Останнi орли

— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмiємо ми шаблею орудувати!

— До нас iдiть, навчимо! Боїтеся жiнок i дiтей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!

— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — вiдповiв iз стриманим гнiвом Петро, — а не повстаємо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не вдiємо, от якщо всi…

— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув iз лихим смiхом отаман. — Та якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна вiтчизна кращої долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають своє життя!

— Не ухиляємось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче вiдповiв Петро i весь почервонiв од хвилювання. — Тiльки-но з'явиться голова…

— Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта.

— Руки, пане отамане, пiд головою ростуть… I виростуть, аби тiльки гукнув хто…

— Глухi й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив вiн сам себе.

Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про Залiзнякову пораду…

Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана.

— Ненависнi мучителi, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! — промовив вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: — Гаразд, скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiтає до них iз своїми хлопцями в гостi. Ти ось, — показав вiн на Качура, — зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лiсок, а ти, — обернувся вiн до Петра, — поїдеш додому з кимось iз наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiдає там у замку все, що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер iдiть до коша, вечеряйте.

Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв їх до одного з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв.

— Га, гречкосiї вечеряти прийшли! — зустрiли їх гучним смiхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм мiсце бiля казана.

— Ложки є? — коротко спитав один iз гайдамакiв.

- Є, - вiдповiв Петро.

— Ну, то їжте.

Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землi навколо вогнища, яке вже догоряло.

— Лягайте, мосць панове, де сидите, — звернувся до Петра його сусiд iз лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. — Перин i подушок у нашому господарствi немає.

Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав мiцним сном, Петро ж, прилiгши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамакiв точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подiї — розправа з ляхами; однi гайдамаки говорили про них, зловтiшне смiючись, iншi ж — iз злобними прокляттями.

Петро слухав розмови вiльних козакiв, i моторошно, i хороше ставало йому вiд них. Душа його й здригалася, коли чув про тi тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i сповнювалась якоюсь злою радiстю, коли думав про те, що ненависнi переслiдувачi їх святої вiри зазнали нарештi заслуженої кари за всi тi муки, яких вони завдавали беззахисним селянам i смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душi. Чого, справдi, чекати? Жаль батькiвської хати, тихого сiльського життя? Та яке ж то життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть смерть! Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi з ними батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб i онуки їхнi пам'ятали цю страшну помсту до кiнця своїх днiв.

Та не всi гайдамаки брали участь у цiй жвавiй розмовi: однi з них лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi тихо розмовляли помiж собою, перериваючи розмову придушеними зiтханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловiк дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечi. Обличчя його вiн не мiг роздивитися, бо той дивний чоловiк сидiв оддалiк, затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його було стiльки тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею.

— А дозволь тебе, пане-брате, спитати, — звернувся вiн тихо до свого сусiда, — хто то сидить там збоку?

— А то дяк наш, — вiдповiв молодий гайдамака.

— Чого ж то вiн так зажурився?

— Горя свого не може забути.

— Горя? А що ж з ним трапилося?

— Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, — не вистачило б часу й до завтрашнього дня… В кого батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи.

Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.

Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: вiн пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельцiв, горе, розлите по всiй Українi, i думки його оповилися чорною запоною.

Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев, мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цiєї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.

Усе спало… або вдавало, що спить…

Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його — нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах…

Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всiй Українi й зiгнало сюди цих неборак…

Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з'ївши по окрайцю хлiба з салом, що їм запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:

— Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою їхати. I вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра.

— Та менi й збиратися нiчого, — вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. — Увесь тут! Тiльки ось кiнь…

— Коня тобi дадуть на своєму мiсцi, — добродушно усмiхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився своєму вчорашньому сусiдовi.

— Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я тобi стану в пригодi, то ти теє… Ось тiльки не знаю, як тебе звуть.

— Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, — вiдповiв гайдамака.

— Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде… живемо ми в Малiй Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий…

— Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.

— Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, — сказав дяк. — Ну, давай же, парубче, я зав'яжу тобi очi.

Вiн зав'язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою.

Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони закiнчилися швидше.

Години через пiвтори дяк спинився й промовив:

— Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очi!"

Петро розв'язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi тiєї самої стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв… За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав свого чалого, а другий — чудовий вороний кiнь призначався, певно, його супутниковi.