в банкетній залі, а хтось по-жіночому пишний, наче вмерлийпапа римський, весь у квітах, що через них він сам себе не впізнав за своєїпершої смерті, - мертвий він був ще страшніший, аніж живий, напхана ватоюатласна рукавичка спочивала на грудях, укритих, наче бронею, фальшивимимедалями за вигадані перемоги, які він нібито здобув на шоколадних війнах,придуманих його нахабними підлабузниками; він був у крагах із лакованої шкіри,з єдиною золотою острогою, яку ми знайшли в домі, а його дивовижний парадниймундир був прикрашений десятьма сумними сонцями всесвітнього генерала: цезвання йому присвоїли в останню мить, щоб зробити його винним за саму смерть;він лежав, такий доступний і близький у своїй новій, посмертній подобі, щовперше можна було повірити в його реальне існування, хоч насправді ніхто не бувтак мало схожий на нього, ніхто не був такою його протилежністю, як цейвиставлений напоказ труп, який цілу ніч пікся на повільному вогні невеличкогопокою, що аж пашів, а тим часом у сусідній урядовій залі ми обговорювали кожнеслово останнього бюлетеня - з повідомленням, у яке ніхто не смів повірити, -“мене збудив гуркіт вантажних машин, котрі везли озброєних піхотинців,військові патрулі зайняли вдосвіта будинки установ, сховалися в під’їздах осель,залягли попід арками торгової вулиці, готові стріляти, я на власні очі бачила,як вони встановлювали кулемети на дахах у віце-королівському кварталі, а коли явранці вийшла на балкон, шукаючи, куди б його поставити букет росяних гвоздик,які я щойно зрізала в патіо, то побачила під балконом патруль на чолі злейтенантом - солдати йшли від будинку до будинку та наказували позачиняти й тінечисленні крамниці, які відкрилися були зранку на торговій вулиці: “сьогоднінаціональний день! наказано згори!” - я кинула лейтенантові гвоздику іпоспитала, що там скоїлося, чого це на вулиці стільки солдатів і чого вони такбряжчать зброєю, - він упіймав квітку на льоту і відказав, сміючись: “бачиш,дівчинко, ми й самі до пуття не знаємо! мабуть, небіжчик воскрес!” - ніхто б нездивувався тому воскресінню - навпаки, ми не вірили в його смерть, а гадалисобі, що після стількох літ перепочинку він знову твердо взяв обіруч кермовлади, живіший, ніж будь-коли, і, тягнучи свої величезні ноги примарногомонарха, як завжди, ходить президентським палацом, де знову спалахнули кулястіліхтарі; ми думали, що це він вигнав корів, які важко ступали потрісканимиплитами Військової площі, і сліпий, що сидів у затінку напівусохлої пальми,сплутав тупотіння їхніх ратиць із гупанням солдатських чобіт і почав читативірші про щасливого лицаря, що прибув іздалеку, зборовши смерть, - віндекламував на повен голос, простягнувши руку до корів, а ті, звиклі підійматисякам’яними сходами палацу, щоб знайти якусь поживу, вилазили на музичний павільйончикта обгризали пагони бальзаміну, - корови так і зосталися жити серед руїнНаціонального театру, поміж увінчаних дикими камеліями муз та повислих на лірахмавп, а коли їх мучила спрага, вдиралися в прохолодну сутінь під’їздіввіце-королівського кварталу з таким гуркотом, наче там хто бив горщики дляквітів, і пхали свої розгарячілі морди у водойми патіо, і ніхто з нас не смівпроганяти їх, бо всяк упізнавав президентське тавро - в корів на стегнах, убиків - на шиях: ця худоба була недоторкана, і навіть солдати давали їй дорогуна звивистій торговій вулиці, котра давно вже втратила свою колишню пекельнувелич, - зосталося тільки звалище зруйнованих корабельних остовів та поламанихщогл, які догнивали в смердючому болоті на місці давнього базару, - колись,поки в нас ще було море, шхуни причалювали просто до прилавків з овочами;спорожніли колишні крамнички індусів: “мій генерале, індуси виїхали і хоч битобі спасибі сказали!” - “під три чорти! - гукнув він їм услід по-старечомузлостиво, - вимітайтеся підтирати лайно за англійцями!” - вони виїхали всі доодного, а натомість з’явилися мандрівні торговці індіанськими амулетами таліками від зміїних укусів, з’явилися буйні заїжджі двори з патефонами й ліжкаминапрокат в осібних комірчинах, - солдати розтрощили їх прикладами, як тількизагули дзвони собору, сповіщаючи про початок жалоби, все скінчилося ще до кінцяйого життя; ми повсякчас зітхали, без надії сподіваючись, що якогось чудовогодня таки справдяться вперті чутки, які досі завжди виявлялися передчасними, івін таки вмре від котроїсь із своїх численних королівських болячок, - а проте,коли це нарешті сталося, ми не могли повірити в його смерть, бо вже самі вглибині душі не хотіли її, бо не уявляли собі, як же ми будемо жити без нього,- “що важив мені увесь світ без цього чоловіка, який дав мені,дванадцятилітній, більше щастя, ніж будь-хто потім, а було це давним-давно, мивиходили зі школи о п’ятій, і він стежив крізь віконце корівні за дівчатками вблакитних матросках, з волоссям, заплетеним в одну косу, і думав: “матусю мояБендісьйон Альварадо, якими ж гарними здаються мені зараз жінки!..” - вінкликав нас, ми бачили його мерехтючі очі, руку в порваній рукавичці, - вінспокушав нас, помахуючи цукеркою, - таких цукерок прислав йому в подарунок посолФорбс, - усі втікали, перелякані, а я одного разу лишилася і, впевнившись, щоніхто мене не бачить, підійшла ближче й простягла руку до цукерки, а він ухопивмене за зап’ястя, м’яко і спритно, наче тигр, не завдавши мені болю, піднявмене і втягнув через вікно - так обережно, що на моїй шкільній формі непом’ялася жодна зборочка, і поклав мене на сіно, від якого йшов запах сечі, ісилкувався щось сказати мені, але в нього пересохло в горлі, бо він бувналяканий більше, ніж я, він весь тремтів, було видно, як у нього під мундиромкалатає серце, він зблід, на очі йому набігли сльози - жодний мужчина непобивався потім так за мною; він мовчки доторкнувся до мене, він обмацував менез такою ніжністю, якої я вже ніколи більше не зустрічала в інших чоловіків, вінзвільна дихав, і пуп’янки моїх персів розцвітали від його дотиків, вінзасовував пальці мені під трусики, а потім нюхав пальці й мені давав їх нюхати,“чуєш, це твій запах”, - казав він, йому не знадобилися більше цукерки послаБолдріча - відтоді я вже сама лізла у вікно корівні, щоб пережити найщаслнвішігодини мого дозрівання з цим чоловіком, у якого було здорове й сумне серце; вінждав мене на сіні з цілою торбою харчів, бо любив запах мого тіла, і хотів, щобусе, що він їв і чим годував мене, пахло мною і мало смак моєї плоті: “знаєш,яка ти смачна, - казав він, - у тебе присмак порту”, - йому кортіло з’їсти моїнирки, зварені в моєму власному соку, з сіллю мого поту, він розбирав моє тілоз ніг до голови, він присмачував його сіллю, пекучим перцем та лавровим листомі варив мене на повільному вогні горючих мальв у летючі надвечір’я нашогопримарного кохання, яке не мало майбутнього, - він поїдав мене всю з жадобою тащедрістю старого чоловіка - нічого подібного не зазнала я з жодним із тихпоквапливих і жалюгідних скнар, котрі марно намагалися догодити мені, коли ядоживала свій вік без нього; він розповідав мені про себе, коли ми набувалисядосхочу, - відпихаючи морди корів, що пробували нас лизати, він казав, що й самне знає, хто він такий, що йому остобісіло кляте “мій генерале”, і в голосійого не було гіркоти, він ніби розмовляв наодинці з собою, пливучи в невпинномудзижчанні своєї внутрішньої тиші, яку можна було прорвати лише криком; не булочуйнішого, ані розумнішого за нього, не було в цілому світі кращого мужчини,він зробився єдиним сенсом мого життя; коли мені сповнилося чотирнадцять літ,двоє вищих офіцерів прийшли в наш дім із валізою, повною золотих дублонів, іпосадили опівночі мене й моїх батьків на іноземний пароплав та наказали не повертатисяв країну протягом довгих років, і там, на чужині, приголомшила мене звістка пройого смерть, - він помер, так і не дізнавшись, що я все життя вмирала за ним,що спала з першим-ліпшим, даремно шукаючи кращого за нього, - я повернуласязістаріла, зсушена журою, з купою дітей, котрих привела від різних батьків,марячи, ніби це діти від нього”, - а він забув її навіки вже наступного дня,коли вона не прийшла до корівні, - її щодня заміняла йому якась інша, бо в тупору він уже не спроможний був відрізнити їх одну від одної, коли вони гуртомпробігали повз нього, одягнені в однакову шкільну форму, показували язика йкричали: “старий пень!” - а він заманював їх цукерками посла Ремплмейєра,ніколи не допитуючись, чи це та сама, що була з ним учора, чи інша, бо вони всібули для нього на одне лице, він думав про них, як про одну істоту, коли дрімаву гамаку та слухав одноманітні доводи посла Стреймберга, котрий подарував йомуслуховий апарат з електричним підсилювачем, щоб він, як вірний пес, повсякчас міг чути наполегливу вимогу віддатитериторіальні води порядком виплати величезного зовнішнього боргу, - але він,як завжди, відказував: “про це не може бути й мови, любий Стівенсоне! все, крімморя!” - і вимикав електричний підсилювач, щоб не чути більше цього металічногоголосу, який товк йому одне й те ж, хоч його власні експерти давно пояснилийому все це без зайвих мудрувань: “ми зовсім голі, мій генерале, в нас нічогоне зосталося! ці позички виссали з нас усю кров - спочатку ми позичали, щобпогасити зовнішній борг часів війни за незалежність, потім позичали, щобпідняти занепале господарство, - а чим було платити, мій генерале? отож мивіддали монополію на хіну й тютюн - англійцям, на каучук і какао - голландцям,концесію на будівництво залізниці в пустелі та на користування річковимпароплавством - німцям, і все, що тільки можна, - грінго!” - ці угоди, звісно,були таємні, він і гадки про них не мав аж до скандального падіння йпривселюдної страти Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, хай горить він ясним вогнему пеклі, аж на споді, - “в нас нічого не зосталося, мій генерале!” - але ж вінчув це від кожного свого міністра фінансів ще з тих тяжких часів, коли оголосивпро відстрочення платежів гамбурзьким банкірам, - німецька ескадра заблокувалатоді порт, а англійський панцерник зробив попереджувальний постріл і пробивснарядом вежу собору, - але він гукнув: “срати я хотів на англійського короля!геть кайзера! вмремо, а не здамося!..” - і в останню мить був урятований такимзатятим, як і сам, гравцем у доміно, своїм партнером, послом Чарльзом У.Трейкслером, уряд якого зголосився бути гарантом наших європейськихзобов’язань, одержавши натомість право на довічну експлуатацію наших надр, -“як ми з того часу живемо - самі бачите! ми винні навіть за ті спідні, що нанас, мій генерале!” - проте він о п’ятій випроводжав одвічного посла до сходіві на прощання казав йому, поплескуючи по плечу: “нізащо в світі, любийБейкстере, я швидше вмру, аніж залишуся без моря!” - його охоплював відчай уцьому домі, схожому на кладовисько, - він никав палацом, нікого не зустрічаючи,так, ніби плив під водою, - “а все цей пройдисвіт Хосе Ігнасіо Саенс де лаБарра, я так помилився щодо нього!” - бо той повідрубував голови всім, тількине тим, кому слід було відрубати, не вбивцям Летісії Насарено й хлопчика;пташки в клітках ніяк не хотіли співати, дарма що він напував їх чудодійнимиліками, дівчатка в сусідній школі теж не заводили більше на перервах своєїпісні про строкату пташку на зеленій гілці, - отож усе його життя віднині було внетерплячому очікуванні тої миті, “коли ти будеш зі мною в корівні, моєдівчатко, і я пеститиму твої груденята, схожі на недозрілі пальмові плоди”; вінобідав сам під накриттям із живих квітів, а потім плив у мареві спеки,відганяючи сон, щоб не згубити нитки телефільму, в якому все робилося за йогонаказом і всупереч життю, отож усі були щасливі, - але сам доброчинець, якийзавжди дізнавався про все на світі, цього разу й не здогадувався, що іще зчасів Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра було встановлено спеціальнийрадіопередавач, який транслював романи для його радіоли, а потім ми створилидля нього закритий телевізійний канал, по якому лише він міг дивитися фільми,перелицьовані на його смак, фільми, де вмирали тільки негідники, де коханняперемагало смерть, а життя було легким, ніби подих вітерця, ми дурили його, івін був з того такий щасливий, як у свої старечі вечори з дівчатками в шкільнійформі, - він би тішився з ними до самої смерті, якби, на своє лихо, одного разуне спитав у котроїсь: “а чого тебе навчають у школі?” - “і я відповіла правду:“нічого мене не навчають, сеньйоре, бо я портова повія”, - а він сказав: “ануповтори!” - подумав, що це, мабуть, йому вчулося, і я повторила по складах, щоя не ходжу до школи, бо я портова повія, в санітарній службі мене вимиликреоліном, видраїли мочалкою, звеліли вдягти на себе оцю матроску і ці панчохи,які носять порядні дівчатка, і наказали, щоб я щодня о п’ятій проходила цієювулицею - в гурті з іншими повіями мого віку, яких теж завербувала й вимила санітарнаслужба, ви їх бачили, вони теж у такій самій шкільній формі та хлопчачихчеревиках, з такими самими косами із кінського волосу, що пристібуютьсяшпильками, ось такими, гляньте-но; нам сказали, щоб ми не боялися нещасногодурного старигана, який давно вже ні на що не здатний, - він, мовляв,усього-на-всього помацає пальцем, як лікар, та ще хіба циці посмокче абощо -одне слово, те, що ви й робите, коли я приходжу, а нам треба було тількизаплющувати очі, наче то бозна-яка насолода, та шепотіти: “любий!.. любиймій!..” - те, що вам так до вподоби; нам загадали зробити репетицію і повторитивсе спочатку кілька разів, і аж потім заплатили, - ну, по-моєму, це занадтовелика морока, - і все це за якихось чотири смердючих песо, що їх нам видаютьна руки після вирахування санітарного податку та комісійних для сержанта, це жсвинство - стільки харчів, бач, пропадає, а їсти однаково нічого, - отак йому йвипалила”, - а похмурий старий вислухав усе те, не змигнувши й оком, і тількидумав собі: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, за що ти мене так тяжкокараєш!..” - проте жодним порухом не виказав свого відчаю, а почав потайрозплутувати цю справу, аж поки не докопався до правди: виявляється, жіночушколу, яка сусідила з президентським палацом, таки й насправді закрили багатороків тому, і міністр освіти, з благословення архієпископа та за згодоюбатьків, асигнував кошти на побудову нової триповерхової школи - її збудувалина березі моря, якнайдалі від президентського палацу, щоб уберегти дівчаток іззнатних родин від зазіхань похмурого спокусника, чиє тіло, схоже на рибусабало, яка лежить догори черева на банкетному столі, зробилося ниніневпізнанним у мертвотно-блідому світлі, що струменіло над пустельною рівниною,всіяною місячними кратерами, - то було наше перше світання без нього, бо вінлежав у білосніжному квітті” звільнений нарешті від своєї абсолютної влади, -після нескінченних літ їхнього взаємного полону, коли неможливо було добрати,хто чия жертва в цій усипальні для живих президентів, яку зсередини і ззовніпофарбували в білий цвинтарний колір, - “і ніхто мене й не питав!” - його ніхтоне впізнавав, і всі знай покрикували: “не огинайтесь тут, сеньйоре, стінизакаляєте, йдіть звідси!” - і він ішов звідти, - “не спускайтеся сюди,сеньйоре, на вас може впасти риштування!” - і він не спускався туди, очамрілийвід гуркоту, а сердиті муляри горлали на нього: “забирайся геть, старий дурню,а то ще напаскудиш у розчин!” - і він слухняно забирався геть, наче який-небудьрядовий, - так тяглося всі ті важкі місяці, поки скінчили реконструкцію, якузатіяли, навіть не поспитавши в нього дозволу, заради того, щоб відчинити новівікна морським вітрам; він був самотній, як ніколи, під суворим наглядом своїхохоронців, котрі, здавалось, не охороняють його, а стежать за ним, - вонизалюбки вминали половину його їжі, нібито щоб дізнатися, чи вона не отруєна,вони міняли його тайники з медом, вони, як на бойового півня, натягали чохол найого золоту острогу, щоб не дзвеніла, - “на якого дідька всі ті хитрощі, оце бпопосміявся з них мій друзяка Сатурно Сантос!” - він жив тепер, віддавшись наласку тих одинадцяти головорізів у піджаках та краватках, день при дні вонитовклися довкола нього, снували туди-сюди, чисто тобі японські штукарі, вониносилися по всіх усюдах зі своїм апаратом, котрий одразу починав блиматизеленим і червоним, якщо в когось поблизу, на відстані п’ятдесяти метрів, булазброя, - “а коли довелося виїхати в місто, ми мчали вулицями так, наче за намихто гнався, наші сім однакових автомобілів наввипередки обганяли один одного табезперестану мінялися місцями - я не знав і сам, у котрому з них їду!..” - цебуло безглуздо, все одно, що стріляти в грифів, бо коли він відхилив фіранку,щоб уперше після довголітнього затворництва глянути на світ божий, то побачив,що ніхто не звертає ніякої уваги на таємничий виїзд похоронних лімузинівпрезидентського кортежу; він побачив будинки міністерств, що скидалися на скеліз сонцезахисного скла, - вони здійнялися вище від куполів собору і затулилисобою строкаті негритянські халупи на пагорбах біля порту; він побачиввійськовий патруль, - солдати стирали зі стіни щойно написане гасло, і вінпоцікавився, що там було написано, - “СЛАВА ТВОРЦЕВІ НОВОЇ ВІТЧИЗНИ!” -відповіли йому, - ясна річ, це була брехня, бо хто б у дідька стирав таке; вінпобачив там, де раніше було болото, новий бульвар, такий широкий, як шістьколишніх бульварів, - обабіч аж до самого моря росли кокосові пальми та квіти;він побачив передмістя - безліч новеньких вілл із римськими портиками таготелів із тропічними садами там, де раніше був смітник; він побачивавтомобілі, які повзли, мов ті черепахи, звивистим лабіринтом міськихавтострад, побачив очманілі від полудневої спеки юрби, що, наче худоба, сунулитротуаром по сонячному боці вулиці, а на протилежному боці, де не було сонця,прогулювалися знічев’я збирачі податків за право ходити затінком, - і ніхто вжене тремтів, як колись, уздрівши знамення влади, схованої в прохолодній домовиніпрезидентського лімузина, ніхто не впізнавав розчарованих очей, скорботних уст,немічної руки, яка махала бозна-кому крізь галасливі вигуки торговців газетамий амулетами, морозивом і тризначними лотерейними квитками, - буденний ґвалтвулиці, якій і діла не було до особистої трагедії самотнього вояки, котрийдумав собі, тоскно зітхаючи: “матінко моя Бендісьйон Альварадо, що сталося змоїм містом!.. де той жалюгідний провулок, у якому мешкали незаміжні жінки, -ті, що надвечір, поки їхній одяг сохнув на балконах, роздягнені виходили купитириби та добряче полаятися з зеленярками? де індуси, які спорожнялися передсвоїми крамничками? де їхні бліді жінки, котрі співали журних пісень, щобзмилостивити смерть? де дівчина, перетворена на скорпіона за те, що неслухалася батьків? де шинки найманців, де струмки їхньої смердючої сечі? де зграяпеліканів за рогом вулиці? і раптом - ах, порт! де ж це порт, він же мав бутиякраз отут? де шхуни контрабандистів? де старий панцерник морських піхотинців?де звичний дух лайна? що скоїлося з цим світом, матусю?..” - ніхто не впізнававйого руки, руки забутого коханця, яка бозна-кому махала з віконця першоговагона, що мчав через поля духмяних трав на місці колишніх малярійних боліт, дераніше вирощували рис, де пронизливо кричали колись птахи, мчав повз неймовірніблакитні луки, лякаючи стада корів ¡з президентським тавром, - а він,сидячи в вагоні, оббитому церковним оксамитом, - “придатному хіба що длязаупокійної служби по моїй гіркій долі!..” - питав себе: “чорти б вас усіхпобрали, де мій старенький поїзд на чотирьох лапах? де тутешні пущі? де анаконди,які звисали з дерев, де хащі отруйного бальзаміну? де вереск моїх мавп? де моїрайські пташки? де вся вітчизна з її драконом, матусю? де колишні станції, наяких мовчазні індіанки в англійських капелюшках продавали фігурні льодяники,продавали білу картоплю та смажених курей під арками, на яких були гасла,сплетені з квітів: “ВІЧНА СЛАВА РЯТІВНИКОВІ!”; ніхто не знав, де він зараз, а коли сам він протестував, -мовляв, отаке життя втікача гірше від смерті, - то його щоразу запевняли: “ні,мій генерале, це Порядок Заради Миру!” - і він здавався, знову засліпленийчарами цього клятого Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, котрий так лютив його вбезсонні ночі, котрого він стільки разі” принижував та обпльовував подумки, -але забував йому все тієї миті, коли цей чарівний пройдисвіт заходив уранці дойого кабінету, ведучи на поводі свого пса з людськими очима й людськимнайменням - Лорд Кьохель: вони були нерозлучні з тим собакою, Саенс де ла Баррабрав його з собою навіть у вбиральню, - отож він знову згоджувався з усім так покірно, що аж сам собі робивсябридкий: “не турбуйтесь, Начо, виконуйте свій обов’язок!” - і Хосе ІгнасіоСаенс де ла Барра, знову всесильний, повертався до своєї катівні, яку вінвлаштував за якихось п’ятсот метрів од президентського палацу, в кам’яниці щеколоніальних часів, де колись була голландська божевільня, - “здоровезнийбудинок, такий, як ваш, мій генерале!” - цей дім ховався в мигдалевому гаю, іна лужку довкола нього росли лісові фіалки, перший поверх займали служби, якіздійснювали розпізнання злочинців та реєстрували їхнє суспільне становище, а нарешті поверхів стояли такі хитромудрі та варварські машини для тортур, що і вголові не вкладалося, отож він і чути про них не хотів, а Саенса де ла Баррапопередив: “виконуйте й далі свій обов’язок на благо вітчизни, але затямте собіраз і назавжди: я нічого не знаю, нічого не бачив і ніколи у вас не бував!” - іСаенс де ла Барра дав йому слово честі, якого дотримав, а також виконав йогонаказ, щоб дітей, котрим не сповнилося п’яти років, не катували, пропускаючиелектричний струм крізь статеві органи, - хоч це миттю розв’язувало язикибатькам, - він боявся, що через цепаскудство знову, чого доброго, наживе собі безсоння, як то було вже за часівісторії з лотереєю, - а втім, він аж ніяк не міг забути про існування цієїфабрики страхіть, бо вона була зовсім близько від його спальні, і ТИХИМИмісячними ночами його будила пекельна музика - гуркіт поїздів і грому зплатівок Брукнера: та гроза звичайно бушувала цілу ніч змітаючи все на своємушляху, під ранок залишаючи на гіллі мигдалю тільки лахміття від шлюбноговбрання мертвих наречених, які потрапили до старого притулку голландськихманіяків, - зате на вулиці ніхто не чув, як кричать від жаху та болю конаючі;“головне, що на цьому не наживешся, мій генерале!” - Хосе Ігнасіо Саенс де лаБарра одержував платню, якої вистачало, щоб купувати королівську одіж - сорочкиз натурального шовку, з вензелем на грудях, черевики із щонайкращої шкіри,гарденії для своїх лацканів, французькі лосьйони з Тисненими фамільними гербамина етикетках, - “але в нього немає коханки, Хоч не можна сказати, що він якийсьзбоченець! у нього навіть друга немає, ані власного дому, - нічого, мійгенерале!” - він жив, як святий, вій був рабом своєї фабрики тортур, працюваваж поки не падав з утоми на диван у своєму кабінеті, - там він і спав, колизавгодно, тільки не вночі, і години зо три, не більше, спав без вартового білядверей, без ніякої зброї під рукою, - охороняв його Лорд Кьохель, котрий, якрозказували, здох би, якби йому не дали єдиної його їжі: гарячих іще тельбухівщойно страчених людей; пес відразу будив господаря, клекочучи, мов той казан,як тільки його людські очі помічали крізь стіни, що хтось наближається докабінету, - “хто б то не був, мій генерале! ця людина не довіряє навіть своїйподобі в дзеркалі!..” - Саенс де ла Барра справді нікому не довіряв і приймавусі рішення особисто, ні з ким не радячись, покладаючись лише на інформаціюсвоїх агентів: що б там не сталося в країні, в якому б куточку планети незітхнув вигнанець, - про це негайно дізнавався Хосе Ігнасіо Саейс де ла Барразавдяки ниткам невидимої павутини доносів і підкупів, якою він обплутав усюземну кулю, - “на це він і витрачав грошики, мій генерале!” - отже, неправдуказали, що кати одержують платню чи не більшу, ніж міністри, - навпаки, вонипропонують свої послуги задарма, щоб довести, що вони здатні рідну матіррозірвати на Шматки і кинути ті шматки свиням, і навіть не здригнуться прицьому, - замість рекомендаційних листів і посвідок про добру поведінку вонипропонують докази вчинених ними злочинів, аби їм дали роботу під керівництвомфранцузьких катів-раціоналістів, таких методичних у своїй жорстокості, нездатних до співчуття; завдяки агентам Саенса де ла Барра став можливий Порядок ЗарадиПрогресу: це вони викорінювали змови задовго до того, як ті починали визріватив головах людей, це вони - неуважні відвідувачі, які п’ють прохолодні напої підлопатями вентиляторів у кафе, читають газети в китайських ресторанчиках,дрімають по кінотеатрах, поступаються місцем вагітним жінкам в автобусах,вчаться на електромонтерів та лудильників після того, як півжиття були нічнимиграбіжниками, вони, випадкові залицяльники покоївок, повії на океанськихлайнерах і в міжнародних барах, співробітники американських туристських бюро,що організовують екскурсії в карибський рай, особистий секретар міністразакордонних справ Бельгії, довічна чергова в темному коридорі четвертогоповерху Міжнародного готелю в Москві, і ще безліч нікому не відомих людей у найдальшихзакутках планети, - “але ви можете спати спокійно, мій генерале, бо справжніпатріоти кажуть, що ви нічого не знаєте, що все це робиться без вашої згоди, щоколи б ви про це дізналися, то з Саенса де ла Барра давно б уже росли стокроткина цвинтарі зрадників у портовій фортеці! щоразу, коли стає відомо про якесьнове бузувірство, вони зітхають у глибині душі: “якби ж тільки генерал знав!..якби можна було побачити його і все йому розказати!..” - і він наказав тому,хто розповів йому про це, раз і назавжди затямити собі, “що я нічого не знаю,нічого не бачив і ні з ким про це не говорив!” - так він здобував собі спокій,однак мішки з відрубаними головами надходили й далі, і їх було так багато, щовін просто віри не йняв: як це Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра міг вимазатисякров’ю з ніг до голови - і не мати з того ніякого зиску? - “хоч люди й дурні,та не до краю ж!”- він чудувався, що минає рік за роком, а командуючі трьомародами військ не нарікають на своє принизливе становище, не вимагають підвищенняплатні, сидять собі нишком, - отож він вирішив ретельно прозондувати ґрунтсеред військових, щоб виявити причину їхньої дивної покірності: чого це вони йне пробують бунтувати? чого вони терпляче зносять владу цивільного? він питавсянайзаздрісніших із них: “а чи не пора вже втяти гребеня цьому кровожерномувискочневі, який топче під ноги честь збройних сил?” - та у відповідь почув:“ну що ви, мій генерале, нащо брати так близько до серця!” - і з тих пір вінуже зовсім не відав, хто тут чим дихає, хто з ким і проти кого в цій клятійпастці Порядку Заради Прогресу, “де - я вже чую - починає смердіти падлом, якод тих бідолашних дітей за часів лотереї, що про них я волів би незгадувати!..” - але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра швидко втихомирював йогосвоєю м’якою владністю дресирувальника диких псів: “спіть спокійно, генерале, -світ належить вам!” - Саенс де ла Барра змусив його повірити, ніби все дужепросто і ясно, і він знову зостався в пітьмі цього нічийного дому, він блукав зодного кінця в інший і криком кричав: “хай йому чорт, хто ж я такий єврешті-решт? це я чи не я? - мене наче вивертають навиворіт ці дзеркала! де яопинився, що вже по одинадцятій, а навколо - ні душі, курки й тієї не стрінеш уцій проклятущій пустелі! хіба ж так було раніше? згадайте, який тут стоявгармидер, коли прокажені й паралітики билися з собаками за поживу, коли насходах легко було послизнутися від коров’ячих кізяків, коли патріоти не давалимені проходу: “посипте мене цілющою сіллю, мій генерале!.. окропіть моє хлоп’я,може, в нього минеться пронос!..” - бо вони казали, ніби моя воля кріпитьсильніше, ніж зелений банан, - “накладіть мені свою руку осюди, а то мене начеземлетрусом трясе!.. подивіться на море, мій генерале, щоб відвести ураган!зведіть свій погляд на небо - хай відступить затемнення! гляньте на землю -тільки вас злякається чума!” - бо вони казали, що я - доброчинець, перед якимсхиляється в пошані сама природа, який наводить лад у всій світобудові і втираєноса навіть божественному провидінню, і я давав їм те, чого вони просили, ікупував у них те, що вони продавали”, - не тому, що був занадто добрий, якгадала його матуся Бендісьйон Альварадо, а через те, що треба було мати залізнесерце, щоб відмовити тим, хто так вихваляв його чесноти; а тепер у нього ніхтонічого не просив, не було живої душі, яка б просто сказала йому: “доброгоранку, мій генерале, як вам спалося?” - навіть такої розради в нього незосталося, як нічні вибухи: колись вони будили його, обсипаючи градом розбитихшибок, і перекошували одвірки, і сіяли паніку серед війська, - але вінпринаймні відчував тоді, що й досі живий, - “і не було цієї чортової тиші, якадзвенить у мене в голові й не дає мені заснути! а нині я всього-на-всьогорозмальована лялька, що висить на стіні цього дому страхіть!” - він не мігвіддати жодного наказу, бо все вже було наперед виконане: про втіленнянайпогаємніших своїх бажань він дізнавався з офіційної газети, яку за звичкоючитав у гамаку по обіді, перечитував од початку й до кінця, - набрані крупнимшрифтом заголовки сповіщали про кожен порух його душі, про кожен його намір,він бачив на фото міст, який давно вже збирався збудувати, але всё забуваврозпорядитися про це, бачив школу підмітальниць, бачив себе самого поруч ізмолочною коровою та хлібним деревом - ясна річ, його портрет був узятий з іншої фотоплівки, яка зафіксувала іншізнаменні події часів його величі, - і все ж він не знав спокою, він тягнув своївеличезні ноги старого слона, шукаючи те, чого ніколи не губив, без ділатиняючись своєю оселею самотності, бо хтось уже накрив траурним ганчір’ямклітки з птахами, хтось уже подивився на море з кожного вікна і перелічивкорів, - усе було на місці, скрізь був лад, і він ішов з лампою до спальні,коли це раптом почув власний голос, який долинав із казарми президентськоїохорони, - він зазирнув туди й побачив групу офіцерів, котрі куняли передтелевізором у накуреній кімнаті, а на екрані телевізора уздрів себе самого,тільки худорлявішого та підтягнутого, - “але це був я, матусю!..” - він сидівна тлі державного герба в кабінеті, де йому судилося колись умерти, на століперед ним лежали три пари окулярів у золотій оправі, і він аналізував фінансовестановище країни, вживаючи такі мудровані вчені слова, яких би він і повторитине наважився, хай йому чорт! - це видовище налякало його більше, аніж колисьспоглядання власного мертвого тіла серед квітів, - “бо я бачив себе живого, чувсвій власний голос, - це був і справді я, матусю!.. я, котрий завжди соромивсявийти на балкон з промовою, бо не міг виступати на людях!..” - а проте це буввін, справжнісінький, смертний, - і він закляк біля вікна, збентежено думаючи:“матусю моя Бендісьйон Альварадо, як це можна зробити таке диво Господнє?..” -цього разу він таки не стримався, але Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зустрів вибухйого гніву незворушно: “не беріть так близько до серця, генерале, - сказав вінсолодкомовно, - нам довелося вдатися до цього незаконного засобу, щоб уберегтивід катастрофи корабель Порядку Заради Прогресу, - сам бог нас надихнув,генерале, - бо завдяки цьому нам пощастило розвіяти сумніви, які поширилисябули серед народу: люди сумнівалися, чи існує влада в плоті й крові, а нинівони можуть пересвідчуватися в цьому щомісяця, кожної останньої середи, коли виробите заспокійливу доповідь про свою державну діяльність, і вони мають змогуслухати вас по радіо й бачити в телепрограмах, - я беру на себе всювідповідальність, генерале, це я поставив тут вазу з шістьма мікрофонами увигляді соняхів, - таким чином записувалися всі ваші думки вголос та ваші від-повіді на мої запитання, які я ставив під час наших із вами зустрічейщоп’ятниці, ви й гадки не мали, що ваші простодушні відповіді - це фрагментивашого щомісячного звернення до народу, зате ми не використали жодного образу,який не належав би вам, жодного слова, якого ви б не промовили, - з цимисловами Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра поклав перед ним на стіл кінострічки,платівки й документ, у якому вій про все це написав, - я ставлю свій підпис увашій присутності, генерале, щоб ви могли розпорядитися моєю долею, як вам будезавгодно”, - він здивовано поглянув на Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, невірячи своїм очам, бо зненацька усвідомив, що той уперше з’явився до нього безсвого пса, без зброї, блідий, ніби мрець, - і тоді він зітхнув: “ну гаразд, Начо,виконуйте свій обов’язок...” - у нього був вигляд безмежно втомленої людини,він знеможено відхилився на бильце свого крісла, втупившись пильним зором угнівні очі героїв у золочених рамах, - він здавався ще старішим, ще похмурішимі сумнішим, аніж завжди, але на його лиці годі було прочитати хоч один із йогонепередбачених замірів - так само, як і тоді, коли Саенс де ла Барра через дватижні знову зайшов до нього в кабінет, - увійшов, не спитавши дозволу, силоміцьтягнучи за собою свого пса, - він приніс термінове повідомлення: “от-от вибухнезбройний заколот!.. зарадити можете лише ви, генерале!..” - і він нарешті побачив ту непомітну щілину,якої даремно дошукувався стільки років у глухому мурі чарів, за яким ховаласяця людина: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, дай мені сили помститися! -подумав він собі, - ви тільки гляньте, цей жалюгідний мерзотник наклав у штанивід страху!” - проте він жодним жестом не виказав своїх намірів, а по-батьківському ласкаво мовив до Саенса де ла Барра: “не хвилюйтесь, Начо, в насє ще багато часу, і ніхто нам не заважатиме, отож треба гарненько обмізкувати,де ж, у дідька, правда? де вона в цій трясовині суперечливих правд, якіздаються менш достовірними, ніж сама брехня?..” - Саенс де ла Барра позирнув насвій кишеньковий годинник: “зараз близько сьомої, генерале!.. командуючі трьомародами військ у себе вдома закінчують вечеряти разом із жінками й дітьми, бонавіть їхні домочадці не повинні нічого запідозрити; вони вийдуть з дому вцивільному, без охорони, вийдуть чорним ходом, на них чекатиме службовийавтомобіль, викликаний по телефону, щоб збити з пантелику наших людей, котрі заними стежать, - звісно, наші люди будуть там, генерале, це їхні водії!..” -“ага! - посміхнувся він, - не треба так хвилюватися, Начо, поясніть мені краще,як це в нас із вами й досі шкура ціла, коли ворогів ми мали більше, ніжсолдатів, якщо порахувати всі ті голови, що ви повідрубували?..” - проте Саенсде ла Барра знемагав, прислухаючись до цокання годинника: “залишилося меншетрьох годин, генерале!.. командуючий сухопутними військами їде зараз доГрафської казарми, командуючий військово-морськими силами - до портовоїфортеці, командуючий військово-повітряними силами - до бази Святого Ієроніма!..їх усіх ще можна заарештувати, бо за кожним назирці їде автомобіль національноїбезпеки, замаскований під овочевий фургон!..” - але він не тривожився, бовідчував: що більше хвилюється Саенс де ла Барра, то легше стає дихати йомусамому, - він на очах звільнявся від кари бути рабом цієї людини, кари тяжчоїта жорстокішої, ніж його власна жадоба влади, - “заспокойтесь, Начо, - казаввін, - поясніть мені краще, чого це ви не придбали собі вілли завбільшки зпароплав? чого ви працюєте, як віл, раз гроші вас не цікавлять? чого ви живете,мов якийсь новобранець, коли і в найстриманіших жінок аж жижки трясуться, таккожній хочеться до вас у постіль? а ви чогось більше схожі на ченця, ніжбудь-який чернець! куди ж це годиться, Начо?..” - та Саенс де ла Барразадихався, обливаючись холодним потом у цьому кабінеті-крематорії, і тут уже недопомагав незмінний вираз власної гідності на обличчі: “одинадцята!.. всепропало - вже занадто пізно!.. - сказав він, - зараз телеграф передає умовнийсигнал до збройного виступу в усі гарнізони країни!..” - повсталі воєначальникивже чіпляли нагороди на свої парадні мундири, готуючись фотографуватися дляофіційних портретів нової правлячої хунти, а тим часом ад’ютанти від їхньогоімені віддавали останні накази в цій війні без супротивника, - всі бойові діїполягали в тому, що армія встановила контроль над вузлами зв’язку танайголовнішими державними установами, але він і оком не змигнув, коли ЛордКьохель, передчуваючи біду, встав із підлоги, і з морди в нього звисла ниткаслини, схожа на безконечну сльозу, - “не лякайтесь, Начо, - сказав він, - поясніть мені краще, чого це витак боїтеся смерті?” - і Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра зірвав із с