У черевi дракона

І в той же час нам відомо: Всесвіт існує в єдиному примірнику — він не тиражується у відповідності з нашими уявленнями про нього. Отже, якщо хтось, колись, десь — сім тисяч років тому або тільки вчора — створив правильну модель світу, було б смертельним злочином відкидати її лише заради наших претензій на квазіновизну. Як же тоді бути? А дуже просто: не слід забороняти людині бути людиною. Цим я хочу сказати ось що: дозвольте мені самому прийти до висновку, що ця істина справді непогрішима і що вона не потребує жодних доповнень. Нехай я на цьому зверну собі в’язи, навіть розіб’юся на смерть…

Голос. Така можливість завжди існувала.

Жолудь. Так, справді. Це свідчить лише про те, що земна людина завжди була людиною — вона не дозволяла і не дозволить відібрати в себе право, без якого ми перетворюємось на біомеханізми: право на вільну думку і вільне слово. Хтось може сказати, що вічно ходити по колу (від пізнаного через непізнане знов до пізнаного) — це тільки гра в пізнання, котра не має жодного сенсу. А проте це далеко не так! Життя — взагалі справа не нова. Воно ж існує лише заради пізнання — іншого сенсу я не бачу.

Наведу приклад. Сьогодні ми чимраз більше й більше переконуємось, що античний світ у створенні моделі мегакосму досяг таких вершин, до яких ми поки що не піднялися.

Божко. Нонсенс! Звідки ви це викопали? Цим ви перекреслюєте всі наукові досягнення нашої цивілізації.

Жолудь. Ні, не перекреслюю. Я тільки вважаю, що наша цивілізація сформувалася на іншій основі — на глибинному зануренні у пізнання мікрокосму. Гойдання тисячолітнього маятника — від мегакосму до мікрокосму. Зараз маятник на якийсь мент застиг на місці, бо в мікрокосмі, можна сказати, ми себе вичерпали. Тепер маятник піде у зворотному напрямку: від мікрокосму до мегакосму. І на цьому шляху нас підстерігає безліч дивовиж: дедалі більше й більше ми будемо упевнюватись, що наші пращури у загальних рисах світ уявляли правильно.

Божко. Ви хочете сказати — з боженькою на чолі? Так я вас розумію?

Жолудь. Навіть не знаю, як вам на це відповісти, колего. У самому слові «Бог» люди в різні часи вбачали різне. Давайте умовимось ось про що: під час філософських дискусій слід послуговуватись філософськими категоріями. Бог — категорія релігійна, але ж не філософська. Через те й не знаю, про що ви мене питаєте. Якщо ви маєте на увазі Природу як Суб’єкт…

Божко. Ха! Яка ж це гносеологія? Відомо: марксизм заснований на гносеології, онтологічні проблеми йому не властиві. Чи, може, я помиляюся?

Жолудь. Тут ви сказали правду. Але ж це зовсім не означає, що критика марксизму на всі майбутні століття мусить бути під суворою забороною. Я такої заборони ніде не бачив. Не бачив також у класиків марксизму. Зате на кожному кроці бачу у їхніх інтерпретаторів. (Розгорнувши «Філософський словник»). Ось вам зразок: «Було б неправильно шукати „матерію як таку, якусь незмінну первинну субстанцію“». [3] Це не якась випадкова фраза — це керівна настанова, загорожа із погроз і заборон, поза якою нас тримають послідовники академіка Юдіна, мов нерозумних телят. Але ж даруйте: філософія виникла саме із одвічної людської потреби — докопатися зрештою до того первинного матеріалу, із якого побудовані і моє тіло, й планета, й сама просторова безмежність. Себто завжди йшлося про матерію як таку — саме про неї, а не про оте мудрагельське розпатякування, що, мовляв, усе довкола нас є матерія: і котлета, яку мені подають на сніданок, і штани, які я надягаю після піжами. Навіть неписьменні дядьки висловлювалися точніше, ніж автори «Філософського словника»: те, із чого пошиті штани, вони називали матерією. Зверніть увагу: не самі штани, а те, із чого вони пошиті! Не будинок є матеріал, а глина, камінь, пісок. Будинок — це вже втілення ідеї архітектора. Якби не було цієї ідеї, не було б і самого будинку. І навіть будівельний матеріал уже не був би будівельним матеріалом — все це лишилося б тільки глиною, камінням, піском.

Нам же показують цілий світ, Всесвіт і повчально проголошують: «Оце вам і є матерія — все разом, а не якась субстанція». Справді, так і написано у «Філософському словнику»: «Матерія — незліченна кількість усіх існуючих явищ, об’єктів і систем… Матерія не існує інакше, як тільки в безлічі конкретних форм структурної організації, кожна з яких наділена різноманітністю властивостей, відношень, взаємодій, складною будовою і є елементом якоїсь більш загальної системи. Тому було б неправильно шукати „матерію як таку“…» [4]

Отже, матерія з погляду авторів «Філософського словника» — все разом і ніщо конкретно. Це відчиняє ворота для новітньої схоластики: бо якщо немає матерії як такої, то немає і філософії як такої — є лише нице обивательське «філософствування», котре адміністративними засобами змушує називати себе наукою. А, по суті, це не що інше, як відмова від пізнання, паразитування на людській довірі до академічних мантій.

Голос. Чи не занадто круто берете?

Жолудь. Дозвольте називати речі своїми іменами. Ви потім візьмете слово. Можна продовжувати?

Голос. Продовжуйте.

Жолудь. Незважаючи на примітивність і наївність своєї моделі світу, Демокріт все ж таки був філософом: він намагався зрозуміти, з чого збудований світ — з якого первинного матеріалу. Звичайно, такий матеріал обов’язково мав бути незмінним — інакше він втрачає ознаки первинності: сьогодні він одне, завтра — щось зовсім інше. Саме звідси й виникає поняття субстанції. Так, скажімо, субстанція оцих стін — не цегла, а глина. Та сама глина, якою обмазували свої печі іще наші далекі предки. Та сама глина, на котру перетворився довоєнний Хрещатик. Цегли по ньому ви вже не знайдете, зате глина лишилася глиною. Зусилля Демокріта виявились хибними, бо він починав не з глини, а з цегли — тобто з вигаданих ним неподільних часток, які цей філософ називав атомами. Назва лишилася, а самих атомів у природі не виявилось, бо атом, як добре відомо, у перекладі означає «неподільний». З погляду Демокріта, це мали бути найдрібніші цеглинки Світобудови, які не виникають і не руйнуються, — вони вічно лишаються самі собою. Взаємодіючи в порожнечі, атоми стають першопричиною і першоосновою всіх явищ та предметів. Отже, то матеріал, із якого складаються і наше тіло, і зоря, й Галактика. Або матерія, що в перекладі з латинської означає як речовину, так і первинний матеріал. Але ж ніде, ніхто й ніколи не називав матерією (або матеріалом) завершену споруду! І тепер ніхто не називає, якщо йдеться про будинок або місто. Ану-бо вийдіть на Володимирську гірку, обведіть рукою Київ і скажіть кому-небудь: «Це будівельний матеріал». Звісно, ви такого собі не дозволите — із пошани до людей, які спорудили місто. То як же можна назвати матерією цілу Світобудову! На якій логічній підставі? І чого раптом? Хіба не ясно, що це взагалі руйнує філософію, знищує саму потребу в ній? Врятуй нас, Боже, від такого монізму! Краще вже бути дуалістом, навіть ідеалістом, бо то ж таки є справжня філософія, а вульгарний матеріалізм ніколи не був філософією й ніколи нею не стане.

Божко. Я так і знав, що ви докотитесь до попівщини.

Жолудь. Тепер давайте простежимо, чому ж так сталося. На початку нашого століття стало ясно, що атом не є цеглинкою Світобудови: «неподільний» ділиться аж до променя — тобто здатний цілком перетворюватись на енергію. Декотрі фізики й філософи накинулись на матеріалістів: де ж ваша матерія? Погляньте, вона цілковито зникла — розтанула, мов березневий сніг. Справді ж бо: хіба можна вважати матерією те, що народжується і вмирає? Або матерія ховається десь значно глибше, ніж речовинна частка, або її взагалі немає. І тоді Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» оголосив: якщо зникає маса, то це ще не означає, що зникає матерія. Чому? Тому що матерія є не що інше, як об’єктивна реальність. Філософська категорія, а не щось конкретне. Саме в цій ленінській тезі школа академіка Юдіна й побачила для себе можливість для ліквідації філософії, перетворення її на пасту, якою сьогодні чистить зуби бездумна бюрократія.