Смерть Верgiлiя

— Для любови розплющ свої очі!

Це був чин, задля нього учинений. Він очі розплющив не сам — добросердя йому їх розплющило. Він дихав не сам — у ньому щось дихало. Це був символ, але в його образі ніч знов повернулась до себе, і в символі голосу німота перелилася у тишу, ніби тиша була тим первісним змістом, яким знову наповнитись мала порожня форма. І через таку наповненість різноспрямованість сну знов потекла до земного просторища, потекла із примарного простору знов у простір реальний, стала потоком ночі, сама стала простором, що крізь нього знову потік нічний час. Не чути було, крім тиші, нічого, він вже нічого не чув, ні в самому собі, ні поза собою; крізь нього лелів просякнутий ніччю потік, ніч огортала тишу. Навіть погас пломінець підвісної лампади, немовби його увібрала оця темна м’якість, аби повновладну тишу не перервав, не порушив невеличкий і впертий вогник. Так само згасало й гучне пульсування сну, все завмираючи і переходячи в сріблисте дзюрчання, що ніде не починалося, ніде не протікало й усе ж долинало від водограю в стіні. Омиване тишею, щось невловиме поміж минулим і майбуттям знов обернулося на величезну, як саме сьогодення, реальність, і тихо гойдались часу терези, тихо дзеленькали срібні ланцюжки їхніх шальок, які, то підіймаючись тихо, то опускаючись тихо, важили істину, приймали і відпускали символ за символом, творили, важачи, символ за символом; тихо зімкнулись зв’язки у спокійному плині буття, знову наповненого. Повного тиші без образів й усе ж таки повного образів. І ніч, яку ця тиша несла, ніч, яка діялась перед очима його розплющеними (знову тихо і ніжно гучать її дзвони, знов розкрилися очі його, знов розкрився він сам, знов розкрилася ніч), ця ніч, загадково сліпа від тиші, розродитись готова тінню, велична і лагідна у своїй простоті віднайденій, — знов ця ніч кудись линула і його із собою несла у плетиві віття свого, у своєму оперенні, в обіймах своїх, у своїм диханні, на своїх грудях. Він лежав. Він лежав, спочивав, він знову мав змогу спочити. Та саме тому, що спочивав, він усвідомлював також, що тиша цього нічного дійства — лише пролог чогось іншого, а отже, їй скоро мав настати кінець. Бо не лише просторовість знову витекла вся із примарного простору, а й тіло його, як приплив, знов повернулося звідти до нього, тілесний лежав він у ліжку, його відчуття ставали чимдалі тілесніші, був тілесний спочинок його, і, спочиваючи, він відчував, що лихоманка уже відступила, відчував, яка легка й цілюща щоночі була — пам’яталось йому — оця прохолодна і тиха хвиля передсвітання. І тілесно-земною була ця година, коли лихоманка уже відступала, і ця ніч оберталася теж на нескінченну годину, що до краю свого поспішала, ставала годиною нескінченно-земного наповнення, нескінченно-земного формоутворення. Земна ніч. Нічого ще не відбувалося, непохитно стояла нічна чорнота, тільки тиша поблідла, втратила свою насиченість, узялась невиразними, ледь-ледь помітними лініями (такі аж тоді почуєш, як добре напружиш слух); здавалось, ця тиша, від своїх крайніх меж починаючи, вже розшаровується, вже розпускається; ніжна рука вже любовно вписала у незавершену тишу несміливий початок ще омитого тьмою творення. Ім’я за ім’ям поставали на поклик безмовний ночі, зливались водно із пам’яттю, невитравні робились, як спогади, і прилучались до творення в спогадах. Чи то не півень удалині проспівав? Чи то завалували собаки?.. Довкола палацу, знов чути було, походжала сторожа, немовби її також повернув той примарний простір, дзвінкіше дзюрчав водограй у стіні, немовби у ньому додалося води, пройму вікна знов заповнили зорі, й серед них променилась голова змієборця. Тиша, пробуджена дихати, ніч, сповнена дихання, з ночі і тиші тяглося-росло вічносуще, живий сон світів. З полегкістю темінь зітхала, все чіткіших прибираючи обрисів, все живішого прибираючи вигляду, все земнішого прибираючи вигляду, все обростаючи тінями. Наближалося щось живе! Спершу безформне, майже розпливчасте, немовби окремі, розпорошені звуки, що розпадаються, але потім усе ж таки знову в один зливаються, чимдалі густішаючи і набуваючи чутних форм. Щось рипіло, кректало, гуркотіло і стогнало, й долинало воно від селянських возів, що тяглись до палацу вервечкою чимдалі щільнішою і везли провізію на ранковий базар; вони посувались поволі, мов сонні; гуркотіли колеса на розбитій бруківці, вісі рипіли, скреготало обіддя, зачіпаючись за каміння, брязкала упряж і ланцюги, часом глухо ревне якийсь віл, часом заспано крикне візник, а часом важка і м’яка ступа тяглових тварин ставала розмірена, мовби дихала маршовим ритмом. Вервечка вся дихала подихом ночі, посувалася крізь її подих, і посувалися разом з вервечкою ниви, й сади, й усіляка пожива, й усе це так само дихало, і відкривався вселенський подих, щоб у себе прийняти живність, відкривався для світового єднання, яке, у любові творячись, творить і власний образ. Бо любов зачинається в подиху і з подихом підноситься до безсмертя. Там унизу проїздили селяни; сонно понуривши заспані голови, сиділи вони на гарбах, повних з горою капусти та інших овочів, і коли підборіддя у котрогось геть упиралось у груди, він схропував, як уві сні схропує, мабуть, худоба. У сні людини є щось таке, що властиве рослині й тварині, а образ померлого селянина нагадує висохлу глину. Шлях селянина, коли вже цей шлях непідвладний долі, коли вже веде він туди, де доля не має ніякої влади, де вже майже втрачає права свої і свою випадковість, — цей шлях пролягає над самісіньким краєм долі, над краєм сну; якщо селянинові після молитви всміхнеться удача й позбавить його випадковости, то й над землею його, і над збіжжям, і над худобою доля утратить владу, і хай зорі він бачить тоді лиш, як на базар вирушає або як поглянути вийде вночі, чи не отелилась корова, хай він одразу знову впадає в ясну, без сновидь, сонливість своїх днів і ночей, він однаково й далі з любов’ю тримається того, над чим доля не має влади, що він просіває крізь пальці, мов золотисте гладеньке зерно, чого він торкається ніжно рукою, як погладжує шерсть худобини, що розминає в долоні, як грудку плодючого ґрунту, — з такою любов’ю тримається, з такою жагою тримається усе це пізнати, о, він так обіймає той ґрунт, ту худобину й плід, що й сам опиняється в їхніх обіймах і відчуває тепло і захист десниці, що спокійно, з любов’ю тримає його, і підтримує, і пізнає, вона пригортає його і відпускає влад із припливами і відпливами років і днів, отож він, заколисаний нею, припливами й відпливами її заколисаний, спокійним теплом її заколисаний, приймає від неї весь спокій свого буття, приймає спокійно, знаючи навіть, що колись і вона охолоне й він, обернувшись на порох, випаде з неї у лоно першопочатку, сонне і непідвладне долі; в сиру землю зі смертю зійде селянин, але подих його, від усього земного звільнившись, скинувши пута, вознесеться до позамежности зовні, до голосів незримости, де панує божественність! Там, унизу, проїздили селяни, над’їздили і проїздили, тяглися вози за возами, і на кожнім сидів чоловік, він спав, він хропів, голова хить та хить, кожен уже майже й не доля, вже майже й не випадковість, кожен — просто істота жива у нічній коловерті; отак вони й їхали, старі й молоді, бородаті, обличчя в щетині й гладенькі, отак вони й їхали, як споконвіку тут їздили їхні батьки, і діди, і прадіди, — втілення глибокого спокою й затишку, спокійного втілення свого ґрунту надійного — великих припливів і відпливів; вони їхали, спокійно й терпляче долаючи долю, їхали сонні, забувши про голос, що витав понад ними, що був невиразною їхньою мрією, навіть їхньою певністю, голос, якого вони, однак, майже не намагались почути, бо в позачасових змінах від покоління до покоління проміжків немає, і байдуже, кому випаде щось вершити — батькові, а чи онуку, а чи далекому правнуку; охоплені чином, сильнішим за них, з любов’ю й смиренням переймаючись ним, смиренно вони проїздили крізь темінь на закраїну ночі; право на сон вони мали. А він, хто серед них колись був, теж колись селянин, він лежав тут, від усіх них відлучений, від землі геть відлучений, від рослин і тварин відлучений, він, підвладний тепер лише долі, він лежав тут — той, хто бачив крізь ніч; о, в душу кожного з нас вже закладено чин, сливе недосяжний, чин, сильніший за нас, сильніший за нашу душу, й лише той, хто досягне самого себе, в такій ось останній готовності вмерти досягає і власного чину, той недремно чатує над сном цього смертного світу. О повернення на батьківщину, о ця недремність! Де це було? Хто чатував над світом, хто чатував над тими, що їхали сонні крізь темінь? Може, то робив голос? А може, робив це він сам, ушанований ласкою чути той голос? Чи не йому чатувати тут велено? Ніколи! Ніколи не був він на таке здатний, він, хто не здатний допомогти, хто не бажає приподоблятися, пустодзвін, що творіння своє мусить знищити, бо людина, чин людський і людська потреба у допомозі означали для нього так мало, що нічого із цього він не осягнув і не полюбив, а щоб оспівати — то вже й поготів, тож не написав про це жодного слова, лише марно звеличував і прославляв красу; о, це вже просто зухвальство — гадати, ніби йому чатувати тут велено, поки прийде чатовий достеменний, передвісник отого голосу! Виходить, усе це — просто той самий сон, ніщо інше? Чи йому справді судилось почути той голос у всій його справжності? Чом же тоді голос змовк? Де він? Де він?! Він питав, і питав, і питав! Він питав про той голос, усе ще питав і все ж таки… вже не питав! Він усе ще шукав його, все ще шукав… і все ж таки вже не шукав. Шукання його вже не було шуканням! Бо те, що йому відкрилося, те, у що він, гадалось йому, вже й не вірив, було всюди, він чув його всюди — в рипінні возів, у повільній, лінивій волячій ступі, у сонних, поморщених обличчях селян, у їхньому подиху, в подиху темряви, в подиху ночі, й усе — те, над чим доля не владна, і те, що під її владою, все людське і земне, — все в нього ввійшло, ввійшло в його чин, ввійшло в його долю, ввійшло в неї глибоко-глибоко, так, що усе це, хай і ненаписане, хай у віршах уже й неоспіване, стало провіщенням чогось неминущого, провіщенням нескінченного заповідання любови на нові нескінченні заповідання, любови, навіки-віків нетлінної у своїй ніжності; ніч наслухає і вже ладна заплакати, бо минає вона. Сон і не-сон поєднались водно, стали початком і кінцем воднораз, джерелом і струмком, корінням і кроною, буйно-розложистим деревом сфер, у галуззі якого колисається людство, наділене долею і все ж таки їй непідвладне. Це було, це було вже, але ще й не було. І він, одне ціле з цією сукупністю, в її долі обіймах і несучи її долю в своїй, він теж колисався, розкошуючи щастям бути з цією сукупністю, він відчував її всім своїм тілом, усіма фібрами своєї істоти, вже вільної від лихоманки, відчував, розкошуючи щастям, оцю прохолоду, що спонукала його щільніше у ковдру закутатись, відчував, розкошуючи щастям, час, що линув крізь знову розчахнуту ніч і ніс прохолоду з собою, відчував, розкошуючи щастям, свій подих, що став уже легшим і зливався із подихом всіх водограїв на світі, що дзюркотять у темряві, відчував бурмотіння світу, відчував його справжність. Усе прохолоднішим і прохолоднішим дзюркотіння робилося, прохолоднішими робилися зорі, їхній простір, прохолоднішим робилося все, що було в тому просторі чути. Вервечка возів унизу помалу порідшала, вже можна було розрізнити гуркіт окремих возів, котрі наближалися, й тих, котрі віддалялися, більшали відстані поміж ними, й нарешті лишилося тільки кількоро тих, які відстали. І що довші ставали паузи поміж цим гуркотом, то виразніше чулося в них невиразне глухе рокотання, яке сріберним дзвоном пливло у непроглядній темряві; то було море, довгоочікуване й повне очікування, о, то рокотали хвилі, ще по-нічному сонні, та вже прокидаючись на поклик близького ранку. А може… О, а може, це йому тільки причулося (він ледь не вжахнувся), може, його зраджував слух, може, він просто був ладний іще раз піддатися самообману, може, це була просто туга, просто душевна туга, туга за морем, туга почути у рокоті й цілющий той голос, щоб можна було з ним повести розмову, щоб не потонув той голос у могутньому рокоті, щоб у всевладді природи не потонуло його провіщення… Але ні, о ні, то море було, то була неомірна, як володіння Тритона, реальність морська, і голосу чин, що так невимовно-нечувано відкривався йому, відчувавсь у сріберно-дзвенючому сяєві місяця, відчувавсь у неспинних валах прибою, відчувавсь у роздоллі вгорі й у розкутті внизу, відчувався у мороці й пелені світла, якою стихія нічна вже починала гасити себе, відчувався у тому, як бліднули зорі, ба ні, навіть більше; сповнившись голосом, прислухалися води, прислухалися зорі й моря, прислухався і морок, і все людське — те, що спало ще, й те, що вже прокидалося; прислухалися всі світи — самі до себе й до всього, що їх наповнювало. Усе, що в природі було, одне з одним єдналось і в єднанні творило любов. Чи існувало ще зло? Чи вирок уже пролунав, і тому все зло уже знищено? Голос, у всесвіт уплетений, вперто мовчав, і здавалось, що відповідь дасть лише день, що все обернулось тепер на чекання й завмерло, на денне світило чекаючи, бо, крім нього, на існування ніщо уже права не має. Ніч збиралась довкола своєї мети, ставала цілеспрямована, її чорнота позбувалася м’якости; за вікном у мерехтливе зоряне світло вкрадався зеленуватий відлив. Повітряна барва недвижно застигла у мороці, недвижно, навпомац вибираючи з тіні предмет за предметом, і кімната, од вікна починаючи, крок за кроком ставала кімнатою, стіна — стіною. Навпроти вікна, за яким миготіли останні зірки, бовванів канделябр, неначе безлисте дерево, в галуззі якого заплутались рештки ночі. А в еркері вже можна було розгледіти, хоч також іще і не дуже невиразно, постать хлопчика, що спав у кріслі! Ноги він підібгав під саме крісло, голову, над якою, мов тінь, нависав темний чуб, підпер рукою, світлих очей не видно було — вони ховалися під повіками-тінями; зате видно було: хлопчик напружено щось наслухав — те, що він малював сам собі уві сні, страждаючи і вибавляючи когось від страждань, безпомічний і комусь помагаючи, в полоні жадань і жадань не знаючи, кохання без похоті, ненароджений янгол у подобі земної людині, сновидець. О ніч проминуща, що несе на останньому подиху цього сновидця, несе далі й далі, нескінченна у своїх розгалуженнях, у своєму оперенні, ніч, що нескінченно несе його в себе на грудях, в обіймах своїх. Іще раз напнулось над ним угорі розкидисте ночі склепіння, виростаючи разом із червонястою млою пекельною і гамом усіх голосів за вікном, здіймаючись аж до всіх кратерів смерти, і під склепінням ширяли всі зойки смертельні й гримаси смертельні, й летіло склепіння в ніщоту, у порох, у порожнечу зітерту, але владний і лагідний голос, що провіщає ім’я, його підхоплював і, мовби відлуння дзвонів, розпливався нарешті в напливі ранкового світла, вливався в це світло і, разом із ним розчиняючи сутінки, сам розчинявся на сутінки. Невже це і досі те саме вікно, за яким усе сталося, за яким все ставалося? Пролунало і відлунало минуще, розгорнулося і згорнулося — і неминущим стало; минущий був день, що перед ним уставав, і він вже давно не дивився в той бік; його очі повила запона, хоч були вони і розплющені, їх затуманили сльози без сліз, та крізь туман той він бачив, ніби уже й не очима, як наставав новий день, бачив уранішні сутінки, пильно вдивляючись, бачив, як там, за вікном, сутінки тихо, верства за верствою, клали безбарвну барву, він це бачив і вже не бачив, його зір обернувсь на чуття, і в цьому чутті, разом із цим чуттям родився для нього день зі своїм новим світлом, стаючи його власним. Займався світанок і дихав навстріч йому трунком своїм щоразу чистішим, дихав до болю виразною, до болю димчасто-ясною прозорістю, крізь яку, не зливаючись з нею, попливли вже терпкуваті пасемця димку від щойно в домівках розпалених вогнищ; навстріч йому дихав світанок різким і бадьорим, сріблясто-солоним повівом моря, що сріблясто-легенько здіймався з далекого й тихого сріблястого рокоту, із першого блиску прохолодного й мокрого берега, чистою рінню і чистим піском укритого, сріблястими хвилями ранку омитого, ранкову офіру прийняти готового, навстріч йому дихав світанок, розкриваючись і розкриваючи, дихав, мов щось природне, з якого знов починається творення, й він, приймаючи цю розкритість і прийнятий нею, відчував, як несе, як відносить його дзюркотливий потік її чину, як вона огортає його своїм подихом-рокотом, і несло вже його, мов на крилах, прохолодних на дотик, несло, мов на чиємусь могутньому подиху, й він, народжений все ж на землі, немов спочиває в тінистому подиху лаврів, від дощу потемнілому, від роси прояснілому й свіжому. Отак і несло його — далі все й далі, і там, де цей шлях добігав кінця, де він непомітно губився в полях, де хліби золотистими хвилями котяться, там, де колосся гойдається, де виноградна лоза обплітає терник і худобина поряд із левом лежить, там янгол постав перед ним — радше й не янгол, а хлопчик, і все ж таки янгол — прохолодним крилом вересневого ранку укритий, темний чуб кучерявий, очі ясні, але голос його був не той, що чином провісним символічно наповнює всесвіт, о ні, скоріш то було вже далеке-далеке відлуння праобразу-символу, що витав над усім цим; і коли янгол озвався, той голос було ледве чути, й усе ж таки в ньому вчувалася вічности бронзова тінь: