Нафта

Отож уявлення про Риту було формальним, позаяк форма визначала суть, надавала йому змісту, упорядкованості й того особливого «вибіркового» чи «тонального» світла, яке є складовою алегоричної наснаги, яку відчуває поет. У якомусь сенсі Карло теж був поетом, хоч думка про писання віршів була йому чужа. Він, як і чимало інших, писав свою поему, живучи. Ніде правди діти, він був буржуа, а тому ніяк не міг писати, бо лише бідняк часом, а надто у щасливі миттєвості, спроможний своїми діями та зовнішністю висловитися, як поет. І все ж таки його клас відцурався від Карло як від навіженого. У нього є всі шанси стати безхатченком на схилі віку. Наразі ж він був маргіналом, жив поза законом, як злодій. Через те, коли він плентався міськими вулицями, навіть гадки не маючи про обов’язок, працю, майбуття, забувшись лише у своїх сексуальних пошуках, єдиним світлом, яке показувало йому, що навколо існує життя, надаючи йому необхідних обрисів (роль Рити), було саме те світло, за допомогою якого поет освітлює «особливість», яка наразі надихає його й наразі є для нього єдиною сущою істиною.

Отож рух о тій годині навколо вокзалу Терміні був сповнений сексуального збудження; невловимі людські пилинки, що ніби переносяться важким і теплим вітром під час дощу, який крутить їх під рудими стінами будівель, уздовж вікон барів та крамничних вітрин; вервечки автівок, які занадто густо скупчувались на вузеньких вулицях навколо світлофорів, що дивно блищали у надвечірніх сутінках, — геть усе було ніби означене думкою про Риту, у всьому була її сексуальність, її трошки смердюча плоть та її тендітність. І тому навколишній світ із вихором тіл, які геть-чисто всі втягнуті у його хаос, здавалось, був спільником Карлової самотності. Самотності, якої він прагнув через свої розсліди в сексі й у якій забувався, відчуваючи таке щастя всередині, з яким ніщо зрівняти^a [137] не можна було.

Раптом він почув спів.

Чи це лунало з радіо, з телевізора, чи це призовники під дашком на вокзальному пероні? Не розбереш. Ані пісню, яку співали, ані голосів, приглушених гучним та невгамовним шумом машин, розчути не вдавалося. Та, безперечно, співали чоловіки. І ця дивина о шостій по обіді сирого й тьмяного листопадового вечора посіяла навколо паніку. Рух ніби розлагодився; порушився напружений, педантичний, суворо^b [138]-буденний ритм заборон, зупинок, вільних шляхів. З вікон автобуса визирали пасажири. У вікнах автівок, що згромадилися навколо, показалися усміхнені обличчя. Люди на тротуарах озиралися. З одвірків крамниць визирали молодики та літні чоловіки у сорочках чи спецівках. Діти носилися туди-сюди, непевні, куди треба бігти.

Вечір завмер, ніби над ним замайорів стяг, завдяки якому він став винятковим лише через те, що несподівано сповнився щастям (сповнився радістю завдяки обов’язкам і смутку, які були повні поетичності лише у глибині Карлової самотності).

Пісня залунала несподівано близько. Із вулиці ххх, повернувши з Віа Кавур, охопленої журливим сутінковим безладом, крізь сонмище сірих та чорних буревісників, що купчилися, — які вороже, а які залюбки з цікавості та за компанію, — виїжджає спочатку одна вантажівка, потім ще й ще одна. А за ними вервечка мотоциклів. На вантажівках майорять червоні прапори: їх чимало, ціла купа, стяги мокрі від дощу й потьмянілі під вечірнім світлом, а з-за країв визирає безліч облич, теж мокрих; мокрі й ті, хто простоволосий, і ті, що прикривалися беретиками, котрі лише молоді вміють напнути так, щоб вони або були насунуті чи не на самі очі, або ледь трималися на потилиці. Це вони співали. Вони юрмилися в тих вантажівках, ніби худоба, яку везуть на бійню, чи солдати, котрих перевозять з однієї казарми в іншу, ось тільки змінити нічого не можуть, роблячи гарну міну при поганій грі. Та замість того, щоб присоромлено й бездіяльно, з іронією сидіти мовчки, вони показуються, товплячись по краях вантажівки, а хто не спромігся стати у чільному ряду, просовував голови між темних голів своїх товаришів. Машина, проїжджаючи, забирала їх із собою. Помітно, що у хлопців усміхнені очі. А руки стиснені в кулак. Серед тисячі розсипаних у краплях дощу вогнів їх поглинала своєю сірою невідомістю ніч. Те, що було захопленою панікою, коли вони приїхали, — відкриттям головної радості життя, — по їхньому від’їзді змінилось незагойним розчаруванням. Те, що породило їх, було таким самим сірим і суворим, як і те, що їх поглинуло. Інші місцини міста та країни. Де все зароджується; де все добігає кінця, щоб тривати. Якась непохитна воля воліла, щоб о цій порі вони були тут, метеорити, які знали про себе все, які показували себе людям, які нав’язували свій гордий спів. Відразу було помітно, що хлопці були немаєтні: чорнороби, малярі, водопровідники, поштарі, теслі. Надворі стояв кінець листопада 1969 року. Здавалось, вони щойно народились у новій подобі. Вони були передвісниками чогось, що відбувалось: у способі існування, у тілах молодиків. Чуби на чолах та добре поголені потилиці були такими самими, як і в сумирних дітей, які жили у минулих десятиліттях чи віках. Але в їхній поведінці виказувалось дещо нове, що нерозсудливо переповнювало радісним подивом, нетерплячим очікуванням майбутнього й причетністю до нових справ. Це вже були не студенти, це були робітники. У хмарі невловимого непривітного дощу вони співали якусь невідому партизанську пісню. Пісню, якої ніхто раніше не чув, і хтозна, де вони самі її почули й як вивчили її. Вони ніби проголосили Царство, яке враз зникало углибині вулиці Нітті, неподалік церкви Санта Марія Маджоре. Ці загони, що належали до величезного війська, котре якимсь дивовижним чином, мабуть, отаборилося на околицях міста, куди вони, певно, саме зараз їхали, були зодягнені у вбогі спецівки, але вже по новій моді: штани вже були тісніші за ті, що носили зазвичай, багато хто був одягнений у сіро-зелені американські штурмівки чи куртки. У всіх на шиї була хустинка. Всі, як один, зав’язали її на радісно-елегантний манір, ніби зухвалі й чуттєві хлопчаки. Вони співали свою пісеньку й, стиснувши руки в кулаки, щезали. Їхня юність, навіть молодість їхніх тіл, була видимістю. Ніби вони не були дітьми, не розвивалися. Ніби вони споконвіку народжувалися вже в новій подобі, молоді й мужні. Й ось несподівано за волею держави чи народу вони постали перед очі городян, що забулися своїм сном, випускаючи їх від далеких сховищ — із казарм на околиці міста.

Завдяки тому, що вони по-новому переживали свою молодість, виявлялося, що в самому лише тому, щоб бути молоддю, є новизна. Від цієї новизни ті, хто вже не належав до молоді, впадали в паніку. Життя відроджувалося несподівано несамовито й у широкому світі, безліч молодої мужньої плоті вже дозріла й була готова кинути — у коханні, яке знов для них відродилось і знов оберталося на загадку для тих, хто вже пізнав його, — нове сім’я, усвідомлення сили якого втілювалось у пісні, що лунала у схвильованому місті. Політична влада й влада тіла — це єдина влада. І хтось здогадався про цю єдність; хтось знав, що відбудеться цей несподіваний переїзд казармників; хтось має змогу керувати цією новою, вірною йому, ордою. І це, певна річ, не Карло, що поринув у свою самотність.

Він, як і решта тих, кому явилось це видіння, стояв на тротуарі мовчки, жалюгідно щасливий та зворушений. Перша вантажівка промайнула, як тінь, і видно в ній було лише усміхнені очі та руки, стиснуті в кулак; а нагорі — частокіл із прапорів, які така людина, як він, добре знала. Друга проїхала так само швидко. А от третя на мить призупинилася, майже зупинившись просто перед Карло, але машина стала так близько до тротуару, що чоловік, дивлячись знизу вгору, не мав змоги роздивитися її всю. Просто над своєю головою він міг розгледіти лише ряд ніг та животів. Через сирість штани, що закривали ту низку ніг та довбнів, здавалися ще сірішими та убогішими: зборки на дешевому сукні, проріхи, ґудзики на опушених штанях чи застебнутих поганенькими «блискавками», пояси з широким ременем, застебнуті під черевом, краї поношеного сукна, що попротиралося чи повицвітало на колінах чи в паху, звідки стирчав налитий член, знехтуваний, опалий, забутий, коли лунає, сповнена мужності, пісня боротьби. І цей спів на постаменті тіл, обрізаних на висоті членів, що стирчать у рядочок, убогих, повислих, однаковісіньких, але водночас войовничих і гордих, як і їхні власники, ніби висів у повітрі, відділившись, ніби дух. Земний дух, який зародився, звісно, у районах, де народилися й прожили життя найбідніші предки, що жили, керуючись найпоширенішими серед них традиціями, різновидом найтривіальнішого стародавнього Вищого Розуму простої Італії, про яку чули мільйон разів: хоч він і потужніший за будь-яку логіку та пам’ять. Вантажівка поїхала далі, везучи свій вантаж, заїхавши у чорну горлянку вулиці ххх, зникла на широких майданчиках за церквою Санта Марія Маджоре, серед^c [139] карнизів та дахів, мокрих від дощу. Життя знову йшло своїм звичаєм. Але десь у його глибинах, з появою нової молоді, сталося дещо незворотне.