Останнi орли

Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою.

Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.

— А що, хлопче, — звернувся нарештi до Петра дяк, — на якi села до вашої Лисянки треба правитись?

— Та менi б хотiлося насамперед у Турову заїхати… справа є негайна… пекуча, та й про дорогу там би розпитали.

— Велелiпно! — радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. — Менi теж треба конче заїхати в Турову.

— Теж справи?

— Еге ж, справи, братiю свою треба побачити.

— Братiю? А що ж вони там роблять?

— Сiють, хлопче!

— Як — сiють? — здивувався Петро.

— Отак, сiють, — усмiхнувся дяк. — Тiльки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, — а сiють, як у притчi, святе слово…

— Ох, важко тепер його сiяти, — зiтхнув Петро.

— Так, важко, та тiльки немає нiчого неможливого для того, хто вiрує! Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння. Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi.

— То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? — знову спитав Петро.

— Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках, що по той бiк Вiнницi.

— А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй?

— По духу братiя, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братiї; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафiї, тепер моя парафiя — вся Україна, а причт — низове товариство!

— А де ж сiм'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?..

— Сiм'я… дружина… дiти, — повторив глухим голосом диякон i понурив скуйовджену голову. — Про це не питай… не питай!.. Прийняв усiх господь… звiльнив мене вiд усiх i вся! — Диякон одвернувся набiк i замовк; мовчав i Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.

Майже годину отак їхали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра:

— Ми вже багато проїхали, скоро кiнець лiсу, а година ще рання… Полудень нашому братовi — час непридатний… Вiд лiсу до Турової ще верстов п'ять переїзду битим шляхом; пани нашi, унiати й офiцiали, нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що — бачились уже… То ми теє, звернемо вже вбiк… спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тодi й виїдемо!

Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона, та дiяти було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого вiн, власне, хоче заїхати в Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою.

Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, i через годину-другу Петро й диякон були вже найщирiшими друзями. Час пролетiв непомiтно.

Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав, що пора їхати… Новi приятелi посiдали на коней i рушили далi. Лiс незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони виїхали вже на його узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Проїхавши з пiвверсти цiєю дорогою, диякон звернув убiк i виїхав з Петром на битий шлях.

— Ну, тепер, парубче, — промовив вiн пiвголосом, пильно озираючись кругом, — давай швидше, тут до села недалеко, — пролетiти б тiльки цей перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока…

За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках i левадах.

— Ну, слава богу, пролетiли! — мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав: — Запахуще повiтря!

— Це i є Турова? — спитав Петро.

— Вона сама, хлопче.

— Де ж ми розпитаємо про все?

— А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарi, — вiдповiв диякон. — Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.

Петро й диякон звернули в одну з бiчних вулиць, залишили коней у привiтної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд — маленька, дерев'яна, майже вросла в землю; стiни її зовсiм посiрiли од часу й нiби вкрилися якоюсь сивою плiснявою, дерев'яна покрiвля поросла мохом i жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсiм похилився, й тiльки де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землi свої зеленi вiти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi.

Петро й диякон поскидали шапки й ввiйшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчиненi навстiж; i крiзь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного диму стелилися над головами парафiян; де-не-де мерехтiли, розпливаючись, вогники, як маленькi зiрочки, й зрiдка чувся тихий спiв. Не всi люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi.

Гурт молодих селян оточив слiпого бандуриста, що сидiв на землi, недалечке вiд схiдцiв. На другому кiнцi юрмились бiля когось дядьки, молодицi й хлопцi.

— Кiнчається служба, — тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився бiля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звукiв, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно… Гiлля похилих верб немов застигло в нерухомому повiтрi. Крiзь молочний серпанок, що затяг небо, загорiлися на заходi червонi смужки й полиски i розлилися тихим сяйвом по верхiвках верб, по стiнах церкви, по бiлих сорочках селян.

Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарештi диякон сказав Петровi:

— Ану, парубче, ходiмо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.

Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на дерев'янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi бороди їхнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi їхнi тiла, не можла було не дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них.

— Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт! Цариця за нас заступиться.

— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гуртi.

— Дай боже їй долю! Пошли їй вiку довгого! — чути було то тут, то там.

— Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? — почулося з iншого боку.

— Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, — провадив далi кривий старець. — Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся з Росiї, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала…

— Тепер би й виступити проти ляхiв… Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш!

— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев'янцi. — Тiльки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловiк припасає на той випадок кочергу.

— Правда, але де ж її взяти?

— Була б охота… знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, — промовив загадково старець на дерев'янцi й значуще пiдморгнув бровою.