У черевi дракона

— Виходить, тяжіння взагалі не існує — нам важко вирватися в космос лише тому, що ми затиснуті складками самого простору. Брижами, як ви кажете.

— Так, ви зрозуміли правильно.

— А як же бути з ньютонівським законом тяжіння?

— Його легко переписати на радіуси монад — і тоді стане ясно, що насправді існує лише взаємовідштовхування, не тяжіння. [6]

— Фізичні розмірності ґрунтуються на крихітній часточці паризького меридіана. Метр — величина відносна. Як же за його допомогою можна увійти в Абсолют?

— Не можна. Але не можна доти, доки ми не навчилися узгоджувати цю крихітну частку з елементом абсолютного виміру.

— Абсолютний вимір? Що ви маєте на увазі?

— Швидкість світла в вакуумі. І саме тому, що радіус монади виникає із цього синтезу, його в межах даної системи можна брати за еталон. Ось так, скажімо:

Тут R — відстань від монади до будь-якої сфери даної системи, V² — гравітаційний потенціал у сфері, яку ми беремо для обчислень. В чисельнику — радіус живої плоті та швидкість світла. Сподіваюся, вам відомо, що гравітаційний потенціал і квадрат реальної швидкості планет у Сонячній системі — та сама величина. Тепер, знаючи швидкість планети, вирахуємо її середню відстань від сонячної монади. (Після паузи, потрібної для обчислень). Ну як?..

— Правильно!.. Хоч це й дивно, але формула правильна. Але ж, даруйте, це вже не фізика, а… Щось на зразок магії.

— Я й не кажу, що вивчаю фізику. Мій фах не фізика, а філософія… Прошу звернути увагу: послуговуючись формулою Сиди Моносу, ви з повною точністю створили модель Сонячної системи. Хіба ж не так?

— Так.

— Тепер скажіть, що дає вам право брати під сумнів реальне існування Сили Моносу? Невже Сонячної системи мало? Тоді переходьте до Галактики — ви одержите те ж саме.

— Не в цьому справа.

— А в чому ж?

— Незвично. І страшно.

— Але ж ви прагнете створити теорію єдиного поля. Знайте: без Сили Моносу її створити неможливо. І неможливо розкрити глибинний зміст сингулярності. Кажу це тому, що з н а ю.

— Даруйте, але чому ж ніхто, окрім вас, досі не прийшов до Сили Моносу? Чому її не побачив Ейнштейн?..

— Запитання трохи наївне. Його можна адресувати кожному, хто здійснив якесь відкриття. Але спробую відповісти на нього… Зверніть увагу, що загальна теорія відносності стала можлива завдяки оцьому постулатові: швидкість світла у вакуумі є межовою константою для всієї природи. І в той же час Ейнштейн чомусь не наважився спростувати постулат Шварцшильда. Якби він це зробив, Сила Моносу виступила б на авансцену сама собою.

— Стривайте, що стверджував Шварцшильд?

— Карл Шварцшильд іще до появи загальної теорії відносності висунув такий постулат: гравітаційне прискорення може стати безконечно великим… Відомо: сила є добутком множення маси на прискорення. Якщо воно стає безмежно великим, тоді й гравітаційні сили набувають такої ж самої якості.

— Ви гадаєте, такого в природі немає?

— Безумовно! Адже ж прискорення — це зростання швидкості. Раз існує межа для швидкості, вона з усією неминучістю існує також для прискорення. Бо куди ж далі прискорюватись, коли досягнута швидкість світла?

— Логічно.

— Розмірність прискорення виглядає так: см/сек². Тепер уявімо, що кожний наступний сантиметр породжує нову швидкість: см ×см/сек². Що ми дістали в цій розмірності?

— Гравітаційний потенціал. Він записується як квадрат швидкості.

— Так. Отже, там, де ми досягаємо швидкості світла, прискорення мусить відмерти. Бо вже наступний сантиметр нової швидкості не породжує. І тоді гравітаційний потенціал виглядатиме як С²… Більшим він стати не здатний. Так ми потрапляємо на поверхню сфери, де панує Сила Моносу:

Тепер це вже не сфера Шварцшильда, а сфера Грицька Гриви.

— Хто це?..

— Нехай це залишиться моєю таємницею.

— Гаразд. Але ж ви перетворюєте прискорення й швидкість на якусь абстракцію. У вас відсутній фізичний об’єкт, котрий здобуває прискорення. Якщо ж ви його вводите, постулат Шварцшильда одразу ж воскресає із небуття. Реальне тіло здатне лише наближатися до швидкості світла, але досягти її неспроможне. Математичний приклад:

— Розумію. Та коли ми розмовляємо про гравітаційний потенціал, у нас є повне право абстрагуватися від фізичного об’єкта, що прискорюється. Ми просто вказуємо на сферу, де реально існує той чи той потенціал. У самому слові «потенціал» закладено право на абстрагування від об’єкта прискорення. Він може бути чи не бути — фізична реальність переноситься на сферу, де об’єкт, якщо він у ній з’явиться, обов’язково здобуде обумовлену швидкість. У випадку швидкості світла вже рухається не тіло, а тільки саме світло. Тут математична модель уже не адекватна моделі фізичній. І через те постулат Шварцшильда відмирає, але не відмирає сфера. І це вже є сфера монади. Гадаю, це зрозуміло. Головне ось що: така сфера є всюди, де існує будь-яка маса. Навіть найменша. До речі, дуже просто побачити, що вся маса тіла перебуває в межах цієї сфери — й ніде більше. Тобто маса є мірою живої плоті. Або мірою монади. Там же, де існує лиш тінь живої плоті, маси практично нема. Так само, як нічогісінько не важить наша власна тінь.

— Але скажіть: ваше власне тіло має масу?

— Коли я на якийсь час виокремлююсь із складу планети — має. Тоді я роблюсь окремою системою. Та як тільки мої атоми зливаються з атомами земної кулі в єдину систему — уже не має. Всі монади, із яких складається ця система, передають масу й енергію центральній монаді. І дістають її знову лише тоді, коли видаляються зі складу системи. Колективізм монад — так це можна назвати.

— Те, що ви називаєте тінню живої плоті, — це ж, власне, і є реальний світ.

— Реальний для наших відчуттів — не для самого Всесвіту.

— Ідеалізм. Типовий ідеалізм.

Називайте як завгодно. Я ж гадаю так: хто комплекси власних чуттів, сформованих природою для обмежених потреб, намагається утвердити над цілим Всесвітом, той у своєму пізнанні схожий на дитя, котре ще не відірвалося від материнської спідниці.

Розділ десятий

Але полемічні турніри — справа майбутнього. Зараз же Мирон Сидорович переживав те, що випадає небагатьом представникам роду людського. Оцю свою сингулярність (винятковість, обраність) Грива відчував повною мірою — відчував тим своїм другим «я», котре сиділо за письмовим столом, тоді як основне «я», що становило його особистість, мандрувало в неймовірній космічній далечі. Він сприймав подвійність свого існування без подиву — як дерево сприймає одночасне життя у двох сферах: коріння — в ґрунті, гілля й листя — в атмосфері, під творчим промінням нашої зорі. І так схожі між собою гілля й коріння, що, здається, поміняй їх місцями — вони негайно ж до цього пристосуються. Отак жили зараз Мирон Грива і Грицько Грива — вони й самі не знали, хто з них сидів за письмовим столом, а хто літав на шести полум’яних крилах там, куди неспроможні долетіти жодні космічні апарати. І десь ці дві особи схрещувалися, стаючи однією особою, — можливо, у надрах галактичної монади.

Люди, котрих лікарі вивели із клінічної смерті, розповідають про невимовне блаженство, яке вони щойно переживали, — повернення в земну реальність не викликає в них радості, незважаючи на те, що біля ліжка стоять найрідніші істоти. Миронові поталанило пережити цей стан без занурення в клінічну смерть — невимовне щастя, яке зараз переживала його душа, походило від цілковитого злиття зі Всесвітом, що настає лише в стані нірвани. І можна зрозуміти буддистів, які прагнуть для своєї душі не тимчасового злиття з першоосновою світу, а вічного, безповоротного — саме це в них і називається нірваною. Але ж знання про це надзвичайне буття духу людського принесли ті люди, які побували в стані нірвани тимчасово — щоб відтак повернутися в юдоль земних скорбот для одухотворення темних закутків нашого існування.