У черевi дракона

Йому б швиденько переодягнутися — це б значно применшило враження ненормальності, але Миронові таке не спало на думку. Він лишився у піжамній куртці й тренувальному костюмі, який обтягував його обважнілу постать. Мирослава, що повернулася з шампанським, кинула на нього критичний погляд, але нічого не сказала, ба навіть за його спиною підморгнула Андрієві Даниловичу: мовляв, хіба ж не бачите? Той ледь помітно кивнув головою. Але все це лишилося поза увагою Мирона.

Грива спіймав себе ось на якій думці: фізикам, мабуть, здається, що квант простору народжується із кванта дії — в тій послідовності, в якій вони входили в історію науки. Насправді ж стала Планка як світова константа народжується із кванта простору: вакуум викидає із себе порцію енергії так само, як шланг у ванні викидає порцію води, — поштовхами, імпульсивно. То ж бо є найперший і найменший розрив простору. Цвяшок, вбитий у світовий простір…

Мирон Сидорович посміхнувся до своїх думок: справді ж бо, треба бути схибнутим, щоб забивати цвяхи у світовий простір.

Мабуть, цього разу його посмішка виглядала природніше — Мирослава теж підбадьорливо всміхнулася:

— Яка рання весна цього року! Ти, любий, коли збираєшся взяти відпустку? Я вчора була в Літфонді… Туди телефонувала одна шанована людина… — Мирослава виразно, з вдячністю подивилася на Андрія Даниловича. — Нам пообіцяли три путівки в Коктебель. Там у них також Будинок творчості. Письменники сім’ями туди їздять, з дітьми…

— Я ще про відпустку не думав.

— А ти подумай. Зараз буде Іван Корнійович, я його запросила. Одразу й домовтесь.

— Треба, треба, — статечно мовив Андрій Данилович, перегортаючи останній номер журналу «Україна». — Вам, Мироне, треба відпочити. Як тільки почнуться шкільні канікули, так і вирушайте.

Він назвав Гриву просто Мироном — по праву старшого, бо й справді був старший років на десять. В цей час у двері подзвонили — то був Іван Корнійович. Жовтий також не забув про жіноче свято — врочисто підніс Мирославі червону гвоздику.

Коли Мирослава налила шампанське (Мирон знов проґавив свій обов’язок), Андрій Данилович проголосив за неї пишномовний тост — так ніби це був дипломатичний прийом. А проте Мирославі тост сподобався — вона зашарілася, мов школярка.

Іван Корнійович почувався сковано і покрадьки зазирав у вічі Миронові, мовби очікував від нього чогось незвичайного. Звісно, він з готовністю пообіцяв відпустку — це не становило жодної проблеми.

— Вашу докторську прочитав академік Смородин. Ви ж, мабуть, знаєте, що він працює над проблемами гравітації.

— І що він сказав?

Це запитав Андрій Данилович — запитав тому, що помітив невдоволення в очах Мирона. Обличчя Гриви так пересмикнулося, ніби йому нагадали про якийсь аморальний вчинок. Жовтий це також помітив — на його калмицькому обличчі з’явився вираз заклопотаності.

— Сказав, що знайшов для себе багато цікавого. Фізики взагалі ставляться до нашого брата скептично. І якщо академік Смородин так відгукнувся… Він пообіцяв написати рецензію.

— От бач! — радісно вигукнула Мирослава, скуйовдивши пестливими пальцями густу чуприну чоловіка. — Я ж кажу, тобі не слід баритися із захистом. А ви як гадаєте, Іване Корнійовичу?

Членкор ховав під столом руки, наче боявся: Андрій Данилович побачить, що він не вміє тримати ножа й виделку.

— Думка про дисертацію вже склалася. Чого ж зволікати?..

Тим часом Андрій Данилович помахав над столом згорнутим у рурку журналом.

— Доведеться знову міняти редактора. Немічна сірятина. Навіть фотографувати іще не навчились. А вірші… Наче із тридцятих років викопали. Партії зовсім не потрібно, щоб на її честь публікували вправи нездарних віршомазів. Ну, гаразд, — звернувся він до Мирона. — Я передам від вас вітання Марії Капітонівні, можете не турбуватись. А вас, Іване Корнійовичу, прошу завтра завітати. Просто зранку. Свого помічника я вже попередив.

Він уклонився й вийшов, Мирослава вишмигнула за ним. Членкор, зітхнувши з полегшенням, пройшовся по кімнаті, відтак докірливо похитав головою.

— Що з вами сталося, Мироне Сидоровичу? — Жовтий сів поруч із Мироном і поклав руку йому на коліно. — Розумієте, якби я повірив тому, що мені про вас сказали…

— А що вам сказали?

Мирон уже збагнув, що Іван Корнійович з’явився не сам, а був викликаний, — йому належало розібратися в психічному стані свого заввідділом і завтра ж доповісти Андрієві Даниловичу. Але ж Мирослава… Проте Мирон на неї не ображався: він знав, що виглядає справді ненормальним, — особливо тоді, коли хотів здаватися веселим і бадьорим. Не біда, вона згодом усе зрозуміє — треба лише їй пояснити.

— Мироне Сидоровичу, — продовжував допитуватися Жовтий. — Я дуже вас прошу: розказуйте все. Якщо я вас не зрозумію — ніхто не зрозуміє… Не дивіться на мене так, я не сказав нічого зайвого. Бачу, ви пережили велике потрясіння. Але що ж це було? Ви справді сказали дружині, що відкрили формулу Бога?.. — Жовтий сумно посміхнувся — і в куточках його рота, де мали бути кутні зуби, відкрилися темні порожнини.

— Скажіть, ви вірите, що людина… Будь-яка людина, не обов’язково Мирон Грива… Вірите, що людина здатна мати безпосередній контакт зі Світовим Розумом? Гадаю, це те саме, що Святий Дух. Різні назви того ж самого. Вірите?..

Жовтий підняв голову догори й деякий час непорушно розглядав стелю. Потім наблизився до вікна й виглянув на вулицю.

— Я вчора був у лісі, там іще лишилося трохи снігу. А в місті вже ніде немає… — Рвучко обернувся і майже крикнув: — Вірю!..

Запала тривала мовчанка. Напруження потроху спадало, Мирон Сидорович пробував відшукувати слова, здатні пояснити те, що він пережив і пізнав. Але поки що не подавав голосу.

— Ви добре знаєте творчість Писемського? — несподівано запитав Жовтий.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Роман «Масони».

— Не пригадую. Здається, не читав… Чому ви про нього згадали?

— У цьому романі автор багато уваги приділяє питанню, яке ви зараз порушили. Писемський виріс у середовищі масонів. Він розповідає про них, нічого не приховуючи. На повній правді. Йдеться навіть про історичних осіб — таких, скажімо, як Сперанський. Деякі масони вміли входити в контакт зі Світовим Розумом тоді, коли цього бажали. Це в них називалося «розумним робленням».

— І ви в це вірите? — не приховуючи подиву, запитав Мирон Сидорович.

— Це написано так, що не можна не вірити. А крім того… Ну, декотрі йоги, скажімо. Свідчень такого контакту дуже багато. Чому ж я повинен усі ці свідчення вважати шахрайством? А Святий Дух чи Світовий Розум… Питання святості — справа суб’єктивна. Я ось що гадаю: цинізм народжується там, де вмирає святість…

— Ви так написали передмову до творів Сковороди, що мені навіть здалося: ви поділяєте його переконання.

Іван Корнійович посміхнувся:

— Це можна висловлювати лише принагідно — тоді, коли ти розглядаєш твори Сковороди. Раз ми його не перекреслюємо, то треба ж якось показати, за що йому така шана… — Іван Корнійович знову торкнувся Миронового коліна, мовби саме через коліно можна передати найпотаємніші думки. — Ось що, Мироне Сидоровичу… Давайте все це обговоримо через кілька днів. Я ж розумію, що у вас зараз кожен нерв світиться від перенапруження. Приходьте до мене десь числа дванадцятого. Так, щоб у вас було в запасі години три-чотири. У мене є китайський чай, навіть традиційний самовар. Будемо роздмухувати чоботом. А поки що… Поки що не лякайте їх, Мироне Сидоровичу. Я вже якось заспокою Андрія Даниловича. Гаразд?…

Мирон без ентузіазму відгукнувся:

— Гаразд.

Розділ дванадцятий

Лише одинадцятого березня Мирон Сидорович відчув, що образи земного світу поволі почали проникати в його обпалений космічним полум’ям мозок. Уже йому не треба було силувати себе, щоб усміхнутися — Мирослава помітила, що його усмішка стала природна. Вона боялася заговорити про його відкриття — була певна, що почує те саме: «Відкрив формулу Бога». А така заява кого завгодно здатна сполошити й навернути на думку про психічну хворобу. Мирослава помічала, що Мирон потроху почав очунювати. З’явилась надія, що синдром богошукацтва не такий глибокий — це незабаром минеться, буде витіснене новим захопленням.