У черевi дракона

Тим часом Жолудь повів мову далі: раз ми не можемо визнати речовину матерією, то що ж вона є, окрім Логосу? Звісно, тут доведеться розглянути питання про роль наших чуттєвих рецепторів у пізнанні світу. Питання це вельми непросте. Там, де є змога провадити точні обчислення, виводити фізичні формули, де визнаються закони природи як такі, ставити під сумнів існування матерії було б цілковитим абсурдом.

Що ж до речовини, із якої складається весь видимий світ, то це не що інше, як суворо, відповідно до законів природи розбудована система образів. Вона не обов’язково є об’єктивною реальністю щодо самого Всесвіту — скажімо, нейтрино пролітає наскрізь цілу Галактику; Галактика для нейтрино просто не існує. Можна уявити, що десь є живі організми, створені не із нагромадженого у фотосинтезі видимого світла, а із нейтрино, — тоді Галактика не існуватиме також для цих живих істот. А точніше — для їхніх чуттєвих рецепторів. Таким чином ми доходимо висновку, що предмети довколишнього світу є реальністю лише для наших чуттєвих рецепторів — отже, поза нашою свідомістю існувати не можуть. Тут Фіхте не помилявся. Неправильно лише те, що наша свідомість стоїть в основі причинності — за нею можна визнавати лише здатність на відображення.

А де ж шукати причину всіх причин? Безумовно, в Субстанції. І тут Жолудь виклав те найголовніше, що відомо сьогодні про субстанціональні властивості вакууму. Тільки він є матерія — і ніщо більше! Легко уявити смерть електрона, атома, навіть Галактики. Але хто здатний уявити смерть вакууму? Адже ж він є те, про що люди звикли казати: ніщо. По суті, це є сам простір — простір як світова безмежність. Хоч як би ми намагалися уявити їхнє зникнення — зникнення вакууму, зникнення світової безмежності, — це виявиться неможливим. Все може зникнути, але ж не вони!..

Мирон, роздягнений по пояс, пройшов у ванну кімнату, вмився холодною водою й розтерся волохатим рушником. Хтось рвучко потягнув його за спущені підтяжки. Мирон здригнувся від несподіванки. Озирнувшись, побачив у прямокутнику дверей широку, присадкувату постать Сергійка, що пустотливо посміхався.

— Підтяжки зіпсуєш, — з навмисною суворістю буркнув Мирон. — Чого радієш — що в школу йти не треба?..

Мирон лише цієї миті згадав, що сьогодні неділя.

— А ти не радів у моєму віці?

Батько з подивом окинув поглядом міцно збиту постать сина. Його чуприна сягала батькового підборіддя. Підріс хлопчисько, та й сил набрався — добре, що басейн для плавання відвідує, йому неодмінно слід займатися фізичними вправами, бо є зайвий жирок.

— Гм-м, у твоєму віці… Звідки це в тебе?

— А хіба що?

— Менше біля телевізора сиди, бо передчасно постарієш. І розмовляй тихше — матір розбудиш.

Сергійко майже крикнув:

— Гай-гай, її вже й слід прохолонув.

Мирон промовчав подумавши: «Якось не по-дитячому він розмовляє. А проте хіба ж тільки він?» Потім пригадав, що сам у його віці лише першу книжку самостійно прочитав — то була фантастична повість К. Ціолковського про подорож на Місяць. Не знаючи, що існує жанр наукової фантастики, сприйняв її як опис реальних подій — з дикунською наївністю гасав по селу й хвалився своїм відкриттям: по місячній поверхні люди ходять! І така була довіра до друкованого слова, що довго вчитель мусив пояснювати: там написано про те, що може колись бути, але поки що цього немає. Загалом Мирон вважав, що він і його ровесники, колишні сільські пастушки, розвивалися з великим запізненням. Так, але ж знали, що борошно виготовляють не з макаронів! Мирон нагадав синові цю «гіпотезу» — той добродушно засміявся:

— Коли ж це було! Я ще тоді під стіл пішки ходив.

— А зараз вважаєш себе дорослим, га?..

— Ну, не зовсім, але приблизно.

— Тобі ще п’ять років тягнутися до атестата зрілості.

— Дотягнуся, — з надмірною поважністю пообіцяв Сергій.

А Мирон Сидорович подумав, що й справді-таки дотягнеться: п’ятий клас, як і всі попередні, закінчував лише з відмінними оцінками. Однак Мирона щось непокоїло в духовному розвиткові сина — мабуть, те, чого ще як слід не встиг осмислити й сам батько.

Мирослава увійшла без дзвінка з базарним кошиком і букетиком пролісків. Від неї пахло задніпрянським вітром — чимось тим, що котить у собі з чернігівських лісів світловода Десна. Дружина ще не встигла побувати в перукарні — золотаве волосся розсипалося вільно, з тією милою безладністю, котра подобалась Миронові більше, ніж театральна впорядкованість.

— Ну, як тут мої мужчини? Всі вони такі: лише до загсу помічають, що на вулицях продаються квіти.

Її голосок звучав лагідно — мабуть, вона давно змирилася з тим, що від чоловіка не дочекаєшся квітів. А Мирон іще раз лайнув себе за неуважність, знаючи наперед, що й завтра забуде купити проліски.

Коли поснідали, Мирослава зайшла в кабінет і, підібгавши під себе ноги в прозорих панчохах, що надавали шкірі того соковитого відтінку, який можна побачити лише на старовинних полотнах, усілася на дивані. Настрій у неї був весняний, вся вона зіткана із радості, що в пору скресання котилася над містом. Було видно, що Мирослава сьогодні всім задоволена — і чоловіком, і квартирою, і її бездоганним вмеблюванням, за яким вона ревно стежила.

— Я зустріла Івана Корнійовича… Уяви собі, ваш директор сам ходить на базар…

— А що ж тут дивного? Катерина Трохимівна хвора. Та й взагалі…

— Ти хоч раз ходив? Просто жах!..

— Будь ласка, хоч завтра.

— Так я тобі й дозволила! Є речі, в яких чоловіки нічого не тямлять. Але не в цьому суть… Іван Корнійович каже: якби ти захотів, захист можна було б організувати ще до літніх відпусток.

— Це саме те, чого не варт організовувати.

— Ну, може, я незграбно висловилась. Не чіпляйся до слова… — Вона грайливо звузила карі очі, в них засвітилося щось іскрометно-звабне. — Я ж бачу: ти й сам цього хочеш…

Мирон насторожено підвів голову, в ньому все напружилось.

— Звідки ти взяла?

— Якби не хотів, то не працював би ночами. Вже третю ніч мов дятел на сосні… Років десять користуєшся машинкою, а все ще клацаєш по учнівському. Якщо хочеш, я можу допомогти.

Мирон нестямно дивився на неї, боячись ворухнути губами, з яких мало не зірвався вигук здивування. Йому коштувало зусиль промовчати; адже ж третю ніч він спав особливо міцно — до цього часом прокидався й довго не міг заснути. До друкарської машинки вже з півроку не підходив. Може, їй намарилося? Передчуваючи, що тут є щось вельми непросте, він погамував поривання до розпитувань. З виразу його обличчя вона зрозуміла: чоловік не хоче вдаватися до обговорення своєї праці — мабуть, ще рано.

Обхопила його голову, пригорнула до грудей — було в цьому пориві щось одвічно материнське. Піднявши густе пасмо з його несподівано спітнілого чола, стримано поцілувала.

— Піду, не буду тобі заважати. Між іншим, ти останнім часом розповнів. Запрацювався, навіть на риболовлю перестав їздити. Але це не велике лихо. В Криму походимо по горах — скинеш зайві кілограми. Гірше те, що ти за кермом став неуважний. Я вже закінчую курси водіїв, будемо чергуватися по дорозі до Криму. Зніми цю сорочку. Невже я й за цим повинна стежити? Ти ж бо не дитина. — Очі знову звузилися, губи розтягнулися у грайливій усмішці. — Тобі закохатися треба, щоб не втрачати тонусу. Просто жах!..

Іншим разом він знайшов би жартівну відповідь, але зараз було не до цього — думав про одне: щоб вона якомога швидше покинула кабінет.

Як тільки Мирослава вийшла, притьмом похопився до машинки, пальці тремтіли, ніяк не міг відімкнути футляр. А коли впорався із замком, побачив кілька аркушів, що, дбайливо згорнуті, лежали на клавіатурі. Мирон добре пам’ятає, що він їх сюди не клав, — у нього не було такої звички.

З острахом, наче то був йому вирок, розгорнув учетверо складені аркуші. Помітив текст, але він раптом розплився перед очима, Мирон не міг його прочитати. Часом таке траплялося, коли Грива стомлювався, на цей випадок придбав перші в його житті окуляри.