У черевi дракона

— Добридень, Мироне Сидоровичу.

— Добридень, Юрію Михайловичу.

Жолудь помітив сміхотливу іскринку в очах Гриви.

— Вас, бачу, моя грішна особа не настроює на поважний лад.

— Яка може бути поважність із таким рум’янцем?

— О-о! Приймаю критику, але не знаю, як на неї реагувати. Я заходив у бібліотеку. Клара Петрівна сказала, що ви вже ознайомилися з темами сьогоднішньої дискусії.

— Так, ознайомився.

— У вас не виникло заперечення?

— Дозвольте утриматись, — все ще з посмішкою, в якій ховалося щось схоже на закоханість, уникливо відповів Грива. — Як ви ставитеся до старовинних міфів?

— Запитання трохи несподіване. Відповідати тривіально не хочеться, а чогось глибшого запропонувати не можу.

— І не треба… Може, трохи легковажно з мого боку, але мене чомусь не полишає образ Лади. Ні, ви подумайте: усі без винятку народи починали з того, що на явища природи накладали свій власний образ. Ми кажемо: антропоморфізм властивий лише донауковому світоглядові. Але мене вражає оця закономірність: скажімо, ацтеки, австралійці й сколоти ніяк не могли спілкуватися між собою. Чому ж їхні стихійні уявлення про світ складаються майже однаково? Значить, антропоморфічне бачення світу ховається в глибинах нашої підсвідомості. А підсвідомість — це ж бо те, що є фундаментом свідомості. Потрібні були тисячолітні зусилля, щоб стерти цю систему образів, зробити її лише атрибутом поезії. Та чи ми не вихлюпуємо воду разом з дитиною?..

Обличчя Юрка трохи видовжилось, на сірі очі впала тінь задуми — тепер можна було пересвідчитись, що Жолудь не завжди виглядає безтурботний веселуном.

— Запитання непросте, Мироне Сидоровичу. Я гадаю, філософія починається там, де з’являються уявлення про Субстанцію. Наукові відкриття — це здирання шкаралупи з плодів, щоб їх можна було спожити. Але ж ґрунт, де відбувається формування зародка, лишається поза нашим баченням. Я не вірю, що ми хоч на йоту розумніші від наших пращурів, — може, навіть навпаки: надмірна конкретизація у вивченні природи віддаляє нас від бачення й розуміння субстанціонального. У пращурів не рябіло в очах від безлічі наукових фактів. Саме тому їм легше було своїм духовним оком охопити ціле. А ціле, коли дивитися в докорінні глибини, слід писати з великої літери: Ціле. — Жолудь, розділивши по складах останнє слово виразними паузами, кинув промовистий погляд у бік Степана Божка. — Ціле неминуче виглядає Суб’єктом, і також з великої літери. Дехто гадає: принизивши Природу, ми тим самим звеличуємо себе. Нічого схожого!..

Підозріваючи, що це знов камінці у його город (метафізичні камінці, кинуті туди, де статечно походжає повноправний господар ниви — діалектичний матеріалізм), Божко демонстративно підвівся й, висунувши голову із панцера-светра, гордовито підняв носа до стелі. Виждавши хвилину (все ж таки цікаво, куди залетять їхні метафізичні ґринджоли, пущені наосліп з крутої гори), твердим кроком, у якому відчувалася усвідомленість власної переваги, вийшов із кімнати.

— Нарешті! — усміхнувся Юрко. — Хоч провітриться трохи чолов’яга, бо так, бідолашний, хрумає граніт науки, що від його светра галерним потом тхне.

Розмова мимоволі увірвалася — Мирон Сидорович зник у своїй «бочці», а Жолудь почав переглядати журнали. І якби Степан Божко зазирнув через його плече, у праведних очах «бюропатетика» спалахнула б нищівна блискавиця гніву: Жолудь у службовий час читав вірші.

Розділ п’ятий

Клара Петрівна зателефонувала в суботу додому, що вона вже закінчила передруковувати стенограму промови Юрка Жолудя — Мирон Сидорович може її отримати. Грива о шостій вечора наближався до будинку на вулиці Артема, де жила Клара Гуртовенко; точніше, наближався до названого нею номера, бо самого будинку з вулиці не було видно — він ховався за високим зеленим парканом.

Як тільки Мирон Сидорович опинився під дебелим, щільно злютованим парканом, йому одразу ж стало зрозуміло, в якому будинку жила Клара: щоб надати вулицям ошатного вигляду (особливо тим, по яких їздить високе начальство), задранковані й обмазані глиною житлові реліквії старого Києва, як правило, ховали поза високими парканами.

Якісь невиразні вагання опанували Гриву, коли він відчинив хвіртку й зайшов у привітний дворик, де вже поміж оголеними вишнями і яблунями залягли розлініяні залізними граблями грядки. Дерева трохи не до самих крон побілені вапном. Під замшілою цегляною стіною, поза якою ховався сусідній двір, лежав свіжий попіл від вогнища, де нещодавно спалювали торішнє листя та бадилля жоржин. На грядках іще нічого не проклюнулось, але можна було вгадати, що не далі, як за тиждень або півтора із почорнілого від тисячолітнього обробітку в’язкого суглинку вистромляться викувані сонцем зелені наконечники стріл, — саме так з’являються на світ шляхетні тюльпани й простацькі півники, мовби з-під землі невгамовні трудівники-гноми вистрелюють їх із туго напнутих луків.

Старезний, майже по вікна вгрузлий у землю будинок — ще, мабуть, із тих, які Бібиков понад сто років тому прирікав на знесення, — був обкопаний неглибокою канавою, щоб снігова й дощова вода менше всмоктувалась вічно вологими стінами. Біля дерев’яного скособоченого ґанку віддзеркалював присмеркове небо схожий на кругле люстро наповнений водою величезний казан, у таких будівельники й шляховики варять гудрон. Двері знадвору оббиті сірою цератою, із дірок вилазить землиста повсть.

Мирон Сидорович, не знайшовши дзвоника, спробував постукати, але звуки вмирали в повстяній оббивці — тоді він із ґанку доп’явся рукою до ромбоподібного вікна (воно також було скособочене) й тихенько постукав у шибку.

За перехрестям потрісканих рам з’явилася сірувата, мовби навіть сріблиста, постать жінки — то була не Клара, бо відразу ж впало в око сиве волосся й ніби вирізьблене з граніту обличчя зовсім іншої конфігурації, ніж у Клари: не округле, а в міру видовжене, з тонким носом і вузькими знебарвленими губами. Кілька секунд, коли за дверима щось грюкало і човгало, були наповнені ваганнями — десь у заглибинах душі Мирон Сидорович помічав таємничий шепіт, мовби якась невідома істота, що ховалася в ньому самому, здирала з його почуттів тонкий флер суто наукової зацікавленості стенограмою, але ж ніяк не особою Клари Петрівни.

Двері відчинила літня жінка, яка щойно визирала із вікна, але за її спиною сяяло своїми небуденними ямочками усміхнене обличчя Клари; було в тому обличчі щось таке, чого Мирон Сидорович раніше не бачив, — те, що не мало назви, а все ж існувало й тягнулося невидимими корінцями у прошарки душі, котрі не підзвітні людині. Може, оте непідзвітне доречно назвати освітленням зсередини, з глибин самої істоти.

— Застудишся, — майже на саме вухо сказала Клара матері, й та одразу ж зникла, мовби розчинившись у просторі. — Прошу вас, Мироне Сидоровичу. Заходьте. Але бережіть ноги, їх у нас можна поламати.

Сходини й підлога в сінях залатані неструганими дошками. Праворуч вгадувалося щось схоже на кухню, бо там стояла газова плита; за всіма іншими ознаками, то був сарайчик для дров, але тепер дрова не потрібні (печі теж опалювалися газом) — і це збільшило корисну площу Клариного житла.

Сім’я Клари Петрівни (вона, мати й молодша сестра) мешкала в одній великій кімнаті, що була там і там вигадливо перегороджена ширмами й шторами, за якими ховалися ліжка. Велика полірована шафа для одягу стояла не під стіною, а виступала своїм вузьким боком на середину кімнати — і це була вісь, довкола якої групувався весь напівганчір’яний інтер’єр. Ближче до вікон лишався вільний простір, де стояв стіл, вкритий білою скатертиною й заставлений тарілками, келихами, двома невеличкими вазочками, в яких синіли проліски. В самому кутку містився школярський письмовий столик — більшого поставити ніде. А поруч з етажеркою, дисонуючи з іншими меблями, займало почесне місце вольтерівське крісло, задраповане чимось схожим на килимок. Грива здогадався, що то було крісло матері, й навідріз відмовився в нього сісти. Висока, струнка для своїх років, справді вся якась сріблиста Юдіф Моріцівна, трохи повагавшись, опустилася в крісло, бо в кімнаті могла рухатися лише одна особа — та, яка виконувала господарські обов’язки. Звісна річ, це була Клара.