Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

Тоді, розкинувшись на поруччях балькону, вони позіхали широко й голосно, вже зрікшися мети, і тарабанили ногами в дошки балюстради. О якійсь пізній і невідомій годині ночі вони знаходили свої тіла, невідомо яким чином, на двох вузьких ліжечках, погойдувані на високо скупченій постелі. Рівнолегло плинули, сплячи наввипередки, напереміну випереджуючися працьовитим галопом хропіння.

На якомусь кілометрі сну — чи сонний нурт злучив їхні тіла, чи їхні сни неспостережно зійшлися в одно? — вони вчули у якомусь пункті того чорного безпростору, що, лежачи собі в обіймах, боряться між собою важким безпритомним змаганням. Дихали собі в обличчя серед ялових зусиль. Чорнобородий лежав на батькові, як Ангел на Якові. Але батько стиснув його з усіх сил колінами і, заклякло відпливаючи в глуху відсутність, іще крав нищечком коротеньку поживну дрімку між одним і другим раундом. Так вони боролися, — за що? за ім'я? за Бога? за контракт? — змагалися в смертельнім поті, добуваючи з себе останньої сили, в той час, як нурт сну відносив їх у щораз дальші і дивніші околиці ночі.

Назавтра батько ледь кульгав на одну ногу. Його обличчя променіло. На самім світанку він знайшов готову й осяваючу пуанту листа, за яку даремно боровся стільки днів і ночей. Чорнобородого ми більше не уздріли. Він виїхав над ранком з куфером і клунками, ні з ким не прощаючись. То була остання ніч мертвого сезону. Починаючи з тої літньої ночі, потяглися для крамниці сім довгих років урожаю.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Санаторій «Під Клепсидрою»

Подорожували довго. Бічною, забутою віткою, де потяг курсує лише раз на тиждень, їхало всього кілька пасажирів. Ніде більше не доводилося мені бачити таких архаїчних, вилучених з інших ліній вагонів, просторих, як кімнати, темних та з багатьма закапелками. Заламані під різними кутами коридори, лабіринтові порожні й зимні купе чаїли в собі якесь дивовижне занехаяння, щось зовсім моторошне. У пошуках затишного кутка я переходив з одного вагона до другого. Скрізь дуло, холодні протяги просвердлювали наскрізь увесь поїзд. Подекуди на підлозі сиділи люди з клунками, не насмілюючись зайняти дуже високі порожні лавиці. Зрештою, випуклі цератові сидіння були холодні, як лід, і липкі від старості. Ніхто не сідав на безлюдних станціях. Без гудка, без пихкання, поволі й ніби в задумі потяг рушав далі.

Трохи підтримував мені компанію мовчазний замислений чоловік у подертому залізничному мундирі. Притискав хустку до підпухлого зболілого обличчя. Потім і він щезнув десь, непомітно зійшов на котрійсь зупинці. Тільки й зосталося по ньому — втиснене в соломі місце та знівечена чорна валізка, яку забув.

Хитаючись, я брів у соломі та покидьках крізь усі вагони. Гойдалися на протягах навстіж відкриті двері купе. Ніде жодного пасажира. Нарешті стрів кондуктора у чорній уніформі цієї залізничної лінії. Він завивав грубою хусткою шию, пакував свої манатки, ліхтарі, службову книжку.

— Доїжджаємо, пане, — мовив, глянувши на мене зовсім безбарвними очима. Потяг поволі, без сапання і стукоту, спинявся, немов з останнім подихом пари з нього виходило життя. Стали. Тиша і пустка, ніяких станційних будівель. Кондуктор, сходячи, показав, у якому напрямі санаторій. З валізою у руці я пішов вузьким білим гостинцем, що ховався у темній гущавині парку. Краєвид зацікавив мене. Дорога, якою я ступав, здіймалася на узгір'я, звідки проглядався увесь виднокіл. День був зовсім сірий, без акцентів. І, може, під впливом важкої й безбарвної атмосфери так виразно темнів великий амфітеатр горизонту з розлогим лісовим пейзажем, кулісами з чимдалі сіріших пасом та верств лісу, які спливали обабіч пологими схилами. Темний величний пейзаж, здавалося, ледь помітно плив сам у собі, пересувався, як сповнене прихованого руху хмарне і розбурхане небо. М'які паси й лямівки лісів шуміли, і шум наростав, як морський приплив, що непомітно наближається до суходолу. Біла серед темної динаміки лісу дорога, здіймаючись угору, вилася, мов мелодія, низкою широких акордів, стискувана потужними музичними масами, які її врешті поглинали. Я відчахнув з придорожнього дерева галузку. Зелень листків була дуже темна, аж чорна. Якась дивно насичена чорнота, глибока і благодійна, як сон, повний сили й наснаги. І всі сірі відтінки краєвиду були похідними цієї єдиної барви. Такого кольору набуває інколи у нас краєвид у просякле дощами, похмуре літнє смеркання. Така ж глибока і спокійна відчуженість, така ж збайдужіла й остаточна заціпенілість, що вже не потребує потіхи барв.

У лісі було темно, як поночі. Я ступав навмання тихою глицею. Коли дерева порідшали, під ногами у мене задудніли колоди мосту. На його другому кінці серед чорноти дерев мріли сірі багатовіконні стіни готелю, рекламованого як санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Входилося в них просто з містка, охопленого обабіч хиткими балюстрадами з березових жердок. У коридорі панували півсутінь та урочиста тиша. Я почав посуватися навшпиньки від дверей до дверей, читаючи у темряві виписані над ними номери. На повороті нарешті спіткав покоївку. Вибігла з покою, мов вирвалася з чиїхось нахабних рук, задихана і збуджена. Ледве розуміла, що я до неї говорив. Мусив повторити. Безпорадно крутилася.

— Чи ви мою депешу отримали?

Розвела руками, її погляд помандрував убік. Чекала тільки нагоди кинутись до напіводчинених дверей, на які косувала очима.

— Я приїхав здалеку, я замовив покій телеграфом, — сказав я дещо роздратовано. — До кого мені звернутися?

Не знала.

— Може, зайдіть, пане, до ресторану, — плуталась. — Зараз усі сплять. Коли лікар устане, покличу вас.

— Сплять? Але ж день, до ночі ще далеко…

— У нас завжди сплять. Хіба не знаєте? — Звела на мене зацікавлений погляд. — Зрештою, тут і не буває ночі, — додала кокетливо. Вже не збиралася утікати, вертілася, торсаючи пальцями мереживо фартушка.

Лишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Столики, великий буфет на цілу стіну. По тривалій перерві я знову відчув апетит, утішившись самим видом тістечок і тортів, якими щедро були заставлені буфетні полиці. Поклав валізку на один столик, решта стояли порожні. Ляснув долонями. Ніхто не озвався. Я заглянув до сусідньої зали, більшої та світлішої. Широким вікном чи лоджією вона відкривалась на знайомий уже пейзаж, що в обрамленні ніші поставав із глибоким смутком і самозреченням, як жалобне memento. На скатерках столів виднілися рештки недавнього частування, відкорковані пляшки, недопиті чарки. Де-не-де лежали ще чайові, не підібрані челяддю. Я повернувся до буфета, придивляючись до здоби та паштетів. Виглядали дуже смаковито. Я задумався, чи випадає самому обслужитись. Відчув приплив незвичної зажерливості. Особливо один ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом нагонив мені оскому. Я вже збирався підхопити одне тістечко срібною лопаткою, коли відчув когось позад себе. Покоївка тихо ввійшла у м'яких пантофлях і торкнулася пальцями мого плеча.

— Пан лікар запрошує вас, — мовила, оглядаючи свої нігті. Ступала переді мною і, певна магнетизму, спричиненого грою її стегон, зовсім не оглядалася. Бавилася підсиленням цього магнетичного впливу, регулюючи віддаль між нашими тілами, поки ми минали десятки нумерованих дверей. У цілковитій тиші прихилилася на якусь мить до мене.

— Це лікареві двері, — шепнула, — заходьте.

Лікар Ґотард прийняв мене, стоячи посеред покою. Був малого зросту, широкоплечий, чорноволосий.

— Ми отримали вашу депешу ще вчора, — сказав. — Вислали на станцію санаторського візка, а ви приїхали іншим потягом. Ба! Залізничне сполучення не найліпше. Як почуваєтесь?

— Батько ще живий? — запитав я, зводячи неспокійний погляд на його усміхнене обличчя.

— Живий, звичайно, — спокійно витримав він мій тривожний погляд. — Зрозуміло, в зумовлених обставинами межах, — додав, мружачи очі. — Ви ж бо знаєте, як і я, що з погляду вашого дому, з погляду вашої вітчизни — батько помер. Цього не можна повністю відшкодувати. Та його смерть дещо затьмарює й тутешнє буття.