Смерть Верgiлiя

…Бо кохання — це повна чекання готовність, усе в ній — чекання терпляче, бо кохання — це готовність творити… Ще ні, й усе ж таки вже; перед цими дверима й стоїть кохання, стоїть на порозі реальности, там, де відчинитися має брама, щоб смертний переступив відкриту межу, відкриту задля пробудження, відкриту задля відродження, задля мови відкриту, яка вже воскресла, яка воскресає, одвіку нечута, одвіку жадана, задля мови відродження вже в остаточності, рятівній і вже останній, — щоб смертний переступив ту межу, відкриту для остаточного присуду, який пролунає поза буттям уві сні, і поза світом, і поза простором, і поза часом, о, якраз перед таким оновленим творенням і стоїть кохання, саме ще в глибоких сутінках, ще саме наслухаючи, але вже — й допомога в пробудженні, початок пробудження…

…І влад серцебиттю, за власні межі вихлюпуючись, трепетало сяєво сну, трепетало саме склепіння, трепетало усім безмежжям свого променистого повноголосся, трепетало в усіх своїх відокремленнях, поєднаннях і переплетіннях, у неозорості променистих шляхів і світлосяйних доріг, і трепетали разом із ними й зоряні бані, і цілісність сну, яка вдихає себе й видихає, й у всьому було очікування — у подиху, в сні, у глибині його серця, у кришталевій прозорості сфер. Чи виб’ється з цього подиху нова мова, нове слово, новий голос? Чи стане цей подих джерелом голосів, що покладає початок і покладає кінець часам, чи відкриє він середохрестя, мету всіх шляхів у незглибимій безодні сну? О, чи пролунає зі сну те суголосся, що відлунням до себе вертається, — суголосся вселенської єдности, вселенського ладу, всепізнання вселенського, суголосся, що, в обіймах усіх голосів і собою обіймаючи їх, остаточно розв’яже — розв’язати повинне — вселенське завдання? Це було ще лишень передчуття, навряд, чи щось більше, — передчуття, коли серце, здійнявшись із глибин сну, підноситься аж до найвищих його висот і замкнені так голоси розчиняються в сяйливо-тремтливому подиху дійства, по-земному ще билося серце, та неземне вже було воно у своєму очікуванні, земне ще було воно як сновидне знаряддя всевладної долі, що несе у собі воднораз і нещастя, і зло, й випадковість, і смерть, — та було вже воно й неземне, бо готове було підкоритись наказу, неземне, бо готове було пробудитись. Далебі, ця пробудитись готовність була ближча до неземного, ніж будь-яка інша, ближча навіть, ніж готовність померти, яка до земного прив’язана вже самим умиранням, просякнута себелюбством і славолюбством, дурманом і ненавистю; далебі, ця готовність була ближча до смерти, що насувалася, ближча, ніж його власна готовність до смерти, недремно-невідпорному пануванню якої він колись віддав був життя, гадаючи, нібито завдяки саможертві, завдяки власній смерті доможеться повернення на батьківщину, подолає межу і її голос почує, ба більше, спроможеться його наслідувати і завдяки наслідуванню приверне його до себе. Наслідувати цей голос, почути його поклик до пробудження неможливо було колись, наслідувати, почути його неможливо було й тепер. Бо він, цей голос усіх голосів, — поза будь-яким голосом, могутніший за будь-яку мову, могутніший навіть за мову музики, могутніший за будь-який спів, цей голос — серця биття, один-єдиний його удар, адже лише так, за один удар серця, за одну-однісіньку мить, тільки так він спроможеться осягти всю пізнавану єдність буття, він, неосягненности голос, який виражає неосягненне, сам це неосягненне, мові людській недоступний, символу земному недоступний, праобраз усіх голосів і символів завдяки повік недоступній своїй безпосередності, — він лиш тоді стане гідним такої немислимої позамежности, лиш тоді стане можливим, коли сам усе земне перевершить; але він буде, знову ж таки, неможливим, ба навіть немислимим, якщо не стане до всього земного подібним; тож хай він уже й не має нічого спільного із голосами земними, із земним словом і земною мовою, хай вже навряд чи й назвеш його земним символом, він зможе явити праобраз, на неземну безпосередність якого спрямований, лише тоді, коли віддзеркалить його у земній безпосередності: образи йдуть один за одним, так у земному будь-яка низка символів веде до земної безпосередности, до земного звершення, але низку ту треба вивести (для людини це — труд надзвичайний) за межі земного звершення, треба для кожної земної безпосередности знайти відповідну їй і все ж таки вищу безпосередність потойбіч межі, треба піднести це земне звершення понад його поцейбічністю до нового символу, і, хоч на межі цій символів низка щомиті, ось-ось перерватися може, наштовхнувшись на межу неземного, зазнавши поразки від недосяжности, зоставшись навік перерваною, навік без продовження, але небезпеки такої щастить уникнути, знову і знову щастить уникнути, низка символів знову і знову змикається, щойно лиш недосяжне саме перевтілюється у досяжне і знову і знову сходить униз до земної тлінности, щоб самому ущільнитись до чину земного, до земного звершення, щоби зменшитись, очевидним зробитися, щоб завдяки такій самоочевидності усунути навіть межу, щоб і низка вимовного стала так сходженням вгору і сходженням вниз, і щоб вона зімкнулася, замкнулася в коло істини, в коло одвічне символів, істинне в кожному зі своїх образів, істинне завдяки споконвічній своїй рівновазі, що веде свою гру на відкритій межі, в коло, істинне у предковічному обміні чину божественного і людського, істинне у символічності того і того й у символі їхнього взаємного віддзеркалення, істинне, бо в ньому одвічно себе оновлює творення, і це оновлення стало законом — законом відродження, постійного і незмінного, законом, що помагає долати випадковість, застиглість і смерть; жодна земна готовність до смерти, хоч би як ця готовність нагадувала божественне жертвопринесення, не здатна неземне породити у цьому земному чині, тут важить лише далебі терпляча готовність до пробудження, і сном скутий сновидця, як сама доля, невільний і недоступний для смерти, як сама доля, сновидця, якому найменша готовність до смерти чужа, у сні завше готовий лише до пробудження, лише про таку готовність він знає, лише їй він відкритий і не піддається омані у своєму сновиднім знанні, у своєму неоманнім знанні про пробудження і про його всевладдя, що для нього сон відкривається у своїй незглибимій безодні, голосами наповненій, зі знанням у променисто-чорній бездонності своїх осяйних криниць, та ще більше знання — в серці сновидця, трепетливо відкритому голосу, що вже й не голос, а чин, бо сходить униз, щоб набути ім’я, бо ім’ям цим він, невблаганний, як доля, закликає назад обернутись, назад повернутись, на батьківщину вернутись…

…О повернення на батьківщину! Це — до чину повернення, бо чин — то любов, бо лиш він — служіння і поміч, він, імена даючи і наповнюючи форму порожню долі, дужчий від долі самої…

…Ще ні, й усе ж таки вже! І було то знання про серце незбагненно закоханої далечини, що поринула у самісіньке серце сну, було то знання про те, як двоє рівних сердець — поцейбічности і потойбічности — одне з одним зливаються, як пульсують вони і стугонять одне в одному, божественний символ, що спалахнув у людському символі задля спільної мови, мови клятви на вірність поміж людиною й Богом, мови неспинного творення у нескінченних молитвах, яка у світотворенні то возноситься вгору, то опускається вниз, і було то знання про цю мову спасенного чину, про цю мову офіри любовної, яка перевершує всяку офіру людську так само, як суголосся усіх голосів за овидом земним перевершує різноголосся земне, як заовидна любов до пізнання усезагального перевершує всяку любов, що людей поміж собою пов’язує; серце Боже й людське, воно в Божих обіймах, в обіймах людини й саме обіймає Бога й людину; й усе ж то було і знання про того, кому (адже голос, щоб його на землі почули, повсякчас потребує провісника) призначено нести чин, і він, як і чин, живитися має із джерела подвійного, на землі спородитися має від неземного зачаття, бо лише той, хто вже від джерела свого випадковості непідвладний, здатний і випадковість знов поєднати із дивом законности щонайвищої, яка владна навіть над долею, бо лише тому, хто сам приходить зі сфери, що стоїть понад долею, й усе ж випиває до дна чашу нещасливої долі, — лише тому й даровано ласку знов обернути нещастя на щастя, тому даровано ласку приносити щастя, о, йому й тільки йому, цьому герою в людській подобі, герою, Богом зачатому, доля судила пронести отця крізь пожежі нещасть, о, йому й тільки йому доля судила порятувати отця, тільки йому тепер вільно узяти на плечі того, хто зачав його, й понести до суден, щоб утекти, щоб вернутися на батьківщину, до краю нового, до обітованого, де завше була вітчизна отця. Ще ні, й усе ж таки вже! Цей край лежав перед ним у знанні владного поклику отця, поклику, що людині ім’я дає і надає їй божественности, а в Бога вдихає людськість; край лежав перед ним у сяєві й віддзеркаленні сяєва, край лежав перед ним у знанні про того, хто щастя приносить, і в знанні самого того, хто, сповнений людяности, щастя приносить; отак лежав перед ним цей край, і пожежі нещастя немов обернулись на чистий жертовний вогонь, на шматки розлетілась застиглість, надгробок осердя піднявся, добро відділилось від зла і очистилось, Бог і людина розрослися до знову воскреслого творива, прийдешнє, прийдешнім освячене в ім’я Отця, прийдешнім освячене в ім’я Сина, з прийдешнім заручене в духові… Ще ні, й усе ж таки вже — наче обітниця! Чи було те, що він бачив, уже пізнання? Чи було це пізнання сну? Чи було це вже пробудження? О, то було ще по сей бік межі, й хоч сон і бився в неї, він її не проламав; незбагненним постало побачене, то було не пізнання, було то просто знання, знання уві сні, спогад у сні, спогад далекий про голос минувшини, ніколи не чуваний, повіки незмовкний, далекий-далекий спогад про край позамежний, ніким неходжений і все ж таки вздовж і впоперек сходжений, величезний у своїй далечіні і крихітний у своїй віддаленості, воднораз джерело і гирло, то було невідпорне, як пам’ять, і нескінченне наближення до межі, й усе ж то була ще тільки скутість, ще тільки трепет, осяйне, тремтливе очікування. І саме тому, саме у цьому знанні споглядальному, у цій сліпоті прозорій-прозорій, яка, пізнанням не бувши, мовби форма пізнання була, прозора пов’язка на очах його, авжеж, саме тому він, хоч у просторінь сну і занурений, хоч і повитий її розростанням, опинився раптово на вершині гори неймовірно високої, так ніби діставши веління зазирнути звідсіль за межу, він, споглядач, та все ж не провісник, якого поставила тут і підтримала ніжно-залізна рука, якого прийняло тут прийдешнє, прийняло незмінне минуще, його, що весь пульсував разом із пульсуючим серцем, яке, ним обійняте, все ж таки більше за нього, обіймало його самого, реальністю дихаючи; і він, цим пульсуванням пройнятий, спромігся вивільнити руки свої із кристалу прозорости і простерти їх до високости, до склепінь осяйних, де сіяли зірки і сонця великі почали кружеляти, а понад ними всіма — одна зірка… Так споглядав він просторінь сну, теренів просторінь, що справіку мали стати ареною чину, а тепер стали ареною його споглядання, — так споглядав неприступну, недоторканну й усе ж таки просторінь, з давнього-давна йому дорогу; так споглядав він, прикутий до ложа, скутий сном, не маючи змоги полишити сон, розлучитися з ним, споглядав краєвид цей, йому неприступний, для нього недоторканний, краєвид, до якого він линув на променях власного сну, на сіянні його, й, окидаючи зором і краєвид цей, і сон, він бачив, як вони напливають пластами один на одного, бачив посеред краєвиду всі кристалічні утворення, всі променясті куби, і піраміди, і кола, й цілі снопи променясті сну, бачив, як у плетивах сну, в неозоростях сонно-мрійливих світосяйних шляхів розлого лежав-потопав краєвид, сповнений спогадів, прозорий від спогадів, чарами будячи спогади; так, він лежав-потопав уві сні з усіма днями своїми й ночами, зі змінами світла і темряви, то яскравіючи, то туманіючи в подвійних сутінках ранку і вечора, повен всіляких образів земного буття, повен сум’яття всієї живности, повен сум’яття усіх земних голосів, повен дурману, і мук, і туги, повен творіння, що постало саме і що звершене кимось, повен тиші на берегах, і на тремтливих лугах, і на імлистих гірських вершинах, тісниться самотність на його височинах, тісняться міста на його рівнинах, повен миру й війни, повен погідного світла людського життя-буття, але повен і тріскоту й гуркоту лиховісних пожеж, і нема кінця-краю, нема кінця-краю, ступай куди завгодно, ніде й кроку не ступиш, сон і краєвид поєдналися, і один в одному мерхнуть, і один в одному смеркнуть, обидва в чеканні, обидва в зажурі, пробудитися ладні обидва, спраглі зустріти того, хто ступить у них і принесе голос пробудження. І він також очікував, руки здійнявши, очікував разом зі сном і краєвидом, його погляд блукав по застиглих лугах, де паслась застигло худоба, він прислухався до німоти застиглих вогнів пожеж, і жоден птах не пролітав під застиглим шатром етеру; чимдалі вище палахкотіли пожежі у цій нерухомості й у непорушнім мовчанні наростав галас голосів розмаїтих, чимдалі глибшою туга ставала, завмирали сонця, й чимдалі важче і важче билося серце у мури безмежжя всередині і зовні… Ох, коли ж бо настане кінець? Де він, кінець? Коли ж буде випито чашу біди сповна? Чи дійде межі це мовчання, що глибшає й глибшає? І раптом здалося йому, ніби останню межу цю перейдено. Бо він побачив людські роти, сповнені жаху, роззявлені один до одного, і жодного звуку не чути було із тих сухих отворів, і ніхто вже нікого не розумів. У всіх повідбирало мову від усвідомлення своєї провини, всі усвідомили власну провину за власну безмовність; то була вже остання межа земного мовчання, то було вже останнє людське мовчання, й, бачачи це, він уже мало не закричав німим криком жаху. Та, ще бачачи це, ще, власне, цього й не побачивши, він вже нічого не бачив. Бо зненацька запала темінь, і все видиме щезло, щезло сяєво сну, щез краєвид, пощезли пожежі, пощезли люди, пощезли роти оті роззявлені, і настала ніч, ніч без часів, без світів, без звуків — порожня-порожнісінька чорнота, порожня ніч, позбавлена форми, позбавлена змісту; порожнім і чорним зробилось чекання, і змовкло навіть серцебиття, засмоктане порожнечею. Допито рештки буття. Він стояв на межі, стояв на межі долі, на межі випадковости, він стояв на межі, спорожніло його чекання, спорожніло його наслухання, спорожнів його погляд, спорожніло знання, але в цій порожняві, у цім спорожнінні він знав, що межа перед ним відкриється. І ось почалось — тихо-тихо, немов не хотіло його злякати. Почалося із шепотіння, яке він колись уже чув, почалось усередині, аж у глибині його слуху, аж у глибині душі, у глибині серця, й воднораз це було довкіл нього, проникало у нього, виринало з найдальших куточків мороку, вливалось у ніч, виливалося з ночі, було це те саме безмовне всевладдя звуку, якому він мусив підкоритись тоді, у самоприниженні, в самозневазі, і це наростало, як і тоді, його всього охоплюючи і наповнюючи, але тепер це було вже не співзвуччя багатьох голосів, не співзвуччя всієї юрби голосів, не розмаїте співзвуччя усіх голосів, а радше один-однісінький голос, що робився чимдалі самотнішим і самотнішим, голос такий безрідно-самотній, що він мрів у пітьмі, мов одна-однісінька зірка, одна й та невидима, світла цятка у непроглядному просторі, позаяк поклик, що гучнішим і владнішим він ставав, далебі так само владно вбирала у себе, просто-таки поглинала невловимо-нечутна, незглибимо-туманна безмежність. Те, що чинилось, було недосяжне ні зору, ні слуху, недосяжне усім чуттям, чинилось воно уночі, а проте було неймовірно яскраве й виразне, чинилось воно у несутності, а проте заполонило всі образи сутности, о, чинилося це як рівновага, чинилося у нескінченно невидимих, нечутних і невідчутних її порядках, які, надаючи всьому сенсу, і змісту, і форму, й ім’я, таїли в собі все буття й усі спогади — бронзовий рокіт моря, як і срібні перешепти осени, литавровий бій зірок, як і черід тепле дихання, флейтові звуки місяця, як і росу на сонячнім живоплоті дитинства, то було видивляння в невидимості, наслухання в нечутності; і самого його омивала пітьма, й рівновагу всього розмаїття світів і їхньої єдности омивала пітьма, й у цьому останньому рівноваги законі, який тільки й становить реальність і жодної випадковости не допускає, у цьому символі символів, що не має ніякого образу, в цій красі без краси він почув, ні, не почув, він побачив той голос, що все це вершив, і не був то один із голосів, котрі, самі бувши частиною світу, втручаються у світоустрій речей, щоб, їх порівнюючи і добираючи їм слова, робити з них символи, — той голос не був світовою істиною, не був ні однією зі світових істин, ні істиною всієї сукупности їхньої, ні, він був неземний, нечутний, невидимий, він був позаземний, він був джерелом позаземним істини, позаземним джерелом рівноваги, він був просто тим, що приходить іззовні, несучи із собою всю силу й усю широчінь цього Зовні, бо він ніс сам себе, бо обіймав середину, щоб бути самому в її обіймах, — він, це всеосяжне умістище сфер; так наслухав він той голос, чуючи зором і бачачи слухом його, голос, тінява слів якого — одвічний притулок для спокою і батьківщини, голос безчасся й невпинного творення, судний голос початку й кінця, рівноваги за межами сну, голос захищености і безпеки, і був він залізом, був він кристалом і ніжною флейтою — всім заразом, був він і громом, і всесильним мовчанням, він був усім і одним-однісіньким звуком, владним і лагідним, що розпізнавав і прощав, одним-однісіньким спалахом блискавки, о, яке невимовно солодке засліплення, принишкле перед завершеністю, о, таким і явив себе голос — одночасно і милість, і клятва, і з’явлення, але не мова, не слово, а скоріш його символ, символ якої завгодно мови, символ усіх голосів, їхній праобраз; всупереч долі, закликом отчим священним голос явив себе в звуках віщого чину: